Короп, Коропський район, Чернігівська область
Короп — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване за 136 км від Чернігова і за 26 км від залізничної станції Алтинівка. Населення — 5267 чоловік.
Поблизу Коропа виявлено могильник та городище періоду Київської Русі. Вчені гадають, що це залишки давньоруського міста Хоробора, що згадується в літопису під 1153 роком.
З середини XIII ст. Короп входив до Новгород-Сіверського, а згодом Брянського удільного князівства. В другій половині XIV-—XV ст. він був під владою Литовського князівства, а в 1503 році у складі Чернігово-Сіверських земель ввійшов до Російської держави. За Деулінським перемир’ям 1618 року Короп потрапив під владу панської Польщі. Польська шляхта стягувала з населення непосильні податки, силою насаджувала католицизм. В універсалі гетьмана Остряниці Короп відзначався в числі інших міст, які найбільш терпіли від постоїв, утисків, розорення, що їх завдавала польська шляхта.
Коли почалася визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького, населення Коропа одностайно піднялося на боротьбу проти ненависних польських панів. Селяни об’єднувалися в загони, били шляхту, палили маєтки. Активну участь взяли жителі Коропа в боротьбі проти І. Виговського, який після смерті Богдана Хмельницького намагався знову підпорядкувати Україну шляхетській Польщі. Під час бойових дій проти Виговського в 1659 році Короп був спалений. Але місто швидко відродилося. 1664 року його захопили польсько-шляхетські війська й татари. Та недовго загарбники хазяйнували в Коропі. Цього ж року його визволили російські війська під командуванням воєводи Ромодановського.
З 1659 року Короп став сотенним містом Ніжинського полку. Проте Коропська сотня підпорядковувалась безпосередньо не полковнику, а гетьману й становила особливу військову одиницю. В походах, як правило, такі сотні участі не брали, їх завдання полягало в тому, щоб охороняти рубежі гетьманства.
Після возз’єднання України з Росією Коропу було надано магдебурзьке право.„ З кінця 60-х років XVII ст. тут розміщувалася генеральна військова артилерія. Селяни та козаки міста, а згодом і міщани повинні були сплачувати спеціальні грошові та натуральні податки на її утримання. Поступово збирання на артилерію починають обмежуватися певною кількістю дворів і хат, мешканці яких стають спадковими «пушкарями та армашами». Жителі мали постачати також обслугу артилерійського обозу. Ці повинності вони виконували до початку XVIII століття.
За даними 1682 року, в Коропі налічувалося 5285 чоловік населення. Тут жили дворяни, різночинці, духовенство, міщани, козаки, посполиті, підсусідки, дворові люди. Особливо тяжким було становище підсусідків. Крім повинностей на артилерію, вони мусили виконувати ще повинності на користь гетьманського уряду.
Петро І грамотою від 21 травня 1718 року передав Короп у вічне володіння гетьману Скоропадському. Проте козацьке військо без артилерії, коли Україні все ще загрожували татарські напади, існувати не могло. Вже гетьман Апостол посилює піклування про генеральну артилерію. 1727 року він відібрав Короп від удови Скоропадського і знову перетворив його на базу матеріального забезпечення артилерії. Таке значення Коропа зберігалося до 1782 року, коли він став повітовим містом Новгород-Сіверського намісництва.
Перебування артилерії в Коропі дало поштовх для розвитку таких ремесел, як ковальське, лимарське, шевське. В другій половині XVIII ст. значного поширення в ньому набули також кравецьке, шкіряне ремесла, частина жителів займалася рибальством, винокурінням. Короп став одним із центрів шкіряного виробництва на Чернігівщині. Ремісники об’єднувалися в цехи, найбільшим з яких був рибальський. Славився Короп також гончарним ремеслом. Тут виробляли посуд, черепицю, цеглу й кахлі, які поливали білою емаллю, розписували, вкривали прозорою свинцевою поливою й випалювали. Ними облицьовували печі та груби.
Кахлі корейських кустарів не поступалися красою перед відомими в той час голландськими та гданськими. Збували їх не лише на Україні, а й вивозили в Росію, Білорусію, Польщу й Молдавію.
Жителі Коропа займались і сільським господарством. Вони вирощували зернові культури, овочі, картоплю, розводили велику рогату худобу, овець, коней.
Ремісники збували свою продукцію на місцевих ярмарках і вивозили в інші міста, зокрема в Москву. Так, у книгах Великої московської митниці за 1693— 1694 рр. записані прізвища купців із Коропа. В Кролевці на Воздвиженському ярмарку був коропський ряд. У самому Коропі двічі на тиждень відбувалися торги, тричі на рік — ярмарки. Тут торгували сіллю, рибою, конопляною олією, худобою, дерев’яним посудом, дровами. На ярмарках купці запасалися на тривалий час товарами для торгівлі в своїх крамницях, яких за даними 1779—1781 рр. було 1193.
Згідно з царським указом, Короп 1796 року віднесено до категорії містечок. Тоді він увійшов до Кролевецького повіту Малоросійської губернії, з 1802 року — до Чернігівської губернії. Після реорганізації українських козацьких полків у регулярні, становище козаків значно погіршилось і наближалось до становища державних селян. Більшість козаків займалась ремеслом. Це були переважно дрібні кустарі. Особливо тяжко жилося дворовим людям та підсусідкам, яких наприкінці XVIII ст. налічувалось 51 чоловік. Підсусідки не мали власного господарства, мешкали в чужих дворах. Що ж до дворових людей, ті були власністю поміщика.
Протягом першої половини XIX ст. у містечку помітно зросли капіталістичні відносини. Все більше виробів виготовлялося для ринку. З’явилась нова соціальна фігура — скупник, який став посередником між виробником і споживачем. У середині XIX ст. в містечку було 80 крамниць, 9 заїздів. Щороку відбувалося три ярмарки, двічі на тиждень — базари. Виникають і промислові підприємства. У першій половині XIX ст. в Коропі працювали клеєварний, 3 шкіряні, 3 цегельні, воскобійний та інші заводи. Проте вони були дуже дрібні. Вартість їх продукції не перевищувала 15 тис. крб. на рік. Швидше розвивалося миловарне виробництво. Якщо в 1832 році в містечку працювало 3 миловарні, то в 1846 — 64. Поряд із заводами збільшувалася кількість ремісників. 1862 року тільки майстрів було 268 чоловік, наприкінці XVIII ст. їх налічувалося лише 192. В місті існували цехи: шевський, ткацький, кравецький, шапковий, м’ясний, ковальський, гончарний, столярний. З середини XIX ст. Короп став заштатним містом Кролевецького повіту.
У XVIII ст. в містечку значного розвитку набуло культове будівництво. На рубежі XVII — XVIII ст. побудовано церкву Іллі, у 1764 році — церкву Вознесіння. Вони свідчать про високий рівень будівельної техніки в ті часи. Церква Іллі цікава ще й тим, що вона є єдиним на Лівобережній Україні зразком церкви-фортеці. Це невелика баштоподібна однокупольна споруда, стіни якої сягають двох метрів завтовшки. Внутрішні приміщення призначалися не тільки для культових цілей, а й для оборони. Значного рівня набуло також дерев’яне будівництво. Про це свідчать п’ятибанні Троїцька та Покровська церкви.
Цікавою пам’яткою народного живопису є ікона рибальського цеху «Явлення ікони Богоматері рибакам» з церкви Вознесіння. На іконі особливо видно вплив народного життя, який виявився сильнішим за релігійний зміст. Вважають, що така ікона єдина на Україні і має велике культурне та історичне значення.
Короп — батьківщина К. І. Головачевського (1735—1823) — російського живописця і педагога, академіка петербурзької Академії мистецтв (з 1765 року). Його кращі твори: портрети Ф. Волкова, О. Сумарокова, Матюшкіних та ін. Високого художнього рівня в галузі золотарства досяг уродженець Коропа М. Гук. Його срібний дискос (1817 р.) зберігається в Київському державному історичному музеї.
Після реформи 1861 року, коли збільшилася кількість вільних робочих рук, становище робітників на промислових підприємствах ще більше погіршилося. Жили вони при заводі, працювали по 12—14 годин і одержували не більше 8 крб. на місяць. Значно погіршилося становище ремісників. Найбільш поширеним ремеслом у той час було шевство. Раніше вироби шевців йшли далеко за межі Чернігівської губернії — у Полтаву, Кременчук, Катеринослав. Наприкінці XIX ст. з розширенням мережі залізниць продукція московських і варшавських фабрик відвойовує у коропських ремісників не тільки південний, а й місцевий ринок. Заробітна плата шевців зменшилась у два рази. Тому багато хто з них кидав свої місця й шукав заробітку в Одесі, Таганрозі та інших містах. Про тяжке економічне становище трудящих Коропа повідомлялось навіть у звіті чернігівського губернатора в господарчий департамент міністерства внутрішніх справ.
З розвитком промисловості, ремесла й торгівлі зростало населення Коропа. Місто розширювалось і забудовувалось. Якщо в 1861 році тут налічувалось лише З кам’яні будинки, то 1897 року — 30.
Початок XX ст. ознаменувався посиленням революційних настроїв серед коропських трудящих. Так, у 1903 році староста доповідав губернаторові про збільшення в місті «безпорядків з боку ремісників». У 1905 році селянські заворушення охопили весь Кролевецький повіт. Боючись революційних виступів, коропська адміністрація дбала про розширення приміщення для в’язнів та збільшення кількості поліцейських.
Напередодні першої світової імперіалістичної війни в Коропі було 5 цегельних заводів, на яких працювало 80 робітників. З 1910 року почали діяти млин, крупорушка, 2 крохмальні заводи (один з них паровий). Річна вартість промислової продукції у 1910 році становила 30 тис. крб. У цей час у Коропі проживало 7387 чоловік. Медичну допомогу населенню подавали лікар, два фельдшери, акушерка та зубний лікар-практик, який не мав спеціальної освіти. Працювали лікарня на 10 ліжок, аптека та аптекарський магазин, які обслуговували й жителів навколишніх сіл. У двох початкових школах із 700 дітей шкільного віку навчалося лише 255. У 1913 році відкрито земську школу, під час першої світової війни — приватну жіночу гімназію, а в середині 1917 року — державну гімназію змішаного типу. Коштів, які асигнувала держава на освіту, не вистачало на утримання всіх шкіл. У своєму рапорті чернігівському губернаторові від 30. VIII 1909 року міський староста писав, що міністерському училищу не під силу дати дітям міста навіть початкову освіту. Відкрити ж нові навчальні заклади не було можливості, бо місцевий бюджет за період з 1902 року зменшився майже в два рази. В 1915 році на народну освіту було асигновано лише 370 крб., тоді як на утримання поліції — 4559 крб. У місті працювала одна бібліотека.
Ще більше загострила класові суперечності перша світова війна, яка лягла страшним тягарем на плечі трудящого населення. Мобілізація, численні реквізиції для потреб армії коней та продовольства викликали невдоволення жителів. З кожним днем росла дорожнеча, не вистачало продуктів харчування.
На початку березня до Коропа дійшла звістка про повалення самодержавства.
7 березня 1917 року в місті відбувся мітинг, на якому ухвалили розпустити поліцію та усунути старосту. Було обрано тимчасовий виконавчий комітет. Проте комітет проводив політику Тимчасового уряду та Центральної ради. На знак протесту проти цього трудящі Коропської волості відмовилися брати участь у виборах до українських Установчих зборів.
Біднота Коропа палко вітала перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, але владу захопили ставленики Центральної ради. Наприкінці грудня 1917 року в Короп вступив червоногвардійський загін, що боровся проти збройних загонів Центральної ради. Відбувся мітинг, на якому було проголошено Радянську владу й утворено революційний комітет у складі трьох чоловік. Після закінчення мітингу відбулася демонстрація, учасники якої з червоними прапорами, співаючи революційних пісень, пройшли вулицями міста. Ревком націоналізував підприємства, магазини. В будинки, що належали буржуазії, переселив бідняків. Почалося будівництво місцевої електростанції. Ревком намітив здійснити ще ряд заходів щодо радянського будівництва, але в середині березня 1918 року загін кайзерівських військ захопив Короп. Окупанти грабували населення, запровадили жорстокий режим терору. Однак трудящі не скорилися ворогові. Вони всіляко чинили опір, брали участь у партизанській боротьбі проти загарбників, яку очолювало більшовицьке підпілля.
Після краху австро-німецької окупації на Україні й відступу кайзерівських військ владу в місті в грудні 1918 року захопила буржуазно-націоналістична Директорія. Знову почалися арешти й реквізиції. Але її влада втрималася недовго. На початку січня 1919 року Ніжинський полк 1-ї Української Радянської дивізії визволив Короп. Одразу відновив роботу ревком. У середині січня утворилися партійна та профспілкова організації. Ревком та парторганізація мобілізовували трудящих на боротьбу з бандитизмом, проводили виховну роботу серед молоді, організовували всебічну допомогу Червоній Армії. Завдяки пильності комуністів у вересні 1919 року була розкрита контрреволюційна організація, яка готувала збройний виступ, щоб посіяти паніку в тилу Червоної Армії. В травні 1919 року найбільш свідома частина селянської бідноти створила три комуни — «Бедовая», «Родина», «Луна». З утворенням комбіду в лютому того ж року значно поліпшилась організаційна та політична робота в місті.
Соціалістичне будівництво перервали денікінці, які хазяйнували в Коропі з жовтня до 10 листопада 1919 року, коли його визволили підрозділи 52-го і 53-го полків 12-ї армії. Вже через день на зборах представників партійних і профспілкових організацій знову був створений ревком, який очолив Ф. С. Журавель. З перших же днів ревком приступив до відродження зруйнованого господарства. Насамперед організовано санітарний загін для боротьби з епідемією тифу, налагоджено матеріальну допомогу сім’ям червоноармійців. Трудящі міста докладали всіх зусиль, щоб відстояти Радянську владу, допомогти Червоній Армії в боротьбі проти Антанти. Значну роль у зміцненні Радянської влади відіграв комнезам, створений у травні 1920 року. Активним помічником комуністів і комнезамівців був комсомольський осередок, який виник у лютому 1920 року. На кінець року він налічував 85 чоловік.
Після закінчення громадянської війни трудящі Коропа активно включились у відбудову народного господарства, зруйнованого війною та інтервенцією. Вже в 1920 році почали діяти швейна майстерня, паровий млин, олійниця. Була створена артіль шевців, що налічувала 234 робітники. З 1922 року почав давати продукцію крохмальний завод, який переробляв 700 пудів картоплі за добу. 1924 року виникло міське споживче товариство. За рік обсяг його торгівлі зріс у 4,5 раза. Незважаючи на труднощі відбудовного періоду, жителі Коропа подали матеріальну допомогу голодуючим Поволжя та півдня України, здавали хліб для міноносця «Незаможник» та кавалерійської бригади.