Сосниця, Сосницький район, Чернігівська область
Сосниця — селище міського типу, розташоване на правому березі річки Убеді (притоки Десни), за 22 км від залізничної станції Мена і за 90 км від Чернігова. Селище сполучає з головними населеними пунктами області автошлях Чернігів—Новгород-Сіверський. Населення — 7200 чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Ганнівка й Мале Устя.
На околицях і поблизу Сосниці та Малого Устя виявлено кілька поселень доби неоліту, бронзи, два поселення й курганний могильник періоду скіфів. Знайдено також два скарби римських монет. На території Сосниці досліджено два ранньо-слов’янські поселення перших століть н. е., чотири поселення й два могильники VIII—X ст., два городища й три поселення часів Київської Русі.
Назва селища, очевидно, походить від соснового лісу, що здавна оточує цю місцевість. Уперше Сосниця згадується в Іпатіївському літопису під 1234 роком, де сказано, що князь Данило Галицький, допомагаючи київському князеві в боротьбі з чернігівським князем Михайлом Всеволодовичем, оволодів кількома містами, у т. ч. Сосницею. В період Київської Русі в Сосниці значного розвитку набуло хліборобство, скотарство й ремісництво. Знайдені під час археологічних розкопок списи, наконечники, стріли, сокири та інші вироби з заліза свідчать про високий рівень ковальської справи.
У 1239 році монголо-татари зруйнували Сосницю. Але з часом поселення відродилося. 1370 року воно потрапило під владу Литовського князівства. Після війни Росії з Литвою 1500—1503 рр. Сосниця ввійшла до складу Російської держави. В «Реєстрі кордонів чернігівських» (1523—1526 рр.) вона згадується як «село городове чернігівське», що налічувало 30 хат і 2 церкви. За Деулінським перемир’ям (1618 р.) Сосниця перейшла під владу Польщі і деякий час перебувала в приватному володінні польського шляхтича М. Пшонки.
Щоб закріпитися на захопленій території, польські феодали в 1634 році збудували в Сосниці фортецю, відтоді поселення віднесено до категорії міст. Як місто воно значиться на карті Боплана. У фортеці, що складалася з двору польського старости й замку, поселились єзуїти. Троїцький собор вони перетворили на костьол. Посилився соціальний і національний гніт, насаджувався католицизм. Підлеглі селяни платили грошову й натуральну ренту, відбували феодальні повинності. За найменшу провину їх жорстоко карали. Тому, коли почалося селянсько-козацьке повстання під проводом жителя Сосниці К. Скидана, багато сосницьких козаків приєдналося до повстанців.
З новою силою, вибухнув народний гнів під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Під знамена Богдана Хмельницького стали й сосницькі козаки, які в серпні 1648 року на чолі з полковником Л. Рукашкою визволили місто від польських загарбників, і з 1649 року воно стало центром сотні Ніжинського, а пізніше Чернігівського полку. Але після підписання 1651 року Білоцерківської угоди польська шляхта повернулася до своїх маєтків. У 1652 році Сосниця була передана в оренду лихварям.
Про визиск і сваволю польських панів та їх лакуз багато розповідається в історичних піснях і думах. Зокрема, в «Думі про оренди» сказано, що орендарі захопили всі козацькі шляхи й на одній милі по три-шинки ставили, брали мито з проїжджих: від воза по півзлотого, від пішого — по три гроші. Навіть старців обдирали. Шукаючи порятунку, чимало сосницьких козаків і міщан покинули рідні місця й переселилися на Слобожанщину.
Після прийняття Переяславською радою історичного рішення про возз’єднання України з Росією жителі Сосниці присяглися на вірність Російській державі. В 1655 році місто одержав у «маєтність, крім козаків», стародубський полковник Т. Оникієнко (Анікєєв).
У другій половині XVII ст. створилися більш сприятливі умови для економічного й культурного розвитку Сосниці. За переписом 1666 року тут проживало 7 тис. чоловік. Переважна більшість населення займалася хліборобством. Значного розвитку набули торгівля, ремесла, млинарство, гуральництво та сукнарський промисел. Торговельні зв’язки Сосниці з багатьма містами Росії склалися ще напередодні визвольної війни і значно посилилися в другій половині XVII ст. у зв’язку з розвитком всеросійського ринку. Із Сосниці вивозили до Москви та інших міст Росії, головним чином, віск, селітру, овчини, посуд, худобу, сало.
У 1666 році в Сосницю прибув призначений царський воєвода. Воєвода й урядовці накладали на жителів всілякі податки, збирали мито з усіх привезених на ярмарки й торги товарів. Посполиті, крім того, мали платити з кожного плуга по 16 четвертей жита й по одному карбованцю, а з кожної сохи — по 2 четверті й 25 копійок. Обурене населення 1668 року підняло повстання.
Головним заняттям соснинців у другій половині XVIII ст. лишалося хліборобство й скотарство. Але врожаї збирали низькі (11—20 пудів жита з десятини), тому велике значення мали промисли, зокрема лісовий. Розвивалося також тютюнництво, садівництво, бджільництво. Жінки займалися рукоділлям, пряли льон, коноплі, вовну для своїх потреб і на продаж. У місті налічувалося близько 200 ремісників, які об’єднувалися в шевський, ковальський та інші цехи. Великий попит мали вироби ремісників з дерева — діжки, ночви, коробки, колеса, посуд. Значну роль в економічному житті міста, як і раніше, відігравали ярмарки, що відбувалися тричі на рік, а також щотижневі торги. Тут продавали хліб, в’ялену рибу, сіль, горілку, вино, тютюн, залізо, дьоготь тощо. Чимало жителів займалося чумацьким промислом. Поширений був і «самовоз» — перевезення хліба з півночі на південь.
Після ліквідації автономії Лівобережної України Сосниця з 1782 до 1796 року перебувала в складі Новгород-Сіверського намісництва, з 1796 року стала повітовим містом Малоросійської, а з 1802 року — Чернігівської губернії.
Разом з російським народом жителі Сосниці брали активну участь у Вітчизняній війні 1812 року проти французьких загарбників. Багато з них вступали до ополченських та козачих полків. Тільки до народного ополчення записалося з повіту 1461 чоловік. Надзвичайну відвагу й героїзм виявив у боях з ворогом А. Дорошенко — партизан загону О. М. Сеславіна. Жителі постачали діючій армії продовольство, коней, волів. У місті була створена центральна база провіантських складів, велике значення якій надавав М. І. Кутузов.
З 1803 року почалася забудова Сосниці за планом. Прокладено нові, рівні вулиці (мережа їх зберігається й досі). В 1859 році тут було 6568 жителів, 711 будинків, 5 церков, поштова станція, лікарня. Діяли повітове й міське парафіяльні училища, де працювало 7 учителів, бібліотека, у фондах якої налічувалося 698 томів. Кілька років існував також приватний жіночий пансіон Шевцової.
Сосниця — батьківщина російського співака, диригента й музичного діяча М. Ф. Полторацького (1729—1795). Тут народився і провів дитячі роки український вчений, доктор медицини та історик О. Ф. Шафонський (1740—1811), який багато працював над проблемами боротьби з епідемією чуми. В 1786 році він склав «Чернігівського намісництва топографічний опис», який є цінним джерелом для вивчення історичного минулого Чернігівщини, її природних умов, складу населення, економіки та побуту. Довгий час у Сосниці проживала Г. П. Керн (1800—1879) — автор цікавих спогадів про О. С. Пушкіна, М. І. Глінку та деяких інших визначних діячів російської культури.
Напередодні реформи 1861 року феодально-кріпосницькі відносний досягли свого найвищого розвитку. Становище кріпаків було надзвичайно тяжким. Поміщики не вважали селян за людей. Вони продавали їх, міняли на собак. Так, у ревізьких реестрах знайдено документ на продаж сосницькому поміщикові І. Розумієнку дівчини-кріпачки за 50 карбованців.
За реформою 1861 року в Сосниці було звільнено від кріпосної залежності понад 200 поміщицьких селян. Середній наділ на ревізьку душу дорівнював 2 десятини польової землі. Викупні платежі за землю становили 11 624 крб., що значно перевищувало тогочасну ринкову ціну. Крім того, протягом 6 років, поки селяни вважалися тимчасово зобов’язаними, вони повинні були за кожну десятину відробляти 7 тяглових і 12 піших днів на рік. Вчорашні кріпаки відмовлялися виконувати ці повинності. Губернатор прислав у Сосницю війська. Дійшло навіть до сутичок із солдатами.
Аналізуючи матеріали «Праць податної комісії», К. Маркс на основі статистичних даних Чернігівської губернії, і зокрема Сосницького повіту, підкреслював разючі факти розорення т. зв. «звільнених» селян. Десятина селянської землі давала в середньому 1 крб. 58,5 коп. прибутку. Державні подушні збори становили 42,5 коп. з десятини. Крім того, селяни платили поміщикам оброк та викупи по 1 крб. 12 коп. за десятину. Отже, прибутки від землі навіть не покривали різних поборів.
Після реформи землеробство дедалі більше набирало товарного характеру. Швидко зростали посіви цукрових буряків, конопель і тютюну, у вирощуванні якого Сосницький повіт посідав друге місце в губернії. Торгівля тютюном, що вивозився не тільки в міста України й Росії, але й за кордон, відігравала значну роль у зростанні прибутків заможних селян. Особливо наживалися скупники й лихварі, які скуповували тютюн у бідняків ще зеленим. Розвивалися й кустарні промисли: шкіряний, шевський, корзиноплетельний та ін. 1870 року ремеслами в місті займалися 313 чоловік. Промисловість у другій половині XIX — на початку XX ст. розвивалася слабо. Торфорозробка «Підкруччя», пивоварний, два цегельні та лісопильний заводи і окремі майстерні, що виготовляли діжки, колеса та сани, за кількістю робітників були незначними.
Малоземелля, бідність грунтів призводили до дедалі більшого зубожіння основної маси селянських господарств. Не маючи змоги прогодуватися, селяни мусили найматись до поміщиків і куркулів, іти на цукрові заводи, в поміщицькі економії південних губерній. Побутові умови селян і міської бідноти були нестерпними. Харчувалися переважно житнім хлібом, картоплею та капустою. М’ясо й цукор вважалися розкішшю. Діти з 6—7 років залучалися до роботи в господарстві, ставали за підпасків. Про життя селян, і зокрема своєї родини, згадував видатний український радянський кінорежисер О. П. Довженко: «Було в минулому житті моїх батьків багато плачу, темряви і жалю. Неясні надії і марні сподівання знаходили собі могилу в горілці й сварах. А найбільш, чого їм відпустила доля,— роботи, тяжкої праці».
Ідеї революційної боротьби, що поширювалися в країні, знаходили сприятливий грунт і в Сосниці. В 1903 році тут виникла перша соціал-демократична група. Сосницькі соціал-демократи регулярно одержували газету «Искра» з 27 до 31 номера. Читали й роз’яснювали робітникам і селянам праці В. І. Леніна «Проект програми Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії» і «Боротьба з голодуючими», влаштовували сходки в лісі, розповсюджували революційну літературу. Зокрема, 12 вересня 1903 року в місті була розповсюджена видана групою листівка «До сосницьких робітників», що закликала трудящих до боротьби за поліпшення свого становища. Того ж місяця відбувся триденний страйк робітників, які вимагали скорочення робочого дня і збільшення заробітної плати. В 1904 році соціал-демократична група стала ядром повітової організації РСДРП, що входила до складу Поліського Комітету РСДРП.
Після кривавих подій 9 січня 1905 року повітова організація активізувала свою діяльність. Восени 1905 року соціал-демократи організували кілька мітингів, де закликали робітників і селян повалити самодержавство. Значну революційну роботу серед населення проводив більшовик К. В. Сухомлин (1886—1938), згодом державний і партійний діяч Радянської України.
Під впливом більшовицької пропаганди піднімалися на боротьбу й селяни. Вони громили поміщицькі маєтки, захоплювали землю, ділили майно. Лише протягом жовтня—листопада 1905 року в повіті було розгромлено 35 економій. На прохання місцевих властей для придушення селянських виступів у Сосницю були введені війська. Керівники соціал-демократичної організації Д. Ф. Сизоненко і М. В. Андріяненко були заарештовані й засуджені до 25 років каторги. Однак боротьба не припинялася. Палали поміщицькі маєтки та економії. Ті соціал-демократи, які уникли арешту, продовжували розповсюджувати революційну літературу. Жандарми на квартирі сосницького соціал-демократа Я. Оринича виявили гектограф і свинцеву печатку з написом «Сосницька організація РСДРП». Разом з селянином Т. Бадериком Я. Оринич надрукував відозви «До товаришів селян», «До громадян» та ін. У нього часто відбувалися збори революційної молоді. В 1907 році Сосницька повітова соціал-демократична організація була розгромлена.
Напередодні першої світової війни Сосниця лишалася невеличким містом. Із 945 будинків кам’яних було 7; 525 — криті соломою. Вулиці освітлювалися гасовими ліхтарями, яких на все місто налічувалося тільки 120. Більшість населення не мала ніяких політичних прав. Із 8193 жителів тільки 151 мав право голосу на виборах.
Місцеві власті мало дбали про медичне обслуговування населення. 1910 року в земській лікарні на 25 місць працювали один лікар, 5 фельдшерів і 2 акушерки. Дещо в кращому стані була освіта. В місті діяли 3 початкові міські училища для хлопчиків, жіноче однокласне народне училище й жіноча гімназія, організована в 1906 році на базі прогімназії. 1913 року одне початкове міське училище було перетворене на вище початкове. Через два роки відкрито чоловічу гімназію. 1912 року засновано ремісничу школу при корзиноплетільній майстерні, де навчалося 20 дітей. У місті працювала земська публічна бібліотека, відкрита 1872 року. В 1910 році виник народний театр, при якому протягом багатьох років працював драматичний гурток. Наступного року відкрито кінотеатр.
Дуже популярні серед населення були кобзарі, зокрема П. Кулик. Він багато мандрував по Україні, брав участь у київських етнографічних вечорах та концертах. Його з любов’ю згадує О. П. Довженко в кіноповісті «Зачарована Десна». До Сосницького кобзарського цеху «старців», який існував до 1915 року, належали також кобзар Я. І. Кулик, лірник К. П. Бондаренко та ін. Багатий пісенний репертуар був у народного співця А. Матющенка.
Перша світова війна погіршила й без того тяжке становище трудящих мас. Зросла дорожнеча, не вистачало необхідних товарів, збільшився робочий день. Щоб запобігти революційним виступам, власті збільшили в місті поліцейську команду.
2 березня 1917 року, незважаючи на заходи, яких вживали царські чиновники й поліція, в Сосниці стало відомо про повалення самодержавства. Повсюдно відбувалися сходки й мітинги. Трудящі приймали резолюції про солідарність з петроградськими робітниками та солдатами, обговорювали питання про поділ поміщицької землі. З тюрми було визволено політичних в’язнів. З фронту почали повертатися солдати. Влітку 1917 року в Сосниці створено Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів, яку очолив учитель С. В. Шалудько. Місцева буржуазія організувала громадський комітет, що всіляко підтримував повітового комісара Тимчасового уряду. Буржуазні власті чинили репресії, кидали за грати комуністів і тих, хто співчував їм. Про наругу над політичними в’язнями розповів більшовик І. 3. Любинський на сторінках газети «Рабочий путь». Але ніякі репресії і катування не могли зупинити наростання революційної боротьби. 27 серпня 1917 року селяни розігнали повітовий з’їзд союзу землевласників.