Нові Боровичі, Щорський район, Чернігівська область
Нові Боровичі — село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі річки Снові, за 19 км від районного центру. Населення — 1819 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Загребельна Слобода та Коровне.
На околицях Нових Боровичів виявлено городище й курганний могильник періоду Київської Русі.
Назва села походить, певно, від соснового бору, що й сьогодні оточує його. Нові Боровичі відомі з другої половини XVII ст., коли вони належали чернігівському полковнику В. Борковському. В той час тут налічувалося близько 50 дворів з населенням 253 чоловіка. Селяни займалися хліборобством — сіяли жито, пшеницю, овес, ячмінь, розводили овець, ткали полотно, рядна, шили кожухи та шапки із шкір забитих звірів та овець, плели з лика постоли.
Згідно з жалуваною грамотою царя Петра І від 25 грудня 1708 року Нові Боровичі передано полковникові П. Полуботку — великому чернігівському землевласнику. Протягом XVIII ст. було побудовано млин на р. Снові, поблизу села — кілька смолокурень і селітроварень. Починають розвиватися ремесла, зокрема ткацтво, шорництво. Наприкінці XVIII ст. Нові Боровичі стають власністю Милорадовичів. У 1796 році в селі жили 38 ревізьких душ козаків, 40 — державних селян та 361 — поміщицьких.
Поміщіки мали необмежені права над кріпаками. Вони могли їх продавати, виміняти на якусь річ, віддати в солдати. Всі дорослі чоловіки й жінки відробляли панщину 2 дні, а згодом 4 дні на тиждень. Працювали кріпаки й на гуральні, побудованій наприкінці XVIII ст. Крім цих повинностей, селяни сплачували подушний податок та церковні збори. За найменші провини непокірних карали різками, іноді засікали до смерті.
Щоб ще більше збагатитися, О. Милорадович у 1849 році побудував цукровий завод, на якому працювали кріпаки й вільнонаймані робітники. Щорічні прибутки заводу становили 3 тис. крб. Великі бариші одержував поміщик також від водяних млинів, два з яких виготовляли повстяні вироби, а п’ять мололи зерно.
У 1782 році Нові Боровичі стали волосним центром Городнянського повіту. У зв’язку з збільшенням кількості населення в першій половині XIX ст. і розташуванням на поштовому тракті в центрі малих сіл та хуторів, у 1854 році село переведено до вищого розряду поселень — містечок. Тут розвивалися кустарні промисли: чинбарство, чоботарство, шорництво, виготовляли вози та діжки. Вироби кустарів продавалися переважно на місцевих базарах. Чотири рази на рік відбувалися ярмарки, на які купці привозили рибу, сіль, хутра. На ярмарках торгували також зерном, борошном, кіньми, рогатою худобою, свиньми, виробами місцевих кустарів, завезеними промисловими товарами та горілкою. У містечку була парафіяльна школа й шпиталь.
Становище кріпаків з кожним роком погіршувалося. Селяни користувалися невеличкими ділянками малородючої землі, та й ці клаптики вони не мали змоги як слід обробити, бо панщина досягала п’яти днів на тиждень, тому й врожаї були дуже низькі. Хліба ніколи не вистачало до нового врожаю. Жили кріпаки в напівтемних злиденних хатинах. Все це викликало протест з боку селян. Вони підпалювали панський хліб, псували машини на гуральні та цукровому заводі, виводили з ладу млини. Одним із виявів протесту проти панської сваволі були втечі. Селяни тікали на південь країни, в Подністров’я.
У 1861 році царський уряд змушений був скасувати кріпосне право. Селяни відтоді стали особисто вільними, але економічне становище їх не поліпшилось. Кращі землі, всі ліси, сіножаті, пасовиська лишилися в поміщика Милорадовича. Крім того, він відрізав частину землі, яка до реформи була в користуванні селян. Якщо до 1861 року вони мали 1013 десятин землі, то за уставною грамотою одержали тільки 775 десятин. Середній розмір наділу дорівнював 3 десятини 1464 кв. сажні. За таких умов селяни не могли вести самостійно господарство. До зубожіння призводили, крім великих викупних платежів, також непосильні податки. Основна маса селян розорялась, продавала свої наділи і знову потрапляла в кабалу до поміщика чи куркулів. Поденним робітникам поміщики платили 20—40 коп. за день, а жінкам і дітям за таку ж роботу — ще менше.
Селянам заборонялося користуватись лісом, випасати худобу на колишніх громадських луках, ловити у ставку рибу тощо. Так, наприкінці XIX ст. новоборовицькі селяни А. Полуб’ян, Д. Мартиненко, Т. Мойсеєнко і С. Антоненко розчистили частину пустиря, що заріс кущами, зробили його придатним для сінокосу. Поміщик передав справу до суду. Суд став на його захист. Селян-порушників засудили до ув’язнення строком на місяць, хоч згодом з’ясувалося, що цей пустир ніколи не належав поміщикові, а був споконвічно в громадському користуванні. Про те, що свавілля поміщика та царської адміністрації не мали меж, свідчить і такий факт: поміщикові сподобалася мальовнича місцевість на схилі річки Снові, де проходила одна з вулиць містечка. З відома властей селян, які жили тут, переселили на малородючі землі, а на розчищеній території посадили розкішний сад для поміщика. Даремно люди протестували, зверталися до суду. Ніхто їхньої скарги не взяв до уваги.
Не легшими були умови праці й життя робітників гуральні та цукрового заводу. Вони працювали у дві зміни, по 13—14 годин на добу. На підприємствах широко використовувалася жіноча й дитяча праця, яка оплачувалася набагато нижче, ніж чоловіча. Якщо дорослий робітник одержував 13—18 крб. на місяць, то жінки й підлітки — лише 6—8 крб. Низька платня, штрафи, тривалий робочий день, погані житлові умови викликали незадоволення робітників, і вони піднімалися на боротьбу, щоб відстояти свої права. Під час революції 1905—1907 рр. робітники підприємств та економії відмовлялися працювати, збиралися на мітинги й демонстрації. Власті заарештували 18 жителів Нових Боровичів і заслали їх до Архангельської губернії строком на 3 роки. Частина засланців від тяжких умов життя й праці загинула там.
Після столипінської реформи розшарування селян посилилося. Куркульська верхівка за безцінь скуповувала землі бідноти. Урожайність зернових була низькою. Так, у 1911 році з однієї десятини збирали жита 32 пуди, вівса — 64, гречки— 25. Щоб якось прогодуватись і заплатити податки, частина селян і ремісників, що розорилися, шукала заробітку в промислових центрах. Багато селян спродували хати, землю, майно і їхали шукати вільні землі й кращу долю. Протягом 1906—1911 рр. з Новоборовицької волості переселилися до Тобольської, Томської та інших губерній Сибіру 99 чоловік (46 господарств).
Місцеві власті мало дбали про охорону здоров’я й освіту населення. Тільки на початку XX ст. створено фельдшерську дільницю та ветеринарний пункт. У 1907 році відкрито земську лікарню, в якій працювали лікар і фельдшер. Лікарня обслуговувала населення всієї волості. На початку XX ст. в містечку були дві церковнопарафіяльні школи, де викладали два вчителі. Звичайно, вони не могли охопити навчанням усіх дітей шкільного віку. До того ж, багато селянських дітей мусили змалку працювати в господарстві батьків або йти в найми. Тому переважна більшість населення лишалась неписьменною. Дуже великий процент неписьменних був серед жінок. Так, у 1900 році з 58 учнів було тільки 10 дівчат.
Про повалення самодержавства в містечку стало відомо на початку березня 1917 року. Тут відбулася демонстрація й мітинг, на якому виступали робітники й солдати, що повернулися додому. Потім учасники демонстрації попрямували до гуральні. Там на мітингу було прийнято рішення, що для робітників на підприємствах та в економії встановлюється 8-годинний робочий день і скасовуються всякі штрафи. Однак, ці рішення не були здійснені через опір місцевих властей Тимчасового уряду. У квітні 1917 року знову виступили робітники економії і підприємств.
Вони вимагали 8-годинного робочого дня, скасування штрафів, підвищення заробітної плати. Але й цього разу нічого не добилися.
Знецінення грошей погіршило становище не тільки робітників, а й сільської бідноти. Управляючий та куркулі, скориставшись скрутним становищем бідноти, зменшили платню. Особливо низько оплачували роботу наймитів. На заклик Київського комітету РСДРП 12 серпня 1917 року робітники оголосили одноденний страйк. Та становище не змінилося.
На початку листопада 1917 року населення Нових Боровичів дізналося про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. В містечку відбувся великий мітинг робітників і селян. Його учасники висловили прагнення всіма засобами допомагати Радянській владі. Але загони Центральної ради, підтримувані місцевими куркулями, встановили режим терору. На початку січня радянські війська вибили їх з Нових Боровичів. На загальному сході селян було обрано сільську Раду, яку очолив У. П. Бондаренко, і створено земельний комітет.
Трудящі почали будувати нове життя. Протягом кількох днів було розподілено між біднотою поміщицьке майно, землю, худобу та сільськогосподарський реманент. На гуральні обрано робітничий комітет, який здійснював керівництво підприємством. Але в березні 1918 року містечко захопили кайзерівські війська. Разом з окупантами прибув і поміщик. Він знову забрав землю, худобу та інвентар. Почалися катування, арешти, грабежі. Та незважаючи на терор, селяни не скорилися ворогові. Вони підтримували тісні зв’язки з партизанами, допомагали їм. Багато селян влилися в партизанські загони і з зброєю в руках боролися проти німецьких окупантів. На початку грудня 1918 року Таращанський полк 1-ї Української Радянської дивізії визволив Нові Боровичі. В містечку було відновлено Радянську владу. 12 грудня 1918 року відбулися загальні збори населення, де обрано ревком. До складу його ввійшли робітники й селяни: А. Т. Лебідько, Д. Д. Ільєнко, М. Ф. Росол, М. П. Биховець. Понад 30 добровольців з молоді та колишніх солдатів поповнили лави Таращанського полку. Жителі допомогли таращанцям продуктами. В січні 1919 року вони відправили в полк 20 пудів борошна, 7 корів та 300 пудів сіна.
У лютому 1919 року в Нових Боровичах виник комітет бідноти, очолив його досвідчений організатор О. М. Цакун. 23 лютого 1919 року відбулися збори представників комбідів Новоборовицької волості, на яких накреслено основні шляхи діяльності комітетів бідноти та прийнято резолюцію про те, що комбіди в усьому підтримують Комуністичну партію та Радянський уряд і докладуть зусиль для зміцнення нового народного ладу. У березні 1919 року створено партосередок.
Ревком і партійний осередок спрямували всю свою роботу на здійснення революційних перетворень. Через нестачу робочих рук і тягла більшість полів була під толоками. Комітет бідноти виробив середню норму — півтори десятини на душу. 1135 десятин орної землі, 255 десятин сінокосів було розподілено між селянами.
Навесні 1919 року в Нових Боровичах пройшли вибори до місцевої Ради, якій ревком передав свої повноваження. Партійний осередок і волвиконком вживали всіх заходів щодо зміцнення Радянської влади, поліпшення умов життя трудящих. Але головним завданням їх лишалася допомога Червоній Армії, особливо під час наступу денікінців, а потім польських інтервентів. Партійна організація дбала про поповнення її рядів. Багато жителів пішло добровольцями на фронт, у т. ч. майже всі здатні носити зброю комуністи.
Після закінчення громадянської війни партійна організація й волвиконком приступили до налагодження мирного життя. Міцною опорою парторганізації став комітет незаможних селян, створений улітку 1920 року. Під його контролем розподілено між селянами ще 375 десятин поміщицької землі. КНС відбирав надлишки землі й хліба в куркулів, допомагав біднякам одержати посівний матеріал і необхідний реманент. Особливу увагу органи Радянської влади приділяли охороні здоров’я трудящих. У Нових Боровичах було відкрито фельдшерський пункт, який подавав медичну допомогу населенню не тільки містечка, а й прилеглих сіл. На початку 1924 року на березі річки Снові в колишньому поміщицькому маєтку відкрито будинок відпочинку для всіх членів профспілки Сновщини. Того ж року створено дитячий садок, де виховувалося 36 сиріт.
Регулярні заняття у Новоборовицькій початковій школі розпочалися в 1919 році. Наступного року в конфіскованому будинку місцевого багатія Грекова відкрито школу другого ступеня. У 1920 році з 1109 жителів 356 були неписьменними. Тому виконком і партійна організація, яка на той час налічувала вже 10 чоловік, розгорнули роботу, спрямовану на ліквідацію неписьменності. Було відкрито школу лікнепу. Завдяки колективним зусиллям учителів та громадських організацій за порівняно короткий час переважна більшість населення навчилася грамоти. У березні 1919 року створено волосну бібліотеку, книжки для укомплектування її взяли в маєтку Милорадовичів. Бібліотека поповнювалася не тільки за рахунок державних коштів. Багато книжок подарували читачі. 1923 року її фонд становив понад 4 тис. томів. Того ж року в колишньому попівському будинку відкрито клуб і хату-читальню.
Активним провідником політики Комуністичної партії стала комсомольська організація, створена на початку 1924 року за ініціативою демобілізованих червоноармійців, що повернулися додому. Комсомольці подавали дійову допомогу сільраді, партійній організації в кооперуванні, благоустрої містечка, ліквідації неписьменності, боротьбі з бандитизмом тощо.
У 1923 році в зв’язку з проведенням адміністративно-територіальної реформи Нові Боровичі віднесено до категорії сіл. Тоді вони ввійшли до складу Сновського району.
Населення Нових Боровичів займалося переважно землеробством, незначний процент становили робітники спиртозаводу. Селянські господарства збирали невисокі врожаї — не вистачало тяглової сили, бракувало кондиційного насіння, добрива майже не вносилися в грунт. У розпорядженні селян було близько 1,5 тис. десятин орної землі, але майже третина її не оброблялася.