Вертіївка, Ніжинський район, Чернігівська область
Вертіївка (до 1930 року Веркіївка) — село, центр сільської Ради, розташоване за 15 км від районного центру, залізнична станція на лінії Ніжин—Чернігів. Через село проходить автошлях Київ—Москва. Дворів—2049. Населення—5852 чоловіка. Сільській Раді підпорядковані населені пункти: Бобрик, Каблуки, Кардаші, Низи, Радгоспне, Титівка, Холявки, Хомине і Юність.
Веркіївка виникла на початку XVII ст. на землях, загарбаних польськими феодалами. Її першими поселенцями були козаки та селяни. За адміністративно-територіальним поділом село входило до Ніжинського староства Київського воєводства і в 1635 році належало польському шляхтичу Веркію Осишковському. Від цього імені воно й дістало свою назву. Місцеві жителі займалися хліборобством і скотарством. Вони несли повинності на користь пана: платили грошовий чинш, восени здавали збіжжя, по два дні на тиждень відробляли панщину. Постійно грабували селян польські жовніри, зупиняючись у їхніх хатах на постій.
Веркіївці брали активну участь у визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. За переказами, весною 1648 року козаки розбили у болотистій місцевості на схід від села загін польської шляхти. Урочище, де відбувався бій, і до цього часу називається Ляхівкою. У 1649 році Веркіївка стала сотенним містечком Ніжинського полку. 1654 року її жителі склали присягу на вірність російській державі.
За переписними книгами 1666 року в містечку налічувалося 152 двори козаків і селян, які займалися хліборобством та скотарством. У їх господарствах було 112 коней та 156 волів. Селяни відробляли щотижня по 2 дні на користь ніжинських полковників, доставляли їм продовольство до двору. З часом посполиті та козаки розорялися й продавали свої землі за безцінь. Так, у другій половині XVII ст. в містечку з’явилося 6 бобилів (безземельних селян).
Козаки перебували в залежності від сотенної адміністрації. Вони давали гроші й продукти на утримання сотника, хорунжого, осавули, платили збори з тютюнових ділянок і пасік, а також несли тягар непрямих податків. Козаки відбували поштову службу, їх залучали до лагодження укріплень, шляхів, гребель, примушували виділяти підводи. Військова служба надовго відривала їх від свого господарства. Веркіївські сотники часто брали за звільнення козаків від походів великі хабарі грішми й худобою. А інколи й хабар забирали й у похід відправляли.
Після скасування полкового устрою Веркіївка в 1782 році стала волосним центром Ніжинського повіту Чернігівського намісництва. 1786 року в містечку налічувалося 534 двори й проживало 1399 козаків та 1226 селян. На початку XIX ст. володарями веркіївських кріпаків та земель були граф Безбородько та кілька дрібних поміщиків — нащадків ніжинського полковника Хрущова. Вони зосередили в своїх руках всю кращу землю—близько 6 тис. десятин. Селянські наділи на ревізьку душу становили 1,5 десятини. Маючи вдосталь землі, поміщики почали культивувати тютюн на продаж. Це призвело до ще більшої експлуатації селян, яких примусили відробляти уже три дні панщини, крім того, своїми кіньми возити товар до Ніжина, Чернігова, Могильова, Вітебська. Шукаючи кращої долі, кріпаки втікали на Катеринославщину, Дон, до Таврії. Нелегким було й життя збіднілих козаків. У 1809 році кілька сімей їх пересилилися на землі Чорноморського війська, а в 1810 році — в Таврійську губернію.
Великим випробуванням для всього народу була Вітчизняна війна 1812 року. У боротьбі проти інтервентів активну участь брали й веркіївські кріпаки. 49 з них пішло в Чернігівське ополчення, багато — погоничами в обоз. Закінчилася війна, а становище селян не поліпшилося. Крім панщини, довелося виконувати ще ряд повинностей на користь держави — утримувати солдатів, які приходили на постій, поставляти для війська провізію, фураж, підводи.
З розкладом феодально-кріпосницької системи й зародженням капіталістичних відносин у Веркіївці почали виникати промислові підприємства. У 1839 році граф Безбородько заснував цукровий завод. За сезон 1856/57 року тут вироблено продукції на суму 40 тис. крб. сріблом. На річці Багачці діяв також млин.
Частина населення займалася ткацтвом, чоботарством та кравецтвом. Напередодні скасування кріпосного права тут жило 83 ремісники. Наприкінці 50 років у містечку відбувалися щотижневі базари та один ярмарок на рік. Заможні козаки й селяни частину товару продавали в Ніжині, а тютюн вивозили до Петербурга й Польщі.
В містечку 1859 року налічувалося 828 дворів, де жило 5733 чоловіка. Хоч кількість населення весь час зростала, у Веркіївці не було лікарні. Найбагатші їздили за медичною допомогою до Ніжина, бідні лікувалися методами народної медицини. Не дивно, що в 1847 році в містечку спалахнула епідемія холери. Селяни Веркіївки тривалий час залишалися неписьменними, бо тільки в 1840 році було відкрито сільське училище. Однак його відвідували лише діти заможних.
Довідавшись про реформу 1861 року, кріпаки відмовилися працювати в економії поміщика. Вони вимагали землі й негайного розкріпачення без усякого викупу. Для приборкання непокірних були викликані війська. За уставними грамотами 1086 селянам виділено на ревізьку душу по 1,8 десятини землі. В той же час поміщику належало 7400 десятин угідь. Така кількість землі не могла прогодувати сім’ю, і тому селяни змушені були орендувати ділянки чи наймитувати. Працювати доводилося від сходу до заходу сонця. Проте плату одержували невелику, зокрема, косар — 38, молотник — 20 коп. Наприкінці 80-х років наймити жали за п’ятий сніп, молотили й віяли — за десятий, а під час неврожаїв ця плата зменшувалася. Багато селян орендували землю з половини. Причому поміщики вимагали ще за кожну десятину поля поставити 2 косарі та зібрати й звезти в клуню урожай з 4/4 десятини. В основному сіропіщані землі не давали високих урожаїв. До того ж оброблялися вони погано, бо не вистачало робочої худоби. 1887 року на 10 селянських дворів припадало в середньому 9 коней. З кожної десятини тут збирали по 65 пудів озимини та по 44 пуди ярини. У селян не було сіножатей, тому вони також орендували їх з половини і змушені були ще відробляти 2 дні за десятину. На початку XX ст. земельний наділ на ревізьку душу становив уже 1,2 десятини. Безземелля перетворювало селян у сільськогосподарських робітників. Вони працювали в економії Терещенка, який мав близько 6,5 тис. десятин землі. Робочий день тут тривав від світанку до темряви, а плата за виснажливу працю дорослого робітника становила 40 коп. у день.
Після скасування кріпосного права у 70 роках XIX ст. цукровий завод, що не витримав конкуренції, закрили. З 1873 року почав діяти винокурний завод. Умови праці на підприємстві були тяжкі. Робочий день тут часом не обмежувався. Робітники працювали з 6 годин ранку до 10—11 годин ночі без перерв для відпочинку й харчування. Вихідних днів протягом усього сезону (6—7 місяців) не було. Відпочити вдавалося лише один день на різдво та два дні на пасху. Плата ж на заводських харчах за таку каторжну працю становила 10 крб. на місяць.
Жорстока експлуатація викликала незадоволення населення, і воно піднімалося на боротьбу. 1905 року доведені до злиднів, безземельні селяни 6 квітня підпалили кілька садиб поміщицьких посіпак, які охороняли економію Терещенка. 18 квітня селяни вийшли на демонстрацію з червоними прапорами й революційними піснями. Вони виступали за те, щоб силою відібрати землю у багатіїв і розподілити її між біднотою. У другій половині жовтня було розгромлено 12 куркульських садиб. 10 листопада селяни підпалили економію Терещенка. Виступи проти визискувачів тривали і в 1906 році. 26 лютого на подвір’ї волосного управління зібралося близько 800 селян, які мали обрати уповноважених для виборів до Державної думи. Вони протестували проти визначених старшиною виборних, вимагали для себе виборчого права. Обурення селян було настільки великим, що волосний старшина й староста втекли. Вибори не відбулися. Лише другого дня земський начальник з допомогою козаків і поліції провів «вибори» уповноважених із числа заможних господарів — прибічників самодержавного ладу. 17 жовтня сталася сутичка селян з кінним роз’їздом поліції. Одного з стражників було роззброєно. Однак заворушення придушили. Шість чоловік заарештували й засудили.
Наприкінці XIX та на початку XX ст. жителі зазнавали лиха від інфекційних хвороб. Тільки з 15 грудня 1895 року по 1 січня 1896 року у селі зареєстровано 20 захворювань на черевний тиф, 6 — на скарлатину, 2 — на холеру, а всього за рік амбулаторію, яку відкрили в 70-і роки, відвідало 9216 хворих. Медичну допомогу їм подавав один лікар. У 1907 році Веркіївку й навколишні села обслуговували лише акушерка й фельдшер.
Царський уряд мало турбувався про освіту народу. Більшість жителів була неписьменною. Крім училища, де вивчали садівництво й бджільництво, 1877 року у двох земських школах навчалося 89 учнів і працювало 2 вчителі. 1881 року засновано однокласну земську школу, 1909 — двокласну, 1912 — ще одну однокласну. В 1913 році земство відкрило бібліотеку.
Дізнавшись про Лютневу революцію 1917 року, селяни зібралися на мітинг й зруйнували пам’ятник царю. Вони вимагали припинення війни й передачі їм землі. Після відбулася демонстрація. З революційними піснями й червоними прапорами учасники мітингу пройшли вулицями. Все частіше з Ніжина в село почали приїжджати більшовики-агітатори Н. І. Точоний і Н. Т. Єсипенко. В результаті проведення ними агітаційної роботи з масами селяни підтримували більшовицькі гасла.
Веркіївці радісно зустріли перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції й утворення робітничо-селянського уряду на чолі з В. І. Леніним. Уже перші декрети Радянської влади про мир і землю переконали робітників і селян, що уряд захищає їх інтереси. Але 30 листопада владу в селі захопили ставленики Центральної ради.
У грудні почали повертатися з фронту солдати. Серед них були й більшовики. Фронтовики утворили ініціативну більшовицьку групу, яка хоч і не оформилася в осередок, але розпочала активну діяльність проти панування українських буржуазних націоналістів. Під її керівництвом 18 грудня створено сільський революційний комітет, до складу якого увійшли П. Д. Савченко, М. П. Кирпонос, К. А. Січкар, П. М. Фурса, Ю. С. Лисиця та ін. Ревком узяв владу в свої руки, а для її захисту сформував збройний червоногвардійський загін у кількості 60 чоловік. Керуючись ленінським Декретом про землю, ревком разом з активом села конфіскував економію поміщика Терещенка, а хліб, інвентар та худобу розподілив між селянською біднотою.
Діяльність радянських органів у Веркіївці перервав наступ німецьких військ, які в першій декаді березня 1918 року ввійшли в село. Разом з ними повернулися колишні експлуататори, які жорстоко розправлялися з селянами. 27 травня 1918 року в супроводі групи стражників до села прибув повітовий начальник гетьманської варти і наказав скликати сход. Як тільки гетьманець під’їхав до селян, що зібралися, члени ревкому К. А. Січкар, Ю. С. Лисиця та інші відкрили вогонь і вбили його та ще двох посіпак. Наступного дня з Ніжина сюди прибув каральний загін. Члени ревкому і значна частина селян-бідняків пішли у навколишні ліси, щоб звідти продовжувати боротьбу. Так було створено партизанський загін. У другій половині червня в районі Веркіївки—Мрина—Носівки розташувався Центральний військово-повстанський штаб. Під його керівництвом одним із перших розпочав боротьбу Веркіївський партизанський загін. У липні група месників під с. Дроздівкою напала на кінний каральний загін, що прямував до с. Кукшина. Вона розбила гетьманців, захопила багато зброї, важливі документи та списки селян, які підтримували більшовиків.