Ведильці, Чернігівський район, Чернігівська область
Ведильці — село, центр сільської Ради, розташоване обабіч річки Пакульки, за 35 км від Чернігова, з яким сполучене автошляхом та залізницею. Віддаль до найближчої залізничної станції Малійки 7 км. Дворів — 635. Населення — 2099 чоловік. Сільраді підпорядковане с. Малійки.
Ведильці засновані наприкінці XVII ст. селянами-втікачами з Правобережної України. Перші поселенці тяжкою працею відвойовували у лісів землю. Вони виготовляли з дерева різні вироби, смолу, гонили дьоготь, потім до Києва перевозили їх на плотах з поручнями, що називалися ведилками. Звідси, очевидно, й виникла назва села. 1712 року Петро 1 віддав його Києво-Печерській лаврі. У першій половині XVIII ст. село входило до Любецької сотні Чернігівського полку. Основні жителі його були казенні селяни. 1755 року тут налічувався 41 двір, якому належало 174 десятини орної землі, «на 570 копиць» сінокосу. Посполиті мали 118 коней, 29 волів. Населення займалося переважно землеробством та бортництвом (мало 113 бортей), виготовляло дерев’яні вироби. Частина жителів працювала на сусідніх Пакульській та Хотинівській гутах, де вироблялося віконне скло, посуд, у т. ч. й кришталевий.
З утворенням Чернігівського намісництва село в 1782 році ввійшло до складу Пакульської волості Чернігівського повіту.
Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, 50 чоловік пішло на захист батьківщини. Десять з них було відзначено медалями та іншими нагородами. Багато жителів вступило в народне ополчення Чернігівського повіту. Селяни постачали для потреб російської армії воли, фураж, йшли погоничами в обоз. Життя трудового населення залишалося й далі тяжким. Селян жорстоко визискувала держава, на користь якої вони виконували більше десяти повинностей. Тільки одного подушного доводилося платити по 2 крб. 53 коп. Селяни відробляли на користь казни від 12 до 21 дня на місяць. За присадибні ділянки сплачували по 5 крб. на рік. Особливо тяжкою була рекрутська повинність. Щороку доводилося визначати від чотирьох до десяти рекрутів. На кожного з них збирали по 30 крб. 51 коп. А доход від землі, якою користувалися селяни, становив 333 крб. сріблом. Усе це призводило до того, що посполиті переселялися до Західного Сибіру та на південь України. Так, 1839 року покинуло свої землі 46 сімей. 11 чоловік виїхали до Київської губернії. Але оскільки це було зроблено без відома волосного старшини, їх примусили повернутися й сплатити від 5 до 8,50 крб. шрафу. Селян оббирала також волосна та сільська старшина. Так, у колективній скарзі жителів Ведилець на старосту Мойсея Чубаря писалося, що він самочинно брав по 2 копійки з кожного, а також протягом трьох років вимагав від солдатських дітей та відставних солдатів по 5 крб. у рік. В іншому документі вдова солдата Анастасія Веремєєва скаржилася на старосту, котрий привласнив її землі. Зубожілі селяни не одержували медичної допомоги, лишалися неписьменними.
Реформа 1866—1867 рр. не поліпшила економічного становища селян. В селі налічувалося 1398 ревізьких душ, у розпорядженні яких було 1674 десятини землі, з них 272 — неродючої. Земельний наділ зменшився з 3,2 десятини до 1,1 й коштував 29,17 крб. Селяни змушені були займатися бондарством, гончарством, дехто з них залишав свої крихітні наділи і йшов на відхожі промисли, наймався на роботу в містах. У 1886 році 31 сім’я просила дозволу на переселення. Ті, що залишалися, постійно відчували нестачу хліба, бо з десятини збирали від 10 до 20 пудів зерна. 1896 року з 450 дворів 195 не вистачало свого борошна до нового врожаю. По хліб їздили у південні повіти губернії. Посилювався процес класового розшарування. 1903 року в селі налічувалося вже 85 безкінних дворів. У той же час три куркулі зосередили в своїх руках 180 десятин кращої землі. Селяни протестували проти високої орендної плати. У жовтні 1905 року вони підтримали виступи селян Чернігівського повіту.
Не стало кращим життя селян і після столипінської реформи. Тільки 5 проц. їх виділилося на хутори.
Як і раніше, жителі села не одержували ніякої медичної допомоги. 1 жовтня 1876 року земство відкрило тут школу, що містилась у селянській хаті. Її відвідувало всього 15 хлопчиків, яких навчав один учитель. У 1880 році в школі налічувалося 30 учнів. Нове приміщення побудували лише в 1901 році.
Ще більш погіршало становище селян, коли почалася перша світова війна. До царської армії було забрано близько 70 чоловіків. Багато з них загинуло на фронті.
Радо зустріли жителі Ведильців звістку про повалення самодержавства. Солдати, які прийшли додому, розповідали селянам про В. І. Леніна і події, що відбувалися у великих містах. Наприкінці квітня 1917 року до села прибув матрос-більшовик Т. М. Кабенок. Він роз’яснював більшовицьку програму, викривав антинародну політику Тимчасового уряду. 1 Травня 1917 року в селі відбувся мітинг, який перетворився на демонстрацію. Учасники її пройшли вулицями, несучи лозунги: «Вся влада Радам!», «Геть війну!», «Хліба!».
Як тільки до Ведильців дійшла звістка про Жовтневу революцію, жителі зібралися на мітинг. Вони вітали перемогу народу. Але незабаром владу в селі захопили ставленики буржуазно-націоналістичної Центральної ради. Лише в другій половині січня 1918 року повітовий загін Червоної гвардії встановив тут Радянську владу. Було створено революційний комітет на чолі з Г. М. Тарасенком. Під керівництвом ревкому населення приступило до розподілу землі, налагодження господарства.
Вторгнення кайзерівських військ на Україну позбавило селян можливості скористатися революційними здобутками. В березні 1918 року Ведильці захопили німецькі окупанти, які чинили жорстоку розправу над активістами села та їх сім’ями. Багато жителів пішло в партизанський загін, яким командував П. Д. Кобець. У грудні німецькі окупанти були вигнані, але владу в селі захопили петлюрівські війська.
В середині січня 1919 року село визволили бійці Богунського полку. Створено відразу ревком, а в березні обрано сільську Раду. Організаторами відновлення і зміцнення Радянської влади в селі були: О. М. Воробей, П. Ю. Фрол, В. С. Сірий, А. П. Самійленко, П. С. Кабенок, П. М. Кабенок, учасник штурму Зимового палацу, голова суднового комітету корабля «Взрыв». 1918 року Т. М. Кабенка направили до Чернігівського повіту для відновлення Радянської влади, в т. ч. і у Ведильцях. Тут він був уповноваженим волосного й повітового ревкому, разом з бідняцько-середняцькими масами зміцнював владу, організовував допомогу Червоній Армії. Активним помічником органів Радянської влади був створений наприкінці літа 1919 року комітет бідноти. Разом з сільською Радою він вилучав у куркулів лишки землі й розподіляв між селянами (по 800 кв. сажнів орної землі та 600 сажнів сінокосу на душу). Комбід вів рішучу боротьбу з бандитизмом, спекуляцією. З перших днів встановлення Радянської влади почала працювати початкова школа, в якій навчалося 150 учнів. Відкрито також хату-читальню.
Ведильці не були ареною бойових дій проти Денікіна, але у відповідь на заклик В. І. Леніна «Всі на боротьбу з Денікіним!» селяни на своїх загальних зборах прийняли резолюцію, в якій палко вітали Червону Армію як свою захисницю й зобов’язалися допомагати їй, хто чим зможе. Зразу ж після зборів шість селян пішло до лав Червоної Армії. У фонд допомоги Армії було здано 10 пудів сала й 8 голів худоби. В жовтні 1920 року в селі проведено тиждень збору теплого одягу для бійців Червоної Армії. Неодноразову допомогу подавали селяни загонам Червоного козацтва, що були шефами Пакульської волості, до якої входили й Ведильці. Сім’ям червоноармійців виділяли паливо, продукти харчування та інше.
Закінчилася громадянська війна. Сільська Рада й комітет незаможних селян мобілізовували трудящих на відбудову зруйнованого господарства. Наприкінці 1922 року організовано сільське споживче товариство , в якому налічувалося 1350 членів. 1924 року працювало 43 кустарні підприємства, в т. ч. 25 вітряків, 10 просорушок і крупорушок, 7 олійниць та сезонний цегельний завод. Набули поширення ремесла: шевське, кравецьке, столярне, ковальське, виготовлення валянок.
Біль і туга наповнили серця жителів Ведилець, коли вони дізналися про смерть В. І. Леніна. Зібравшись на збори, члени КНС у своїй резолюції писали, що докладуть усіх зусиль, щоб відстояти здобутки Жовтня, заповіти Ілліча, зміцнити диктатуру пролетаріату від посягань імперіалістичної буржуазії. Свою клятву трудящі Ведильців свято виконували. На кінець 1925 року в селі було ліквідовано наслідки післявоєнної розрухи, відновлено довоєнні посівні площі, досягнуто рівня врожайності 1913 року. Зросло поголів’я великої рогатої худоби та овець.
У селі налагоджувалася медична допомога. Населення обслуговувала районна лікарня. Розгорнулося велике культурне будівництво. 1925 року в початковій школі навчалося 160 учнів і працювало 4 учителі. Весною 1921 року відбувся перший випуск школи лікнепу. Незабаром вона стала настільки популярною, що про неї писали вірші, співали пісень.
Розкажу словами думку молоду,
Стежкою лікнепу всесвіт обійду.
Гей моя отаро,
Лийся буйний спів.
Вже розбіглись хмари
З неба батраків.
Заховав я злидні в спілці батраків,
І я вільний сокіл серед вільних нив.
У тісній співдружності з лікнепом працювало товариство «Геть неписьменність».
Розпочав роботу культурно-освітній гурток, силами якого лише в 1921 році було організовано й проведено більше 30 лекцій, бесід, концертів. Гуртківці розповсюджували газети «Красное Знамя», «Крестьянская газета», журнали, випускали стіннівки.
Велика увага приділялася роботі з жінками. Однією з форм її були делегатські збори, де селянки залучалися до громадського життя. Делегатки брали активну участь у ліквідації неписьменності, культурно-освітніх заходах. Особливо вони проявили себе під час організації допомоги голодуючим сім’ям Поволжя, збираючи хліб, одяг, гроші. На кінець 1925 року в селі налічувалося близько 30 делегаток.
Все більшого розвитку набирало сільське господарство. Після 1925 року майже всі селяни стали середняками. Зростали площі під картоплею, льоном, коноплями, люпином. Рік у рік виконувалися плани хлібоздачі. У користуванні 301 селянського господарства в 1928 році було 2028 десятин орної, 500 — сіножаті, 291 — присадибної та 824 десятини іншої землі. Та одноосібний спосіб господарювання не давав змоги використовувати на полях новітню техніку, добиватися високої продуктивності. Сільська Рада, КНС, втілюючи в життя накреслення XIV з’їзду ВКП(б), розгорнули широку політичну та організаторську роботу серед населення села за перехід на колективні форми обробітку землі. В 1929 році було створено ТСОЗ, який наприкінці 1930 року реорганізовано в артіль «Червона зірка». Тут вирощували переважно зернові й картоплю, а також льон, коноплі, тютюн.
Куркулі, яких у селі в 1931 році налічувалося 42, агітували селян не вступати до колгоспу, саботували здачу хліба та м’яса державі, залякували та убивали активістів. У 1931 році взято твердий курс на ліквідацію куркульства як класу: їх господарства обкладали додатковим податком, штрафували за невиконання планових завдань у п’ятиразовому розмірі, а згодом вислали за межі України.
В 1931 році виник комсомольський осередок, який у 1934 році об’єднував 21 чоловіка. 1934 року засновано партійний осередок, в якому налічувалося 7 комуністів. Першим секретарем його був Я. П. Фрол. Цього ж року створено другу артіль ім. Маркітана (з 1939 року ім. Комінтерну). Уже в 1935 році обидва колгоспи добилися непоганих успіхів, особливо «Червона зірка». Його було занесено на обласну Дошку пошани. Передові ланки й бригади тут збирали з гектара по 16 цнт зернових, 7 цнт льоноволокна, 8 цнт льононасіння та по 250—280 цнт картоплі. Ланка X. А. Музиченко з артілі ім. Маркітана в 1936 році виростила по 26 цнт ячменю з гектара, ланка Н. С. Клепацької з колгоспу «Червона зірка» — по 21,6 цнт, а А. А. Приходько — по 350 цнт картоплі. Цим досягненням сприяла організована в 1935 році школа колгоспного активу, де щороку набували агротехнічних знань 50 передовиків сільськогосподарського виробництва. Праця колгоспників добре оплачувалася. Вони в останні роки перед війною одержували на трудодень по 2,5 кг зерна.