Ічня, Ічнянський район, Чернігівська область
Ічня — місто районного підпорядкування, розташоване на р. Іченьці, що впадає в Удай. Відстань до Чернігова — 180 км. Населення — 13,7 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані населені пункти Августівка, Безводівка, селище «Дружба».
Назва міста походить від річки Іченьки. Дата його заснування невідома. Перші відомості про Ічню належать до XIV століття, коли вона являла невеличку фортецю. В другій половині XVI століття нею заволоділи магнати Вишневецькі. Більшість населення сплачувала їм грошову й продуктову ренту. Проте значна частина мешканців була вільною, покозаченою — відбували лише військову службу.
Швидке зростання Ічні почалося в 30—40-х роках XVII століття. Кількість її жителів збільшувалася за рахунок переселенців з Правобережної України. Вже 1640 року налічувалося 1494 двори і 10 453 мешканці.
В містечку розвивалися торгівля й ремесло.
На початку 40-х років XVII ст. Ічня стала центром окремого козачого полку що був підпорядкований польському королю і виконував сторожову службу в прикордонній зоні. Коли розпочалася визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетських загарбників, Ічнянський полк в 1648 році перейшов на бік повсталого народу і в складі військ Богдана Хмельницького брав участь у боях. Восени 1649 року полк був ліквідований. Ічня стала центром однойменної сотні Прилуцького полку. В грудні 1653 року жителі містечка влаштували урочисту зустріч московським послам, які їхали на Переяславську раду. Близько сотні козаків на чолі з сотником Семеном Герасимовим, зустрівши російських послів за 15 км від Ічні, супроводжували їх до Прилук. У 2-й половині XVII ст. основна маса населення займалася землеробством і тваринництвом. Було засновано ремісничі цехи: шевський, ковальський та інші. На Іченьці працювало 9 водяних млинів. Щотижня відбувалися базари, двічі на рік — ярмарки. На ярмарки з товарами приїздили купці з інших містечок України. З Ічні на продаж вивозили хліб і коней, велику рогату худобу.
У роки гетьманування І. Виговського в Ічні, як і по всій Лівобережній Україні, загострилися суперечності між козацькою верхівкою і народними масами. Виговський намагався відірвати український народ від братнього російського. У 1658 році Прилуцький полк, до якого входили дві ічнянські сотні, разом з іншими козачими полками виступили проти Виговського. Наступного року війська геть-мана-зрадника та його спільника кримського хана напали на Ічню і завдали населенню великих збитків. У 1663 році польське військо під командуванням короля Яна Казимира, обійшовши укріплення під Ніжином, зруйнувало село Монастирище і захопило Ічню. Загарбники убивали і грабували населення. Через два роки містечко спустошили татари. Напади чужоземців, сваволя козацької старшини призвело до економічного занепаду містечка. Частина козаків та селян переселилась у Слобідську Україну, де соціально-економічний гніт був слабшим. З двох козачих сотень тут залишилась одна.
Населення Ічні завжди було вірним союзу й дружбі українського народу з російським. Восени 1708 року, коли війська Карла XII вдерлися на Лівобережну Україну, жителі Ічні першими в Прилуцькому полку звернулись до Петра І з листом, у якому засудили вороже вторгнення і підтвердили свою вірність Росії.
В 1-й половині XVIII ст. становище селян та козаків помітно погіршало. Вони втрачали свої землі і ставали феодально залежними. З 1718 року по 1729 рік число посполитих дворів збільшилось майже вдвоє, а козачих — зменшилося. Частина селян кидала свої дворища й тікала. У 1736—1740 рр. Ічню залишило близько ста родин. Водночас козацька старшина за гетьманськими універсалами одержувала у володіння сотні селянських дворів. Розширюючи свої земельні володіння, вона засновувала хутори й користувалася працею підсусідків. Значну роль у збагаченні козацької старшини відігравав чумацький промисел. Чумаки привозили з Криму сіль, торгівля якою давала великі прибутки. Так, в 1754 році в Крим їздив Ічнянський сотник І. Новицький, який привіз 2 чотириволові вози солі.
Процес закріпачення селян посилився в середині XVIII століття. За іменним імператорським Указом 1748 року в Ічні одержав 20 дворів кріпаків грузинський князь М. Саакадзе. На підставі гетьманського універсалу 1752 року прилуцький полковник Г. Галаган став власником 205 селянських дворів. Майже через 20 років йому вже належало в Ічні 382 двори, або 70 проц. від загальної кількості кріпацьких дворів. Поглиблювалося і майнове розшарування серед козаків. 1780 року з 275 козачих дворів 220 належали до розряду «підпомічників», тобто були збіднілими.
В останній чверті XVIII ст. починається економічне піднесення Ічні. Набуває розвитку винокуріння. В 1780 році діяло 23 винокурні. Крім того, було 6 водяних млинів, цегельня. Налічувалось 78 дворів ремісників, переважно шевців та гончарів. Свої товари вони реалізовували на ярмарках в Кременчузі, Пирятині, Ніжині, Прилуках та інших містах. Кравецький, ткацький та ковальський промисли були менш розвинуті. їхня продукція йшла лише на місцевий ринок. У 1780 році було 73 крамниці: рибні, м’ясні, соляні, гончарні та мануфактурні. У Ічні тричі на тиждень відбувалися базари і тричі на рік — ярмарки.
Населення містечка брало участь у Вітчизняній війні 1812 року. 80 жителів вступило до Борзенського загону народного ополчення. У складі Чернігівського полку відважно билися проти армії Наполеона козаки Ічні.
На початку 30-х років поміщик Галаган відкрив суконну мануфактуру, цукровий завод та два винокурні заводи. 1848 року на мануфактурі було зайнято 160 кріпаків і вироблено 25 тис. аршинів сукна. Ще два винокурні заводи належали іншим поміщикам. Умови праці на підприємствах були дуже важкими. Робочий день тривав 14—15 годин. Застосовувалася жіноча та дитяча праця. Жорстока експлуатація, погане харчування, відсутність медичного обслуговування — все це виснажувало робочих людей і вкорочувало їм вік.
Не кращим було становище інших кріпаків. 64 двори не мали ні землі, ні тягла. А тим часом виділялася невеличка група заможних селян, які переходили на оброк, використовували найману робочу силу. Поміщик Галаган володів 6400 десятинами орної землі, сіножатей та лісів.
Перші невеликі парафіяльні школи в Ічні були відкриті у 30-х рр. XVIII століття. 1740 року їх налічувалося 7. Вчилися в них діти духовенства, заможних козаків й селян. Наприкінці XVIII ст. школи закрили.
Уродженцем Ічні був видатний російський скульптор І. П. Мартос (1752 або 1754—1835). Після закінчення Петербурзької Академії мистецтв продовжував навчання в Італії. 1814 р. став ректором Петербурзької Академії мистецтв. Його твори, виконані в традиціях російського класицизму, відзначаються високим громадянським пафосом, ідейною глибиною. Всенародну славу скульптору принесло створення пам’ятників Мініну і Пожарському у Москві та Е. Рішельє у Одесі.
1843 року містечко відвідав Т. Г. Шевченко. В середині XIX ст. з Качанівки в Ічню кілька разів приїздив художник В. І. Штернберг. Тут він написав картину «Ярмарок в Ічні». Ічня є батьківщиною художника В. М. Резанова (1829—1906).
В 1859 році у містечку налічувалося 1093 двори, проживало 6084 чол. населення.
Реформа 1861 року не принесла селянам справжньої волі, погіршила. їх економічне становище. Якщо до проведення реформи в користуванні кріпаків було 5168 десятин землі, то після залишилося всього 3124 десятини. За рахунок скорочення селянських наділів поміщик збільшив свої земельні угіддя на 1954 десятини. 540 дворів (1168 ревізьких душ) колишніх селян Галагана одержали такі наділи: до 1 десятини — 170 дворів; до 5 десятин — 190; до 15 десятин — 135; більше 15 десятин — понад 40 дворів. Кілька заможних господарств мали по 100 і більше десятин. Таким чином, 67 проц. селян стали безземельними. За наділи вони повинні були сплачувати понад 13 тис. крб. До викупу садибних ділянок і надільної землі лише колишні кріпаки зобов’язувалися відробити поміщику Галагану понад 62 тис. робочих днів.
Селяни виступали проти пограбування їх поміщиком. Вони відмовилися підписувати уставні грамоти. Прибулі війська вчинили екзекуцію над непокірними.
З 1861 року Ічня стала волосним центром Борзнянського повіту.
Після реформи процес обезземелення й розорення селян відбувався інтенсивніше. Вже в 70-х роках XIX ст. близько 70 проц. селянських дворів змушені були наймитувати у куркулів та поміщиків. Деякі малоземельні селяни бралися на кабальних умовах орендувати землю. Проте це ще більше розоряло їх. В 70—90-х роках орендна плата за десятину становила 65—80 крб., а в 1909 році — 106 карбованців. Частина селян почала займатися ремеслами.
Економічному розвитку містечка сприяло прокладання вузькоколійної залізниці Крути-—Ічня—Прилуки. 1894 року стала до ладу станція Ічня, На початку XX ст. в містечку налічувалося 10 дрібних заводів (винокурних, маслоробних, миловарних, цегельних та інших), 14 кузень, 109 вітряків.
Революція 1905—1907 рр. знайшла відгук серед населення Ічні. Події 9 січня 1905 року в Петербурзі пробудили до політичного життя і революційної боротьби робітників і селян. Навесні і влітку 1905 року у містечку відбувалися мітинги, демонстрації. У дні загальноросійського жовтневого політичного страйку не працювали залізничники ст. Ічні. У вересні 1906 року селяни захопили поміщицьке пасовище.
Промислова криза, що охопила Росію на початку XX століття, відчутно позначилася на економіці містечка. Майже всі підприємства були закриті. У 1910 році працювала лише одна суконна фабрика, в якій налічувалося 17 робітників. Тривалість робочого дня на ній становила 14 годин. Власник видавав робітникам мізерну плату. У 1912 році розпочався рух поїздів на залізниці Бахмач—Ічня—Бобринська— Одеса.
Серед селян поглиблювалася класова диференціація: зростала кількість безземельних господарств і одночасно наживалися куркулі. В Ічні в 1910 році із загальної кількості 510 господарств 233 були безземельними або малоземельними, у т. ч. 96 — зовсім не мали землі, 43 — мали від 1 до 3 десятин, 112 — від 3 до 6. 26 господарств володіло 458 десятинами.
В 1910 році територія Ічні становила 692 десятини, у містечку налічувалося 3420 будинків і 9663 жителі. На все містечко й волость була лікарня на 12 ліжок. Тут працювали лікар і 3 фельдшери.
Напередодні війни в Ічні у 11 початкових школах навчалося 1150 учнів. Вищих і середніх навчальних закладів, клубів і бібліотек не було.
Ічня здавна славилась як один з осередків художньої кераміки Лівобережної України. Умільці виготовляли посуд, кахлі, іграшки, фігурні посудини для вина у вигляді півників, баранів, оленів. Розписи керамічних виробів відзначалися багатством фантазії, сюжетною багатогранністю і різноманітністю фарб. Особливо прославилися ічнянські майстри полив’яними кахлями з кольоровим розписом, які виготовлялися на початку XIX століття. Високою художністю відзначалися твори Хоми Піщенка та його сина Якова, братів Дмитра, Йосипа і Кирила Панасенків, Юхима Огієнка, Носка, Сукала та інших. Були тут і досвідчені майстри різьби по дереву — брати Григорій та Микола Майстренки. З Ічнею пов’язано ім’я українського радянського письменника С. В. Васильченка (1879—1932). Тут він народився, провів свої дитячі роки, написав перші літературні твори. В 1905 році аматорський драматичний колектив за участю С. Васильченка підготував виставу за п’єсою М. Старицького «За двома зайцями». Проте поліція не дозволила ставити вистави і провела обшуки на квартирах самодіяльних артистів.