Семенівка, Семенівський район, Чернігівська область
Семенівка — місто районного підпорядкування, центр району. Розташована на річці Ревні. Відстань до Чернігова — 126 км. На околиці міста залізнична станція Семіонівка. Населення — 10,3 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані села Кути Перші та Кути Другі.
Семенівка як козацька слобода заснована стародубським полковником Семеном Самойловичем у 80-х роках XVII ст. Спочатку вона входила до Стародубського полку, потім — до Новгород-Сіверського намісництва, з 1796 року — до складу Малоросійської, і з 1802 — до Чернігівської губернії з підпорядкуванням спочатку Новомістському, а з 1808 — Новозибківському повіту. З кінця XVIII ст. вона стала волосним центром.
1723 року тут налічувалося 546 дворів, з них 38 козацьких і 508 селянських. Уже на той час серед селян спостерігалося майнове розшарування. «Грунтових», тобто забезпечених землею, і «середніх» було 240, малоземельних — 67 господарств. 186 господарств не мали землі і жили з наймитування. 15 хазяїв торгували, від чого одержували значні бариші.
Переважало землеробство. Вирощували, головним чином, жито, гречку, коноплі, розводили тварин. Але піщані й глинисті грунти були малопридатні для землеробства, і селяни шукали інших засобів до існування. Вони займалися обробленням шкір, шевським, гончарним та прядильно-ткацьким промислом, з березової кори гнали дьоготь. У зв’язку із розвитком кустарного промислу виникли об’єднання ремісників (цехи). 1781 року тут діяли кравецький, шевський, ковальський, ткацький, гончарний, музицький, м’ясницький та інші цехи.
У другій чверті XIX ст. виникає кріпосницька мануфактура. В 30—40-х роках уже працювали суконна й парусинова фабрики, цукровий завод. Крім того, 1847 року тут налічувалося 16 шкіряних підприємств, на яких оброблялося понад 2 тис. шкір.
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Семенівці розвивалася торгівля. У 1781 році в 5 лавках продавалися сукна, шовк, металеві вироби, цукор, чай, кофе, виноградні вина, французька горілка. Вироби семенівських кустарів знаходили збут не тільки на базарах Чернігівської, а й сусідніх губерній. Парусина й сукна доставлялися до Москви, Петербурга, Харкова. В середині XIX ст. в Семенівці щорічно відбувалося три ярмарки, на яких 1845 року продано товарів на 2,2 тис. крб., а 1860 року — на 8,2 тис. карбованців.
Зростання торгівлі, а також часткове використання праці вільнонайманих робітників на промислових підприємствах, зокрема шкіряних заводах, свідчили про зародження капіталізму. Але його розвиток стримувався феодальними відносинами. Селяни Семенівки перебували в кріпосницькій залежності від спадкоємців С. Самойловича та змушені були три дні на тиждень працювати на їхньому полі, забезпечувати поміщицьку худобу кормами, маєток — паливом. Частина селян, щоб займатися ремеслом і торгівлею, переходила на чинш. Розмір його був дуже високий: на одну ревізьку душу припадало від 10 до 70 крб. на рік. Тяжке становище викликало невдоволення селян. Так, у кінці грудня 1796 року вони перестали ходити на панщину та виконувати інші повинності. Виступ селян був придушений у січні 1797 року військовою силою.
Жителі Семенівки брали участь у боротьбі проти іноземних загарбників. 1812 року, під час війни з Наполеоном, у Семенівці було сформовано другий Чернігівський козацький полк, до якого входило 883 ополченці з північних повітів губернії. Полк взяв участь в охороні підступів до Калуги, Тули, в розгромі відступаючих наполеонівських військ.
З дореформеною Семенівкою пов’язане ім’я уродженця містечка, талановитого медика Й. К. Каменецького (1750—1823). Народився він у сім’ї міщанина. З 1814 року — доктор медицини, а в 1816 році першим серед вітчизняних лікарів зайняв посаду лейб-медика. Й. К. Каменецький написав кілька праць, зокрема, він автор підручника з медицини, що витримав 13 видань.
Напередодні реформи, в 1859 році, у 1287 дворах Семенівки жило 7774 чоловіка. З них лише 30 родин вело самостійне господарство. Решта була кріпаками П. Ладомирського, якому в містечку та прилеглих селах і хуторах належало 23 645 десятин орної землі. В користуванні селян було лише близько 1,3 тис. десятин.
У результаті реформи 1861 року селянам було передано 13 185 десятин найгірших земель, або в середньому по 3,8 десятини на ревізьку душу, за що вони мали виплатити 342 265 крб. Одержавши земельні наділи, селяни не мали можливості ні обробити їх, ні удобрити, через що збирали дуже низькі врожаї. Протягом 1870— 1877 рр. середня врожайність жита становила 13,3 пуда, гречки — 11,9 пуда з десятини. Селяни вимушені були орендувати кращі землі або йти на заробітки. За оренду землі, випасу та водяного млина доводилось щорічно виплачувати поміщикові 5 тис. крб. Працюючи на жнивах у нього, селяни заробляли по 15—20 коп. в день, або 1/10 частину вижатого хліба. На початку XX ст. багато жінок Семенівки наймалося на заводи та в навколишні економії. Чоловіки займалися кустарним промислом. 1910 року в містечку налічувалося 5200 кустарів.
Після реформи 1861 року через брак сировини цукровий завод припинив своє існування, а парусинова і суконна фабрики були переведені в повітове місто Новозибків. 1902 року в Семенівці діяли лише дрібні підприємства: три коноплепрядильні заводи, два олійні, 8 шкіряних, на яких було зайнято лише 102 робітники. Напередодні першої світової війни побудовано залізницю Новозибків—Пирогівка, яка проходила через Семенівку.
Економічне становище робітників та кустарів було тяжким. Середньомісячна плата робітника становила 8—15 крб. Кустарі повністю залежали від скупників, які диктували свої ціни. «Полесский листок» писав, що семенівські кустарі працюють по 16 годин на добу, одержуючи лише 25—38 крб. за сезон.
На початку XX ст. трудящі Семенівки стали на шлях політичної боротьби. Наявність значної кількості кустарів, їх зв’язки з робітниками Конотопа, Шостки, Новозибкова, Клинців, а також з великими робітничими центрами сприяли проникненню та поширенню марксистських ідей серед населення містечка. В політичному вихованні трудящих і в організації революційної боротьби проти царизму велику роль відіграла ленінська «Искра», редакція якої восени 1901 року встановила зв’язок з Новозибківською соціал-демократичною організацією. Газету отримували й читали в Семенівці. Під впливом газети «Искра» створилися соціал-демократичні гуртки. 1903 року вони об’єдналися в соціал-демократичну організацію під назвою «Партія «Іскри». Одним з її організаторів був уродженець Семенівки Ф. Є. Мотора. В січні 1904 року Семенівська соціал-демократична організація увійшла до складу Поліського комітету РСДРП. 1905 року вона налічувала 80 членів РСДРП. У березні—травні 1905 року семенівські соціал-демократи розповсюдили в містечку та навколишніх селах кількасот листівок Поліського комітету РСДРП. Газета «Пролетарий» з цього приводу писала: «Листки читаються тут з якоюсь жадібністю. Селяни благають свідомих хлопців, щоб ті їм дали листок почитати».
5 червня 1905 року в Семенівці відбулися мітинг та маніфестація; в них взяло участь близько 500 чоловік. Промовець, що виступав на мітингу, закликав присутніх відбирати поміщицькі землі, викрив грабіжницький характер російсько-японської війни. 24 липня відбувся мітинг солідарності з повсталими робітниками Лодзі, Варшави, Одеси, Гомеля.
Революційна хвиля в містечку набула нового піднесення під впливом Жовтневого загальноросійського політичного страйку і московського Грудневого повстання.
29 грудня більшовики скористалися сходом жителів Семенівки, щоб викрити антинародну контрреволюційну суть царського маніфесту 17 жовтня. Вони закликали конфіскувати поміщицькі і монастирські землі та передати їх бідним селянам, вимагали свободи слова, зборів, спілок, недоторканості особи. Кожну вимогу учасники сходу зустрічали вигуками: «Згодні!».
У 1906 році революційний рух поширювався. 7 і 9 січня в містечку відбулися антиурядові демонстрації трудящих. У першій з них взяли участь близько 600 чоловік, у другій — до тисячі.
12 березня 1906 року революційні маси розгромили волосне управління, де перебували заарештовані робітники і селяни, й звільнили їх. До Семенівки прибула каральна експедиція на чолі з начальником губернського жандармського управління. 80 найактивніших учасників революційного руху було заарештовано; серед них — братів К. П. і X. П. Лугинців та М. Н. Неруша, засуджених на 15 років каторжних робіт. Але класова боротьба в містечку не припинилася. В березні 1908 року селяни й ремісники вчинили напад на маєтки поміщиків.
Революційні виступи трудящих продовжувалися і в наступні роки. В них брали участь українські, російські, білоруські робітники і найбідніші селяни. їх революційні виступи були яскравим свідченням єдності дій трудящих пригноблених націй проти царизму, поміщиків і капіталістів.
Роки реакції не зламали революційного духу трудящого населення містечка. В офіційних донесеннях жандармів Семенівка іменувалася «неблагонадійним і небезпечно революційним поселенням».
Тяжке матеріальне становище, експлуатація й політичне безправ’я трудящих доповнювалися низьким рівнем медичного їх обслуговування. 1910 року населення містечка становило 18 501 чоловік, а місцева лікарня була розрахована лише на 10 ліжок. Обслуговували хворих 5 медичних працівників, які мали подавати лікарську допомогу також мешканцям 19 навколишніх населених пунктів, де проживало близько 30 тис. чоловік.
У цьому ж році діяло 8 міністерських, земських та церковно-парафіяльних шкіл, де навчалося 800 учнів і працювало (разом з викладачами закону божого) 15 учителів. Через матеріальні нестатки більшість дітей не мала змоги пройти повний курс навчання. Так, за ЗЗ роки (1867—1900) народне училище закінчило лише 12 чоловік. На придбання, літератури для народної бібліотеки, відкритої 1895 року, з вересня 1908 по вересень 1909 року було витрачено лише 36,8 крб. Її послугами користувалися всього 354 читачі.
Війна, розв’язана імперіалістами в 1914 році, ще більше погіршила становище трудящих Семенівки. Чоловіки були мобілізовані на фронт. Господарства розвалювались. У квітні 1915 року ціни на зерно й борошно зросли на 40—57 проц. порівняно з серпнем 1914 року. Черги за хлібом стали постійним явищем.
Звістку про повалення самодержавства семенівці зустріли з радістю. 12 березня 1917 року на сільському сході було обрано волосний виконавчий комітет, до якого увійшли представники різних політичних течій. Головою волвиконкому обрали Г. Г. Бабченка, вчителя місцевої школи, члена РСДРП з 1914 року. За його ініціативою у червні 1917 року в Семенівці створився осередок РСДРП(б). Із заслання повернулися більшовики Ф. Є. Мотора, К. П. Лугинець, які були засуджені за революційну діяльність у 1905—1907 рр., а разом з ними і польський революціонер К. Ф. Квятек. Сюди прибув А. П. Риндич, член партії більшовиків з 1911 року, який мав великий досвід революційної роботи в Московській партійній організації та в діючій армії. За їх ініціативою в червні у Семенівці відбулися демонстрація та мітинг трудящих, де було прийнято телеграму на ім’я Першого Всеросійського з’їзду Рад з вимогою негайно взяти владу, опублікувати таємні угоди, припинити війну. У вересні 1917 року до волосного земства було обрано 56 гласних, в т. ч. 22 більшовики. Головою обрано більшовика Ф. Є. Мотору. Тому волосне земство фактично виконувало функції Ради робітничих і селянських депутатів.
Радісно зустріли трудящі Семенівки звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Вони вітали створення Ради Народних Комісарів на чолі з В. І. Леніним, перші декрети Радянського уряду. Було утворено червоногвардійський загін. Волосний з’їзд Рад, який відбувся в грудні 1917 року, проголосив Радянську владу у Семенівці і прийняв резолюцію, де підкреслювалося, що Центральна рада є контрреволюційною організацією.