Сосниця, Сосницький район, Чернігівська область (продовження)
Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції окрилила трудящих Сосниці. Велику роль у згуртуванні революційних сил, активізації боротьби за встановлення влади Рад у повіті відіграла місцева більшовицька організація, створена в[листопаді 1917 року. 7 грудня того року Сосницька Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів усунула повітового комісара Центральної ради. В місті було проголошено Радянську владу, скрізь поставлено радянських комісарів, які контролювали роботу установ. На зборах селян обрано міський земельний комітет на чолі з більшовиком 3. Г. Коленком. Комітет розподілив між біднотою поміщицьку землю й ліси. Для боротьби з контрреволюцією було створено один з перших на Чернігівщині червоногвардійський загін під командуванням Д. І. Артюха (Артюхова).
11 — 12 грудня 1917 року в Харкові відбувся І Всеукраїнський з’їзд Рад, який проголосив Україну Радянською республікою. У підготовці й роботі з’їзду взяли активну участь і жителі Сосниці. На з’їзді в керівні органи були обрані сосницькі делегати А. В. Новиков та С. В. Шалудько. Останній став заступником голови Президії ВУЦВК3. На мітингах і сходках трудящі міста вітали рішення з’їзду, палко схвалювали Маніфест ВУЦВК до всіх робітників, селян і солдатів. Та 18 грудня 1917 року загін буржуазно-націоналістичної Центральної ради заарештував членів виконкому Сосницької Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів.
З наближенням революційних військ Радянської Росії в січні 1918 року в Сосницькому повіті розпочалося повстання. 27 січня в місті була відновлена Радянська влада. Розгорнула роботу Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів. Червоногвардійські загони роззброїли всі контрреволюційно настроєні частини. В місті була створена повітова Рада народних комісарів, яка націоналізувала всі поміщицькі землі.
Мирний перепочинок був коротким. У межі Чернігівщини вторглися німецькі інтервенти. Сосницька Рада й революційні загони, не маючи достатніх сил, щоб відбити ворога, на початку березня відступили на з’єднання з військами Радянської Росії. Місто тимчасово опинилося в руках загарбників. Появилися загони гайдамаків, до них приєдналися офіцери колишньої царської армії. Почалася розправа над радянськими активістами. Від рук куркулів та гайдамаків 20 березня загинули С. В. Шалудько та Д. І. Артюх. Окупанти забирали в населення худобу, хліб. У деяких селах повіту люди пухли від голоду.
З ненавистю ставилися трудящі Сосниці до окупантів та їхніх прислужників. Багато хто пішов до партизанських загонів. На Поліссі діяв об’єднаний загін сосницьких та корюківських партизанів під командуванням матроса О. М. Гарнієра. В ході боїв цей загін виріс до 500 чоловік, мав на озброєнні, крім гвинтівок і кулеметів, 2 гармати. Партизани обстрілювали й громили ворони застави біля Сосниці, не давали німецьким загарбникам закріпитися на Сіверській землі. Героїчну боротьбу своїх земляків проти окупантів яскраво змалював Олекса Десняк (О. Г. Руденко) в романі «Десну перейшли батальйони».
Коли почався наступ радянських регулярних військ, опір окупантів був зламаний. Наприкінці листопада німецькі загарбники відступили, але на зміну їм прийшли січові стрільці Директорії. Знову почалися грабежі й арешти. 4 січня 1919 року Ніжинський полк 1-ї Української Радянської дивізії визволив Сосницю від петлюрівських військ. У боях за місто знищено близько 240 ворожих офіцерів і солдатів, захоплено 5 кулеметів, склади з військовим спорядженням та іншим майном. Робітники й селяни Сосниці з хлібом і сіллю, з червоними прапорами зустрічали своїх визволителів. На центральній площі відбувся багатолюдний мітинг.
26—28 березня 1919 року в Сосниці проходив повітовий з’їзд Рад. До виконавчого комітету, обраного на ньому, ввійшли комуністи. Для боротьби з бандами, що лютували в повіті, був створений надзвичайний штаб. У травні того ж року для зміцнення органів Радянської влади ЦК РКП(б) прислав до Сосниці подружжя М. І. та О. В. Артюхіних, а згодом — учасника штурму Зимового палацу, колишнього Головного комісара Чорноморського флоту В. В. Роменця. Був обраний повітовий партійний комітет. Разом з ним посланці партії провадили значну масово-політичну роботу серед населення. О. В. Артюхіна стала першим організатором жіночого руху в повіті. Органи Радянської влади націоналізували поміщицьку землю. Створені наприкінці січня комбіди сприяли зростанню партійного осередку в місті, який у серпні вже налічував 33 члени й 30 співчуваючих.
Під керівництвом комуністів у червні 1919 року було організовано комсомольський осередок. Велику притягальну силу для молоді мали комсомольський клуб, де відбувалися лекції, вистави, літературні вечори, урочисто відзначалися революційні свята тощо, та молодіжний спортивний клуб. При спортклубі діяла дитяча організація «Юні спартаківці».
Улітку 1919 року над молодою Країною Рад нависла нова загроза: з півдня сунули денікінці. В серпні вони наблизилися до Сосниці. В місті був створений повітовий ревком, який оголосив надзвичайний стан. Командуючим сосницькою бойовою дільницею фронту призначили В. В. Роменця. Жителі будували укріплення, вступали до лав Червоної Армії, створювали партизанські загони. Білогвардійці дійшли до Десни. Фронт проходив за 6—7 км від міста. Щодня ворог обстрілював Сосницю, намагався захопити її. Але захисники міцно тримали оборону. У прифронтовій частині повіту населення зібрало для Червоної Армії 971 пуд жита, 839 пудів вівса, 3435 пудів картоплі, 11 пудів цукру тощо. Ревком організував передачу зброї, одягу, взуття, а партійний комітет здійснював велику виховну роботу серед бійців.
Під ударами Червоної Армії і партизанів 19 листопада 1919 року денікінці відступили. Проте становище жителів лишалося тяжким: тиф косив людей, не вистачало продуктів. Повітовий ревком вживав заходів для налагодження мирного життя.
У Сосниці були сформовані частини особливого призначення. Селяни одержали землю, бідняки й сім’ї червоноармійців забезпечувалися посівним зерном та реманентом. Комбіди видавали селянам продовольчі картки, відкривали магазини, дбали про паливо.
Для подання допомоги у зміцненні партійних і радянських органів до Сосниці приїздив представник Чернігівського губкому партії Ю. М. Коцюбинський. 27 січня 1920 року був обраний повітовий виконавчий комітет, якому ревком передав усі повноваження. Навесні того ж року обрано Сосницьку міську Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Під час наступу польських інтервентів у травні в місті був запроваджений воєнний стан, у зв’язку з цим 19 травня створено міський ревком. Багато комуністів і комсомольців пішли добровольцями на польський і врангелівський фронти.
Після переможного закінчення громадянської війни розпочалася відбудова господарства. У червні 1920 року знову обрано міську Раду й організовано комнезам. Восени того ж року голова ВУЦВК Г. І. Петровський взяв участь у роботі повітового з’їзду комітету незаможних селян і закликав їх допомогти Комуністичній партії у зміцненні Радянської влади.
У жовтні 1920 року в місті вперше був проведений комуністичний суботник, під час якого жителі відбудовували приміщення шкіл, ремонтували шляхи й мости. Ставали до ладу дрібні підприємства, організовано артіль, де працювали столяри, ковалі й теслярі, 1921 року дала струм електростанція. Виконком і КНС значну допомогу подавали бідноті, зокрема, виділяли насіння, залізо для виготовлення лемешів, забезпечували безплатний ремонт інвентаря тощо. Комнезам допомагав сім’ям червоноармійців обробляти землю і збирати врожай. Вже 1921 року посівні площі досягли довоєнного рівня.
Активно діяла міська комсомольська організація, яка наприкінці 1920 року об’єднувала 45 юнаків і дівчат. Усі комсомольці брали участь у роботі гуртків, організовували молодіжні вечори, мітинги-концерти, провадили колективні читки газет і книжок, відкрили бібліотеку.
Працювати доводилося в тяжких умовах. У повіті діяли залишки куркульських банд. Партійна організація скерувала всі зусилля трудящих на рішучу боротьбу з бандитизмом. Під час ліквідації однієї з бандитських зграй у 1921 році загинув активний борець за Радянську владу, начальник сосницької міліції О. М. Гарнієр.
Трудящі Сосниці гаряче відгукнулися на заклик Радянського уряду допомогти голодуючим Поволжя, які потерпіли через недорід. У місті був створений спеціальний комітет. Жителі збирали кошти й продовольство, надавали притулок переселенцям. Тільки комнезами повіту на 1 січня 1922 року зібрали 11 220 пудів зерна.
Партійні й радянські органи багато уваги приділяли поліпшенню охорони здоров’я, розвитку народної освіти й культури. В 1920 році було відремонтовано повітову лікарню на 15 ліжок, де працювали лікар, два фельдшери й кілька медичних сестер. Незважаючи на труднощі, в 1920 році в Сосниці вже діяли три школи першого ступеня, в яких навчалося 527 дітей. Чоловіча й жіноча гімназії та вище початкове училище були реорганізовані у школи другого ступеня. Добір і виховання учительських кадрів були під постійним контролем повітового парткому. В місті відкрито учительські курси, які проіснували три роки. 1924 року 54 вчителі навчали 766 дітей. У школах лікнепу одночасно навчалися грамоти понад 100 чоловік.
Розгорталася й культурно-виховна робота. Драматичний гурток при народному будинку протягом року поставив понад 50 спектаклів, переважно класичні п’єси. Тут не раз виступав відомий борець уродженець с. Б листової Т. С. Корінь. У місті працювало три бібліотеки, найбільшою з них була центральна бібліотека ім. Н. К. Крупської. 1 липня 1920 року відкрито краєзнавчий музей. Почала виходити повітова газета «Наш путь».
Трудящі міста в 1922 році одностайно схвалили рішення VII Всеукраїнського з’їзду Рад, який звернувся до народів РРФСР, Білоруської РСР і Закавказької Федерації з пропозицією негайно розпочати практичне оформлення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Делегатом на І Всесоюзний з’їзд Рад вони послали голову повітвиконкому комуніста Р. А. Мірошниченка (нині персональний пенсіонер).
З 1923 року, у зв’язку з проведенням адміністративно-територіальної реформи, Сосницю віднесено до категорії селищ міського типу. Вона стала районним центром у складі Сновського, з 1925 року — Конотопського округу. 1932 року — ввійшла до складу Менського району, а з 1935 — райцентр Чернігівської області.
Великі зміни в житті Сосниці сталися протягом перших двох п’ятирічок. Комуністи й комнезамівці з допомогою сільського активу розгорнули широку пропаганду ленінського кооперативного плану. 1928 року в Сосниці виникли ТСОЗи «Червоний хлібороб» та «Перше травня». Через два роки на їх базі організовано колгосп «Червоний партизан». Тоді ж створено й колгоспи ім. Шевченка та ім. Чапаева. Серед перших засновників артілей були жителі селища С. О. Бахир, Д. А. Сердюк, В. Ф. Дроб’язко, 3. Г. Карета, Д. П. Човпило та ін. Багато труднощів довелося подолати колгоспникам. Бракувало досвіду колективного господарювання, не вистачало реманенту, польові роботи виконувалися вручну. В 1932 році колгосп «Червоний партизан» одержав першого трактора, молотарку та інші машини. Незважаючи на опір куркулів, 1934 року колективізацію в селищі в основному завершено. Організаційному та економічному зміцненню колективних господарств сприяло створення 1935 року Сосницької МТС, яка одержала 16 тракторів, 13 плугів, 2 молотарки. В 1940 році було вже понад 50 тракторів, 19 комбайнів, 9 автомашин. Виросли кадри механізаторів.
З кожним роком наростала хвиля трудового піднесення серед робітників і колгоспників. У 1935—1936 рр. широкого розмаху набув стахановський рух, який очолили комуністи. За високі показники в роботі трактористи-стахановці М. О. Зуб, С. М. Пустовойт і М. К. Поплавський в 1939 році були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.
За роки Радянської влади змінився зовнішній вигляд Сосниці. Замість старих хатин виросло багато нових будинків. Місцева Рада велику увагу приділяла благоустрою .селища, зокрема були впорядковані центральні вулиці, чимало зроблено для озеленення їх. За переписом 1939 року в Сосниці проживало 4694 чоловіка. Тут працювали маслозавод (відкритий 1928 року), кілька промислових артілей, МТС. Було три колгоспи, найбільший — «Червоний партизан», за яким закріплено 1800 га землі. З розвитком громадського господарства зростав добробут хліборобів. Так, колгоспниця-стахановка М. П. Василенко писала в районній газеті: «Я тепер стала заможною. За вироблені 300 трудоднів одержала 35 пудів хліба, 90 пудів картоплі, 1200 кг сіна, чимало грошей. Я вже не буду боятися за завтрашній день, як це було за царату».
Значно поліпшилось медичне обслуговування населення. У районній лікарні на 50 ліжок працювало 5 лікарів, 8 медсестер, 2 акушерки, фельдшер; діяли амбулаторія та аптека. З 1926 року в Сосниці відкрився відомий далеко за межами області будинок відпочинку ім. Щорса.
Успішно розвивалась освіта. У селищі були середня та вечірня школи робітничої молоді, школа-інтернат для глухонімих дітей, сільськогосподарський технікум і школа медсестер. У загальноосвітніх школах навчалося 1320 учнів, працювало 64 вчителі. В районному будинку культури діяли різні гуртки. Книжковий фонд районної бібліотеки досяг 14 тис. примірників. Розпочало трансляцію передач місцеве радіомовлення.
З обуренням і гнівом зустріли трудящі Сосниці повідомлення про віроломний напад фашистської Німеччини на Радянську країну. На масових мітингах і зборах вони заявляли, що не пошкодують сил і життя для захисту Батьківщини. Партійна організація й місцеві органи влади всю свою роботу перебудували на воєнний лад. У глиб країни евакуювалося устаткування МТС, маслозаводу та колгоспне майно, організовувалося підпілля, створювалися партизанські бази. Трудящі вступали до народного ополчення, збирали кошти й подарунки для радянських воїнів-фронтовиків. Уже на початку липня вони зібрали 1200 крб. Учителі, учні — всі, хто міг, допомагали колгоспникам зібрати врожай. Жінки й дівчата вивчали зброю, готувалися стати медсестрами.
6 вересня 1941 року німецько-фашистські війська захопили Сосницю. Вороги чинили нечувані звірства над мирним населенням. Селище входило у воєнну зону і підлягало військовому командуванню. За найменший вияв протесту жителів розстрілювали без суду й слідства. Жертвою окупантів та їх прислужників став учасник боротьби за владу Рад М. Д. Штигайло, ланкова К. Й. Заєць, .завідуюча районним, відділом народної освіти Г. М. Лисич та багато інших. 143 юнаків і дівчат гітлерівці вивезли на каторгу до Німеччини.
Та ні катування, ні розстріли не поставили радянських людей на коліна. Близько двохсот чоловік пішли в партизанські загони. Народні месники висаджували в повітря залізничні мости, склади з боєприпасами, знищували фашистів, розповсюджували листівки, в яких розповідали правду про’ події на фронтах. Партизанка-розвідниця О. Г. Олійник, яка втратила на війні трьох синів, виконувала важливі завдання, збирала цінні відомості про розташування ворожих сил. Про її бойові діла розповів у своїй книзі «Війна вночі» Герой Радянського Союзу Г. Балицький. У партизанських загонах перебували Є. М. Бочаров, І. П. Даниленко, А. С. Оринич, Ф. Г. Мотчаний, В. Л. Гордієнко, І. М. Івлєв, І. С. Афанасьева, І. В. Решодько та інші.