Любеч, Ріпкинський район, Чернігівська область (продовження)
Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді у Любечі 27 листопада було встановлено Радянську владу і створено волосну Раду робітничих і селянських депутатів. Головою її обрали В. С. Довженка. Рада почала конфіскацію поміщицьких земель та розподіл між безземельними і малоземельними селянами. Проте містечко на початку грудня захопили війська буржуазно-націоналістичної Центральної ради. Вони вчинили розправу над трудящими, які боролися за владу Рад. Та на допомогу любечанам прийшла озброєна робітнича дружина з сусіднього містечка Радуля. У січні 1918 року Радянську владу тут було відновлено.
У березні 1918 року Любеч захопили німецькі окупанти. Разом з ними прийшов загін Центральної ради. Німецькі загарбники повернули поміщикам землю, відібрану у них Радянською владою, і жорстоко розправилися з радянськими активістами. Трудящі піднялися на боротьбу проти ворогів. Після краху німецької окупації владу у містечку захопили петлюрівці. 12 січня 1919 року Богунський полк визволив Чернігів від військ буржуазно-націоналістичної Директорії. 17 січня Червоний прапор знову замайорів над Любечем.
У лютому 1919 року в містечку було створено волосну партійну організацію у складі 7 чоловік. Згодом її кількість зросла до 14 членів партії. Партійна організація розгорнула велику масово-політичну роботу, згуртовувала бідноту на боротьбу з куркульством. Почав діяти волвиконком, до складу якого увійшли Й. Хвостик (голова), І. Тимошок та Г. Кравець (секретар). У зв’язку з загрозою нападу на Любеч білогвардійських військ Денікіна, які захопили Чернігів і були зупинені за 15—20 км від містечка, тут створили ревком. Багато любечан взяло активну участь у боротьбі з денікінцями. Було організовано збирання для Червоної Армії продуктів харчування, одягу і взуття. У листопаді 1919 року створили комбід. Комбід проводив наділення землею незаможних селян, подав їм допомогу насінням і тяглом. Діяльність органів Радянської влади спрямовувала волосна партійна організація, яка у січні 1920 року налічувала 25 чоловік.
Навесні 1920 року на Радянську республіку напала буржуазно-поміщицька Польща. На початку березня польські інтервенти, захопивши Мозир і Овруч, вийшли до Дніпра в районі Любеча. Городнянський повіт було оголошено на воєнному стані. Населення містечка й волості всіляко допомагало Червоній Армії продовольством і фуражем. Чимало любечан добровільно вступили до її лав і хоробро билися з ворогом. Волосній партійній організації доручили забезпечити охорону пристані на Дніпрі. Незважаючи на заходи, здійснені для зміцнення Любецької ділянки фронту, польським загарбникам 18 травня вдалося переправитися через Дніпро і увірватися в Любеч. Вони пограбували населення, по-звірячому закатували комуніста Остроухова і двох полонених червоноармійців. Через кілька днів ворога було відкинуто на правий берег Дніпра. Наприкінці червня, коли Перша Кінна армія прорвала оборону інтервентів біля Козятина, вони поспішно відступили з цього району.
Трудящі Любеча приступили до відбудови господарства і налагодження мирного життя. Цей перехід супроводжувався величезними труднощами. Відчувалася гостра нестача продовольства і предметів першої потреби — гасу, сірників, солі. Скоротилася посівна площа, різко зменшилося поголів’я худоби. Боротьбу трудящих за ліквідацію наслідків розрухи очолила волосна партійна організація. Комуністи і волвиконком допомагали відроджувати підприємства й сільське господарство. Помічником комуністів стала комсомольська організація, заснована у 1920 році. Комсомольці виступали ініціаторами суботників та недільників по відбудові підприємств і благоустрою містечка, боролися проти куркульського бандитизму, проводили велику виховну роботу серед молоді.
У липні 1920 року в Любечі було створено комнезам, який завершив наділення землею безземельних і малоземельних селян, допомагав здійснювати продрозкладку, вів боротьбу з бандитизмом. Продзагін на чолі з І. Рогановим вилучав хлібні лишки у куркулів. Організована з комуністів і комсомольців частина особливого призначення ліквідувала банди, що діяли в районі містечка. У 1920 році в Любечі вже працювали електростанція, паровий млин, слюсарно-ковальська майстерня, майстерня для виготовлення меблів з лози. З великим ентузіазмом трудилися любецькі річковики. Трудящі активно відгукнулися на заклик партії і прийшли на допомогу голодуючим Поволжя. Вони збирали для них продукти харчування. У колишньому маєтку Милорадовича було відкрито дитячий будинок для голодуючих дітей з Радянської Росії. Поступово відроджувалося сільське господарство. На початку 1924 року в Любечі було створено кооперативне товариство, яке надавало селянам позику насінням. Наступного року організували два садово-городні й молочно-скотарське товариства. Держава надала їм кредити. Цього року виник прокатний пункт, який своїм реманентом і сільськогосподарськими машинами допомагав незаможним селянам обробити землю. Звістка про смерть В. І. Леніна викликала тяжкий біль у серцях жителів Любеча. На своїх зборах вони заявили про тверду рішимість йти ленінським шляхом і неухильно виконувати заповіти вождя. Зросли ряди партійної і комсомольської організацій. З 1923 року Любеч став центром району.
Багато уваги приділялося розвитку охорони здоров’я, освіти і культури. У 1920 році в Любечі відновила роботу лікарня. В 1925 році при ній відкрили інфекційне відділення. Медичну допомогу подавали 3 лікарі та 3 чоловіка середнього медперсоналу. Діяла аптека. Здійснювалася культурна революція. У 1920 році відчинила двері семирічна школа, а на кінець відбудовного періоду тут вже було 2 семирічні школи, в яких навчалося 360 учнів і працювало 16 учителів. Розгорнулася робота для ліквідації неписьменності серед дорослих. На початок 1925 року в школах лікнепу навчалося грамоти понад 90 чоловік. 65 дорослих відвідували школу малописьменних з 6-місячним строком навчання. Все більше читачів зверталося до районної бібліотеки ім. Т. Г. Шевченка, створеної у 1919 році. 1924 року вона обслуговувала 510 читачів. Великою популярністю у населення користувалися народний театр і клуб.
Щоб забезпечити дальший розвиток сільського господарства, необхідно було перевести його на колективні форми господарювання. Партійна організація провела велику роботу серед селян Любеча, роз’яснюючи їм переваги колективної праці. У 1924 році 8 бідняцьких господарств об’єдналися у ТСОЗ. Другий ТСОЗ виник у 1930 році1. На базі ТСОЗів в 1930 році було створено два колгоспи — «Червоний плугатар» та ім. Тельмана. Значну роль у завершенні колективізації відіграв лист командира Червоного козацтва України В. М. Примакова до жителів с. Шуманів, в якому він писав про величезне значення колективізації і закликав селян об’єднуватися в сільськогосподарські артілі. Куркулі всіляко намагалися перешкодити вступу селян у колгоспи, але всі їх спроби зазнали краху.
Колгоспи Любеча рік у рік міцніли. Велику допомогу їм подавала МТС, створена на хуторі Пересажі в 1933 році. Застосування тракторів та інших сільськогосподарських машин сприяло поліпшенню обробітку землі, забезпечило зростання врожаїв сільськогосподарських культур. Провідними культурами в обох господарствах були жито, льон і картопля. Розвивалося також м’ясо-молочне тваринництво. Трудівники колгоспів включилися у соціалістичне змагання за високі врожаї сільськогосподарських культур та підвищення продуктивності громадського тваринництва. Вони зобов’язалися зібрати по 15 цнт жита, 12 цнт ярої пшениці, 300 цнт картоплі з гектара і виконали їх з честю. Самовіддано працювали трактористи Любецької МТС, в якій у 1935 році налічувалося 16 тракторів. Було побудовано кілька підприємств. 1937 року в Любечі став до ладу маслозавод. Почали працювати судноремонтні майстерні, які обслуговували дніпровський річковий флот на лінії Київ—Гомель. Діяла швейна артіль промкооперації. Чимало жителів стали членами риболовецького колгоспу. Частина населення працювала на лісорозробках і сплаві лісу, а також у Любецькому лісництві.
Поліпшилося медичне обслуговування населення. Було розширено лікарню. При ній відкрили амбулаторію і дитячу консультацію. У 1939 році в лікарні працювало 6 лікарів. Підвищився освітній рівень трудящих. У 1935 році семирічну школу перетворили на середню, для якої побудували нове приміщення. У середній школі в 1940/41 навчальному році навчалося близько 950 учнів і працювало 60 вчителів. З культурно-освітніх закладів тут діяли будинок культури, кінотеатр і бібліотека з книжковим фондом 28 тис. примірників.
Віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР порушив мирну творчу пращо радянських людей. Віднині їх помисли й зусилля були підпорядковані одній меті — розгрому ненависного ворога. Всі жителі Любеча, хто міг тримати в руках зброю, вступили до лав Червоної Армії, решта працювала на виробництві та будівництві оборонних споруд.
1 вересня 1941 року у Любеч вдерлися німецько-фашистські загарбники. Райком партії ще напередодні окупації провів підготовку до створення партійного підпілля. Було затверджено підпільний райком партії на чолі з першим секретарем Любецького райкому КП(б)У П. С. Дудком. Однак через відсутність необхідного досвіду райком партії не зміг розгорнути свою діяльність П С. Дудко зробив спробу перейти лінію фронту, але був схоплений гітлерівцями і кинутий до концтабору для військовополонених. Через деякий час йому вдалося звідти втекти, і він включився у боротьбу. Німецько-фашистські загарбники встановили режим кривавого терору. Вони закатували голову сільської Ради М. Я. Каракулько, дружину партизана Г. Кезь з двома малими дітьми, матір трьох народних месників Є. І. Черв’якову та багатьох інших. За час окупації гітлерівцями було знищено в селі 53 чоловіка і 170 чоловік примусово вивезено на каторгу до фашистської Німеччини.
Трудящі Любеча не скорилися ворогові і піднялися на боротьбу проти нього. Починаючи з грудня 1941 року, у селі діяла підпільна група, створена учителем комсомольцем Н. П. Мишком. Вона налічувала 16 чоловік. Підпільники розповсюджували серед населення газети, що скидалися з радянських літаків, листівки із зведеннями Радянського інформбюро. В. П. Мишко виготовив шапірограф, на якому розмножувалися антифашистські листівки. За півтора року існування група випустила понад 70 листівок, здобула 28 гвинтівок, 8 тис. патронів, ручний кулемет, 3 радіоприймачі. Гітлерівці вистежили і схопили керівника групи Н. П. Мишка, коли він у с. Неданчичах налагоджував підпільні явки. Молодого патріота кати розстріляли, але група продовжувала діяти під керівництвом О. Д. Шаповала.
У цей же час розгорнула роботу підпільна група, яку організували комуністи Любецької МТС. Керівниками групи були А. Ф. Остапенко та М. М. Леоненко. Підпільники здійснювали диверсійні акти, виводили з ладу трактори. Дізнавшись про те, що фашисти збираються відправити на примусові роботи в Німеччину 360 юнаків і дівчат, патріоти попередили їх. Наприкінці грудня 1941 року до складу групи увійшли комуністи О. О. Седляр та П. С. Черв’яков, які нелегально прибули у Любеч.
У травні 1942 року в партизанській землянці під с. Мохначами відбулася нарада представників підпільних організацій. На ній було відновлено Любецький підпільний райком партії, до складу якого ввійшли П. С. Дудко (секретар), О. О. Седляр та А. Ф. Остапенко. Райком безпосередньо керував підпільними організаціями, готував диверсійні акти, розробив план створення партизанського загону і організував бази продовольства та зброї. У вересні 1942 року фашистські власті натрапили на слід підпільної групи А. Ф. Остапенка та М. М. Леоненка і розпочали арешти. Тоді підпільники зібралися на хуторі Пружинищі і приєдналися до групи П. С. Дудка. Таким чином, ця група зросла до 15 чоловік. Підпільники під керівництвом райкому партії проводили в селах роз’яснювальну роботу, підготували до переходу в партизанський загін понад 40 чоловік, здійснювали бойові операції.
Наприкінці лютого 1943 року підпільники встановили зв’язок з партизанським загоном ім. М. М. Коцюбинського, що базувався в урочищі Маковому крузі між селами Ведильцями та Мньовом. Загоном командував М. М. Таранущенко. Любецька підпільна група разом з ротою загону ім. Коцюбинського 17 березня розгромили німецько-фашистську комендатуру і поліцейський стан в Любечі. Бій тривав до вечора. Було знищено 10 гітлерівських солдатів і офіцерів, склад зброї, 2 автомашини і взято трофеї. Після цього бою разом з підпільниками пішло понад 40 любечан. Було створено Любецький партизанський загін. Командиром його призначили П. С. Дудка, комісаром — О. О. Седляра. Загін розгорнув активні бойові дії проти ворога. Спочатку він базувався в Любецьких лісах. Народні месники знищили ешелон з пальним та 15 гітлерівцями, в кількох селах розгромили поліцейські стани, зруйнували склад з зерном, підготовленим для відправки в Німеччину. Вони проводили збори й мітинги, закликаючи трудящих до масової боротьби з ворогом. Німецько-фашистське командування перекинуло у Любецький район
3 Гомеля і Чернігова регулярні війська, які почали каральну експедицію проти партизанів. 2 травня під с. Неданчичами група партизанів героїчно стримувала наступ окупантів, щоб дати можливість відійти основним силам. Після цього загін передислокувався на північ від Любеча у Новозимницькі ліси і тримав під ударом залізницю та шосейний шлях Чернігів — Гомель. У травні біля хутора Пересажа партизанська засідка знищила 15 фашистів і 20 поліцаїв. Любецький партизанський загін спільно з партизанами Ріпкинського загону розгромили ворожу комендатуру У Радулі.
На початку червня 1943 року в Новозимницькі ліси прибуло партизанське з’єднання під командуванням М. М. Попудренка. Любецький загін увійшов до його складу як підрозділ і дістав найменування ім. Дзержинського. Командиром загону призначили О. О. Седляра. П. С. Дудко залишився в районі Любеча, де приступив до створення партизанської групи для проведення бойових операцій на території Любецького району. На початку липня з’єднання М. М. Попудренка опинилося у ворожому оточенні. Але партизанам вдалося прорватися, і вони перейшли на територію Брянської області. Незабаром загін ім. Дзержинського повернувся в Любецький район. Тут партизани зустрілися з групою П. С. Дудка, який знову прийняв на себе командування загоном, комісаром став І. С. Гапонько. Дзержинці розташувалися у Новозимницьких лісах, звідки контролювали не тільки автошлях Гомель—Чернігів, а й Чернігів—Любеч і Ріпки—Любеч. Особливу мужність у боротьбі з ворогом виявили партизани-комуністи. Партійна організація загону ім. Дзержинського у серпні 1943 року об’єднувала 26 членів партії і 8 кандидатів у члени партії. Багато любечан і жителів сіл району всіляко допомагали партизанам: постачали їм продовольство і одяг, збирали для них розвідувальні дані, а також саботували накази фашистських властей.