Монастирище, Ічнянський район, Чернігівська область
Монастирище — село, центр сільської Ради, розташоване в долині річки Удаю, за 18 км від районного центру і за 7 км від залізничної станції Яхнівка. Через село проходить автошлях Ніжин—Прилуки. Населення — 2851 чоловік. Сільраді підпорядковане село Веприк.
Поблизу Монастирища виявлено залишки поселення і могильник доби бронзи та два городища періоду Київської Русі. Давньоруське городище відоме також біля с. Веприка.
Засноване Монастирище в XIV ст. переселенцями, що прибули в долину річки Удаю з Правобережної України. Село виникло на місці старого монастиря, від
чого й дістало свою назву. Оборонні укріплення, побудовані в далекому минулому для захисту від ворожих нападів, збереглися до нашого часу.
Село неодноразово зазнавало спустошень від іноземних загарбників. Тричі його руйнували татари, а багатьох його мешканців забирали в полон.
З 1503 року по 1618 рік Монастирище було у складі Російської держави. Після Деулінського перемир’я його захопила польська шляхта.
Під час польсько-шляхетського панування населення Монастирища терпіло жорстокий феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт. Польська шляхта захопила кращі землі, з кожним роком збільшувала феодальні повинності. У жалуваній грамоті короля Сигізмунда III від 1590 року, за якою Монастирище разом з іншими населеними пунктами передавалось князю Вишневецькому, говорилось, що йому надається право збирати з населення різні податі й за рахунок їх примножувати свої багатства. В 1618 році селяни князя Вишневецького скаржились, що пан їх «зубожил вельми, выбираючи неслыханные податки…». Коли почалася визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького, населення Монастирища повстало на боротьбу проти гнобителів.
У 1649 році село стало сотенним містечком Прилуцького полку.
В кінці XVII ст. в Монастирищі налічувалось козаків — 487, селян — 941, різночинців — 499, дворян — 70, чиновників — 91 чоловік. Жителі займались землеробством, тваринництвом, овочівництвом та садівництвом. Цьому сприяла наявність широких степових просторів на правому березі Удаю. Сотниками обирались, головним чином, заможні козаки. Вони скуповували землі у козаків та селян не лише Монастирища, а й сусідніх сіл. Селян, що жили на цих землях, перетворювали в своїх кріпаків. У 1728 році полковник Носенко був змушений усунути за жорстоке поводження з підлеглими сотника Г. Забарного. Пізніше протягом 50 років сотнею керували Романовичі. За цей час вони захопили собі велику кількість землі. У своїй скарзі в суд на Романовича селяни писали, що він довів їх до зубожіння і що вони незабаром будуть «позбавлені і останніх харчів».
На початку XIX ст. сільськогосподарське виробництво залишалося основною галуззю господарства. Вирощувались пшениця, жито, овес, гречка, картопля, льон, коноплі, буряки та інші культури. Багато козаків і селян займалося тютюнництвом, яке почало розвиватися ще на початку ХVІІІ ст. і набуло найбільшого поширення в XIX ст., як прибуткова галузь сільського господарства. Тютюн користувався великим попитом не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку.
Вигідні шляхи сполучення (річка Удай і поштовий тракт Чернігів —Прилуки, що проходив через містечко) сприяли певною мірою зростанню торгівлі й економіки. Тут відбувалися 2 ярмарки на рік, де предметами торгівлі були: хліб, м’ясо, тканини, тютюн, горілка, різний інвентар тощо.
Однак у цілому господарство містечка було відсталим. Переважала трипільна система землеробства. Основними знаряддями були: серп, коса, дерев’яна соха, плуг, борона. Слабо було розвинене промислове виробництво. Воно мало кустарно-ремісничий характер.
У першій половині XIX ст. посилюється процес майнового розшарування. За переписом 1835 року в Монастирищі з 388 козацьких сімей лише 23 сім’ї були заможні, 62 — середнього достатку, 108 — «бідніших» і тих, що «нічого не мали»,— 1957. В той же час поміщики володіли великими земельними угіддями. Деякі з них мали від 1000 до 3000 десятин землі. Поміщики містечка жорстоко експлуатували селянську й козацьку бідноту. Напередодні скасування кріпосного права в Монастирищі налічувалось державних селян — 599, поміщицьких — 881. Тільки в поміщика Забіли було близько 419 кріпаків.
Восени 1859 року в Монастирищі сталися події, які дуже стурбували поміщиків, повітову та губернську владу. Кріпосні селяни поміщика Романовича, в якого панщина доходила до 5—6 днів на тиждень, відмовилися відбувати панщину й платити оброк, протестуючи проти надмірного збільшення феодальних повинностей. Для розправи з селянами в містечко були прислані солдати.
Скасування кріпосного права у 1861 році не ліквідувало безземелля й малоземелля селян. 603 ревізькі душі в Монастирищі одержали 1658 десятин землі, з якої 400 десятин було непридатної для обробітку. Селяни одержали земельні наділи менші, ніж мали до реформи. Так, наприклад, до реформи селяни поміщика Забіли мали по десятині і 1741 сажню на душу, а після її проведення одержали по десятині 1554 сажені, тобто земельні наділи скоротились на 187 сажнів. Викупні платежі за землю були надзвичайно великими. Селяни Монастирища виплачували по 43—45 крб. за десятину — вдвічі більше існуючої купівельної ціни за землю в середині XIX ст. Причому до оформлення викупу селяни вважалися тимчасовозобов’язаними й мусили виконувати певні повинності.
Реформа 1861 року створила умови для прискореного розвитку капіталізму. Наприкінці XIX ст. в Монастирищі йшов інтенсивний процес утворення великих господарств капіталістичного типу. До їх числа належали господарства Троцини, Сезонцева та ін. Вони скуповували й орендували землю в поміщиків і ставали власниками найбільших економій. Поступово до них перейшли багаті лісні масиви навколо Монастирища. Троцині, наприклад, належало 445 десятин лісу, Харитоненку — 244, Сезонцеву — 144, Московченку — 179 десятин.
Підприємці містечка мали 9 олійниць, 3 цегельні заводи, 17 крамничок, 19 шинків, 7 трактирів і заїжджих дворів та ін.
Одночасно із зростанням великих капіталістичних господарств розорялися господарства селянської і козацької бідноти. На кінець XIX ст. в містечку налічувалось 326 козацьких і 519 селянських дворів. З цього числа 100 дворів не мали ні землі, ні тяглової сили. Зубожілі селяни змушені були переселятися в східні райони Росії або шукати роботи в містах. Але більшість селянської бідноти лишалася в містечку і повністю залежала від поміщиків та куркулів. За орендовані землі селяни платили поміщику половину врожаю і відробляли 3—4 дні за десятину. Крім того, вони сплачували оброчний і подушний податки, вносили так званий громадський збір, ремонтували дороги й мости, перевозили пошту і пасажирів та ін. Особливо тяжкою була доля наймитів та поденників. їх праця цінувалася дуже низько. Навіть під час літніх польових робіт їм платили від 15 до 40 коп. в день, на винокурних заводах робітники одержували від 20 до 25 копійок.
Революція 1905—1907 рр. мала широкий відгук серед трудящих мас Монастирища. Тут відбулося кілька масових виступів селян проти поміщиків. 19 лютого 1906 року в будинку селянина Макаренка відбулися нелегальні збори селян, перед якими з революційними промовами виступили молодий селянин І. Погуляйло та дочка фельдшера В. П. Литвинюк. Вони розповіли про боротьбу робітників Пітера, Москви, Києва, про події на Чернігівщині, закликали селян взяти участь у революційній боротьбі проти існуючого ладу. Промови агітаторів знайшли гарячий відгук серед селян. Були зібрані гроші на придбання революційної літератури. Але про це стало відомо поліції. Погуляйла і Литвинюк заарештували і ув’язнили. У травні 1906 року в Монастирищі відбувся страйк селянської бідноти і наймитів, що працювали у поміщицьких і куркульських економіях. Страйкарі вимагали знизити орендну плату за землю, скоротити робочий день, підвищити оплату праці з 25 коп. в день до 1 крб. Намагаючись зірвати страйк, поміщики найняли робітників із далеких сіл і платили їм по 50 коп. за день. У відповідь на це селяни Монастирища в кількості 80 чоловік увірвалися в економії і розігнали найнятих робітників, а приміщення економій підпалили. Страйкуючих активно підтримали селяни сусідніх сіл. Поміщики змушені були поступитися і підвищити заробітну плату наймитам до 70 коп. за день. Та коли страйк припинився, почалася розправа над активними учасниками. Поліцейські, прислані з Ніжина, заарештували організаторів виступу І. Білана, М. Дяченка, братів Литовченків та інших. їх жорстоко побили й кинули в Ніжинську в’язницю. В рішенні Ніжинського окружного суду цих селян звинувачували в організації «масового зборища» і в антидержавних вчинках.
Розправа не спинила трудящих Монастирища. На вулицях ще довгий час збиралися селяни, щоб обмінятися думками про своє злиденне життя. Так, 23 грудня 1906 року на базарній площі відбулися збори, де виступив місцевий житель П. Є. Фурса, закликаючи селян до боротьби проти царя й поміщиків. У 1907 році на одних із зборів він був заарештований і кинутий до в’язниці.
В кінці XIX і на початку XX ст. були здійснені деякі заходи щодо освіти. 1898 року в Монастирищі була відкрита земська однокласна школа. Водночас працювали дві церковнопарафіяльні школи. У 1903 році населення Монастирища звернулося до Міністерства освіти з проханням перетворити однокласну земську школу на двокласне земське училище. Це прохання було задоволене лише в 1913 році. 1916 року відкрили нову однокласну земську школу. Проте всі вони тулилися в маленьких сільських хатах. До самої Жовтневої революції більшість дітей селянської бідноти залишалася неграмотною. Серед жителів містечка не було жодного чоловіка з вищою освітою. З 1901 року почала діяти земська бібліотека, яку відвідували лише заможні. Тоді ж були відкриті лікарня на три ліжка та медично-фельдшерська дільниця. Для населення, що перевищувало 3 тис. чоловік, цього було вкрай недостатньо. В 1916 році, наприклад, медична дільниця Монастирища змогла прищепити віспу тільки 26 дітям, а хворіло 66 дітей (із 465).
Нові тяжкі випробування принесла трудівникам перша світова війна. В Монастирищі були мобілізовані майже всі працездатні чоловіки. Уже перша мобілізація відірвала від праці 200 чоловік. Тих, хто був старший роками, відправляли на оборонні роботи. Становище трудового населення щодалі гіршало.
Боротьба трудящих Монастирища за землю активніше розгорнулася після Лютневої революції. Великий революціонізуючий вплив на жителів села справляли солдати, які прибували з фронту, а також односельці, що поверталися з в’язниць і заслання, де відбували покарання за участь у революційних виступах 1905—1907 рр. Радісно зустріли трудящі Монастирища звістку про Жовтневе збройне повстання в Петрограді, яку приніс до містечка матрос М. Ф. Ковалевський, що служив машиністом на крейсері «Аврора». У вересні 1917 року його обрали до складу судового революційного комітету. В ніч на 25 жовтня разом з іншими моряками він брав участь у наведенні Миколаївського мосту, що забезпечило просування робітників до Зимового палацу. У листопаді 1917 року у Монастирищі фронтовики, підтримані селянською біднотою, організували вибори революційного комітету. Його головою був обраний селянин Г. О. Динька. Ревком розпустив продовольчу управу Тимчасового уряду, ліквідував посади пристава, урядника і стражників. Але владу узурпувала Центральна рада.
18 січня 1918 року трудящі Монастирища повстали і вигнали буржуазно-націоналістичні війська з села. 19 січня на мітингу було проголошено встановлення Радянської влади й обрано ревком. У другій половині січня—лютому ревком, керуючись ленінським Декретом про землю, конфіскував й розподілив між незаможними селянами біля 3 тис. десятин поміщицьких земель.
У квітні Монастирище окупували війська кайзерівської Німеччини. Окупанти відновили поміщицьке землеволодіння, грабували селян, відбирали хліб, худобу й вивозили до Німеччини. Землю та майно повертали поміщикам та буржуазії.
Трудяще населення містечка чинило окупантам відчайдушний опір. Улітку 1918 року виступи селян очолила партизанська група, створена колишніми фронтовиками та червоногвардійцями. Група мала постійний зв’язок з Ніжинським партизанським загоном під командуванням П. І. Точоного. Пізніше, коли цей загін влився в Ніжинський полк і ввійшов до складу 1 Української радянської дивізії, партизани Монастирища тримали зв’язок з командиром цієї дивізії М. Г. Кропив’янським. Підпільники систематично нападали на німецькі загони та гетьманську варту. В серпні 1918 року варті вдалося розкрити цю групу. Над партизанами було вчинено жорстоку розправу. Шість із них: М. П. Гончаренко, Г. П. Фурса, Ф. Д. Прядко, А. Є. Масько, Ю. Е. Кобзар, М. С. КовалеЕський — були розстріляні. Їх імена викарбовані на пам’ятнику, який споруджено з центрі Монастирища.
Запекла боротьба трудящих України проти німецьких і гетьманських військ увінчалася перемогою. Після вигнання петлюрівців в січні 1919 року Монастирище знову стало радянським. Його визволив Ніжинський полк. Проте період мирного будівництва тривав недовго. В серпні 1919 року село захопили війська Денікіна. Почалися грабежі й насильства над селянами. Місцева контрреволюція святкувала перемогу і зводила рахунки з селянською біднотою. В ці дні денікінці захопили і розстріляли селян М. В. Гринька і С. С. Іванова, яких звинувачували у зв’язках з партизанами.
В кінці листопада 1919 року війська 391 Таращанського полку, підтримані партизанами, вигнали окупантів з Монастирища. Зразу ж після визволення тут відбулися загальні збори трудящих, на яких було обрано сільський революційний комітет. Його головою став М. Р. Левадній. З кінця грудня цього ж року почала працювати сільська Рада, яку очолив комуніст з Ніжина Ю. С. Левченко. Монастирище стало селом і волосним центром. Головою волосного виконавчого комітету був колишній фронтовик селянин С. М. Журавель.