Седнів, Чернігівський район, Чернігівська область
Седнів — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване на правому березі річки Снові, за 25 км від Чернігова. Населення 2 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковане селище Нове.
Поблизу Седнева й на околицях є курганний могильник і три поселення доби бронзи, три поселення скіфських часів та два ранньослов’янські (перших століть н. е. й сіверянське VIII—IX ст.). Вчені вважають, що на території нинішнього селища існувало одне з найдавніших міст Чернігівської землі — Сновськ (Сновеск, Сновейськ). Воно являло собою міцну фортецю часів Київської Русі в Подесенні, що захищала цей край від нападів кочівників. Залишками укріплення є городище, навколо якого виявлено два поселення та три курганні могильники, досліджені відомим археологом Д. Я. Самоквасовим. Саме тут в 1068 році тритисячне військо чернігівського князя Святослава завдало поразки дванадцятитисячному війську половців. Неодноразово біля Сновська відбувалися бої між князями Київської Русі. Про них свідчать записи в літописах середини XII (1149, 1155 рр.) та початку XIII (1202—1203 рр.) століть. Внаслідок міжусобиць 1234 року Сновськ захопив князь Данило Галицький. У 1239 році місто було спустошене монголо-татарами.
Литовське феодальне князівство, скориставшись з роздробленості руських земель та послаблення їх внаслідок монголо-татарської навали, у 50-х роках XIV ст. захопило Чернігово-Сіверщину, в т. ч. й Сновськ. Місто підлягало чернігівському князю — наміснику великого князя литовського Ольгерда. В 1482 та 1497 рр. багато населених пунктів було зруйновано та спалено кримськими татарами. Будучи добре укріпленим, Сновськ витримав тривалу облогу орди. Цьому сприяло й те, що захисники його мали значні запаси продовольства, а підземний хід, що вів до річки, давав можливість діставати воду. Після цього, як пишеться в літопису, жителів міста стали називати «седнями», а в XVI ст. Сновськ почав іменуватися Седневом.
Після ряду воєн Литви з Російською державою на початку XVI ст. Седнів перейшов під владу Росії, але 1618 року за Деулінським перемир’ям відійшов до Польщі. Ним заволодів хорунжий Я. Пац.
Седнівці займалися в основному ремеслами, торгівлею, менше — землеробством. З кожним роком населення зазнавало все більшого соціального гніту. Воно обкладалося різними повинностями: здавало для війська сіно, зерно, худобу, птицю, мусило працювати на будівництві Чернігівського замку, приймати на постій жовнірів і утримувати їх. Посилилося національне гноблення. Закривалися церкви, населення насильно покатоличували.
Коли почалася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, Седнів став сотенним містечком Чернігівського полку. У січні 165% року населення його присягнуло на вірність Росії. Седнівські козаки 1695—1696 рр. брали участь в Азовських походах, 1709 року мужньо воювали проти шведських завойовників і зрадника Мазепи.
У першій половині XVIII ст. в містечку налічувалося 152 козацькі й 36 селянських дворів. Тут були володіння полковника М. Богданова, осавула С. Бутовича, значкового товариша С. Леонтовича, генерального обозного Я. Лизогуба. Вони мали, крім землі, й млини на сновській греблі. Козацька ж маса не тільки відбувала військову службу, а й виконувала різні роботи. Так, за наказом Петра І седнівські козаки насипали в 1709 році могилу під Полтавою, рили канали від Ладозького озера. Починаючи з 1764 року, підпомічники нарівні з селянами й міщанами обкладалися грошовим збором з хат замість консистенції, яку раніше вони платили на утримання полкової й сотенної канцелярій. Ще гіршим було становище селян. Вони відробляли три дні панщини, виконували багато повинностей: разом з козаками йшли погоничами в обоз, на роботи до Петербурга, постачали армії продовольство й фураж, відбували підводну земську повинність. Більшість жителів займалася ремеслом і торгівлею. Серед ремісників були кожум’яки, шевці, шаповали, бондари, клеєвари, ткачі, кушніри, кравці, ковалі, мірошники, столярі. Вони об’єднувались у цехи: шевський, ковальський, кравецький спільно з кушнірським, калачницький та ін. Розвивався-млинарський промисел.
Щоп’ятниці у Седневі проводилися базари, двічі на рік, 20 липня й 6 грудня, влаштовувалися ярмарки, на які приїжджали купці з Ніжина, Мени, Конотопа, з Дону й Криму. Тут продавалися сукна, атлас, парча, риба, сіль, ремісники збували шкіри, дерев’яний посуд та інші свої вироби.
Після скасування полкового устрою Седнів з 1782 року став центром волості Городнянського повіту Чернігівського намісництва, з 1797 року — Малоросійської, а з 1802 року — Чернігівської губерній. На початку XIX ст. в містечку жило 1518 чоловік населення, в т. ч. козаків — 632, казенних селян — 128, поміщицьких — 594.
Під час Вітчизняної війни 1812 року через Седнів доставлялися для армії Кутузова провіант, фураж. Селяни виділяли коней, йшли погоничами в обоз. Ополченці й козаки брали участь у Бородінській битві. Сини Лизогуба за бойові заслуги в боротьбі з полчищами Наполеона були відзначені орденами.
Як і раніше, в містечку розвивалися ремесла. Особливого поширення набуло шкіряне виробництво та млинарство. У 1859 році тут налічувалося 10 шкірзаводів, один салотопний та один свічковий. Продовжували діяти 11 млинів. Розвивалася торгівля. Ярмарки, на які іноді заїжджалося близько 5 тис. чоловік, стали проводитися три рази на рік.
Трудящим жилося тяжко. Селяни напередодні реформи працювали на поміщиків по 4—5 днів на тиждень, у багатьох дворових кріпаків зовсім не було польової землі, вони мали лише городи. Щоб прогодувати сім’ю, їм доводилося займатися виготовленням дерев’яного посуду, вичинкою шкір, які потім продавали в Чернігові, Мені та інших містах. Оскільки містечко було розташоване на поштовому тракті, населенню доводилося часто виділяти підводи, брати на постій чиновників, рекрутів.
Жителі Седнева довгий час не мали медичної допомоги. В 1710 році тут спалахнула епідемія чуми, внаслідок якої загинуло багато людей, а також худоби. Населення хворіло на туберкульоз, тиф, трахому, але лікарні в містечку не було до кінця XIX ст. Більшість селян, козаків не знали грамоти, лише наприкінці XIX ст. в Седневі відкрили земське училище.
В містечку жили чудові майстри, які славилися своїм умінням будувати. З допомогою їх у XVII ст. споруджено чотири дерев’яні та одну кам’яну церкви. Храм Благовіщення, збудований 1690 року, зберігся й досі. У ньому були зібрані прекрасні твори мистецтва: ікона «Тайна вечеря» — робота іспанського живописця XVII ст. X. Рібери, ряд ікон, виконаних італійським митцем XVII ст. К. Дольчі. Тоді ж збудовано кам’яницю Лизогубів. Вона також залишилася до наших днів і є цікавою архітектурною пам’яткою цивільного будівництва тих часів.
Історія Седнева пов’язана з іменем Т. Г. Шевченка. Як співробітник Київської археографічної комісії він їздив по Чернігівщині, неодноразово бував і в селі. В період з 1 по 13 квітня 1846 року поет жив у маєтку Лизогубів і написав картини «Коло Седнева», «В Седневі», «Чумаки серед могил», а також зробив ряд малюнків. За народними переказами, великий Кобзар намалював на вхідних дверях кам’яниці портрет козака-запорожця. В 1847 році (з початку березня по 3 квітня) Т. Г. Шевченко вдруге відвідав містечко й написав тут поему «Осика» («Відьма»), передмову до нового видання «Кобзаря», переписав в окремий зошит збірку «Три літа». У Седневі (в 1852—1856 рр.) бував український та російський художник Л. М. Жемчужников. Він намалював флігель і майстерню, де жив і працював Т. Г. Шевченко. В 1852 році містечко відвідав поет-байкар Л. І. Глібов. Досі тут зберігається альтанка Глібова.
Скасування кріпосного права не поліпшило економічного становища селян. 1861 року в містечку налічувалося 240 ревізьких душ. Седнівські селяни в основному були дворовими і тому звільнялися від кріпосної залежності без надання землі. Окремі з них одержали лише невеличкі присадибні ділянки. Так, 12 селянам поміщика В. Лизогуба виділено 27 десятин 1579 сажнів, за які вони мали сплатити 844 крб. 13 коп., 10 колишніх кріпаків Є. Лизогуба одержали 20 десятин і повинні були сплатити 470 крб. 13 коп., 4 селянам Є. Ханенка виділено 15 десятин, за які нараховано 404 крб. 40 коп. платежів. До оформлення викупу селяни залишалися тимчасовозобов’язаними і, як раніше, працювали на поміщиків. Крихітні наділи не могли прогодувати їх. Доводилося орендувати землю у заможних, йти в найми: жати за кожний п’ятий сніп, молотити за десятий. Багато селян, козаків продавали свої наділи й займалися ремеслом. Посилилося класове розшарування. Наприкінці XIX ст. у Седневі налічувалося 28 куркульських господарств, які мали 715 десятин землі. З’являлися багаті ремісники. Вони усе більше почали використовувати найману працю. Особливо великого поширення набувало шкіряне виробництво. На окремих чинбарнях працювало по З і більше чоловік і вироблялося продукції на суму 1000—3750 крб. Якщо в 60-і роки XIX ст. у Седневі було 10 чинбарень, то на початок XX ст. їх стало 562.
У 70-х роках XIX ст. в містечко проникають революційні народницькі ідеї. Тут переховувалися від переслідувань царської влади відомі народники А. І. Желябов, С. Л. Перовська, М. М. Колодкевич, бували В. А. Осінський, О. Д. Михайлов. Вони збиралися в будинку Д. А. Лизогуба — активного члена народницької організації «Земля і воля». У серпні 1879 року 29-річного Д. А. Лизогуба повісили в Одесі. У 1884 році в Петропавловській фортеці вмер М. М. Колодкевич.
Під час першої російської революції, в жовтні 1905 року, навколо Седнева палали пожежі, селяни руйнували поміщицькі економії. Через Седнів йшли каральні загони, які жорстоко придушили повстання селян. На хуторі Глібовці (селище Нове) було вбито 13 чоловік.
Серед населення містечка в цей час вели агітаційно-роз’яснювальну роботу члени Чернігівської соціал-демократичної організації. У дні ярмарків та базарів, коли в Седневі збиралося багато людей з навколишніх сіл, розповсюджувалися нелегальні газети, листівки, прокламації. В 1907 році селянин І. П. Курдюк був звинувачений у розповсюдженні революційної літератури і відданий під нагляд поліції. У роки столипінської реакції багато жителів потрапили до списків політично неблагонадійних. Посилився наступ на демократичні свободи. Так, Чернігівський губернатор у 1914 році заборонив святкувати в Седневі 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. У 1890 році в містечку налічувалося 2 тис. жителів, а побудована в 1899 році лікарня, яка обслуговувала також і прилеглі села, мала лише 4 ліжка. Наприкінці XIX ст. земство відкрило амбулаторію. Весь медичний персонал складався з лікаря, фельдшера, трьох санітарів.
Не кращим було становище і з освітою. У земському й двокласному міністерському училищах, відкритих у 1890 і 1902 рр., навчалося 120—150 дітей, переважно багатих міщан та куркулів. У 1907 році почав працювати народний будинок. Демократична молодь влаштовувала вистави, концерти, читання з чарівним ліхтарем. У зв’язку з 90-річчям з дня народження Т. Г. Шевченка в 1904 році на гроші, зібрані в населення, в парку споруджено пам’ятник великому Кобзареві. Це був один з перших пам’ятників поету-революціонеру на Україні.