Срібне, Срібнянський район, Чернігівська область
Срібне — селище міського типу, центр району, розташоване на правому березі річки Лисогору, за 200 км від обласного центру, за 26 км від залізничної станції Болотниця. Населення — 3 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Артеменків і Никонівка.
На околицях Срібного виявлене городище періоду Київської Русі, що є залишками згаданого в літопису під 1174 роком міста Серебряного.
Після монголо-татарської навали згадки про Срібне надовго зникають з історичних джерел. Воно, як і багато інших давньоруських міст і сіл, було зруйноване й спалене ордою хана Батия, але з часом відродилося. У 50-х роках XIV ст. Срібне опинилося під владою Литовської держави, а після Люблінської унії 1569 року його загарбала шляхетська Польща. Посилився соціальний і національний гніт. Місто входило до володінь магната О. Вишневецького. Його нащадкові Я. Вишневецькому в 1647 році у Срібному і навколишніх селах належало 1830 дворів і 14305 кріпаків. Спочатку селяни відробляли панщину в розмірі 1—2 днів на тиждень, але поступово вона збільшилася. Крім того, з них стягували грошові й натуральні чинші та різні податки. Одночасно з посиленням процесу закріпачення селяни втрачали рештки своїх прав. Виявом протесту проти ополячування і релігійного гноблення було створення тут в 1640 році братства. Воно заснувало братську школу, відкрило госпіталь і дім для проведення зборів.
Жителі Срібного брали активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. Влітку 1648 року повсталі козаки й селяни визволили місто від польської шляхти, і воно стало центром Срібнянської сотні Прилуцького полку. У складі цього полку козаки Срібнянської сотні билися в лавах селянсько-козацького війська під проводом Богдана Хмельницького. Після історичного рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією жителі Срібного в лютому 1654 року склали присягу на вірність союзу з російським народом. В 1658 році воно стало місцем запеклого бою повсталого населення і російських військ проти військ зрадника гетьмана Виговського, який намагався відірвати Україну від Росії і знову приректи український народ на поневолення польською шляхтою.
У перші десятиліття після визвольної війни козацька старшина, боячись народних заворушень, не наважувалась повністю відновити феодальні порядки. У 1668 році прилуцький воєвода доповідав київському воєводі про те, що в ряді міст і сіл, у т. ч. й Срібному, всі міщани і селяни покозачилися і податків немає з кого брати. Проте поступово посилилася експлуатація селян і зросли їх повинності. Зменшилася кількість козаків, які поповнювали ряди селян. У 1718 році в місті лишилося 25 козацьких дворів, а дворів кріпаків стало 3224. Посилення феодально-кріпосницької експлуатації викликало опір народних мас. Чимало селян залишало рідні місця, втікаючи на Запоріжжя. Із Срібнянської сотні за період з 1736 по 1740 рік втекло 57 чоловік.
Найбільшим землевласником у Срібному був О. М. Будлянський, якому в 1780 році належало 295 дворів. 1798 року він заснував суконну мануфактуру, що виробляла 660 аршин сукна на рік. Це була вотчинна мануфактура, яка працювала на власній сировині і де застосовувалася праця приписаних до неї поміщицьких селян. Значними були посіви тютюну. Поміщик всіляко намагався розширити свої володіння за рахунок земель козаків, посилаючись па те, що останні ніби «незаконно» володіли ними. Це викликало велике обурення козаків, які вчинили опір. Коли за дорученням Будлянського його прикажчик став виявляти «незаконні» козацькі землі, вони побили його.
Населення Срібного займалося й ремеслом. Ремісники об’єднувались у цехи. В середині XVII ст. тут налічувалися 3 цехи: кравецький, ковальський і ткацький. Багато ремісників не входило до цехів. Розташування містечка в центрі торговельних шляхів і наявність можливостей для збуту товарів привели до збільшення кількості цехів. У 1731 році їх було вже п’ять: ткачів, кравців, шевців,, гончарів та м’ясників. Ремісники продавали свої вироби на ярмарках у Ромнах, Лохвиці, Густині і Дейманівці. Головними предметами торгівлі були шапки й тютюн. Особливо славився сорт тютюну срібнянка, який дістав свою назву від назви містечка. Тютюн відправляли до Москви, Петербурга, Варшави й Риги, а також за кордон, здебільшого в Данію. Під час Вітчизняної війни 1812 року населення Срібного брало активну участь у боротьбі проти ворога. З дев’яти полків, які виставила Полтавська губернія, два було сформовано в Прилуцькому повіті.
У 40-х роках XIX ст. у Срібному було збудовано цукровий і миловарний заводи. У поміщицькій економії та селянських господарствах значно збільшилися посіви цукрових буряків і тютюну, які йшли на продаж. Тут вивели новий сорт тютюну, який назвали «рубанка». Поміщицьке й селянське господарство дедалі більше втягувалось у ринкові відносини. З 1782 року містечко стало центром волості.
Реформа 1861 року не виправдала сподівань селян на одержання землі. Поміщики Срібного, як і раніше, лишилися великими землевласниками, а основна маса селян, будучи безземельною або малоземельною, мала йти наймитувати в поміщицьку економію. Так, 1360 кріпаків, якими володіли поміщики Срібного у містечку та прилеглих селах Подолі, Загайках і Побочіївці, одержали 2195 десятин землі. Розмір наділу становив від 1 десятини 966 сажнів до 2 десятин 1757 сажнів. За цю землю вони мали сплатити викуп у розмірі 95064 крб. 4 коп. Поміщики відрізали у селян значну частину землі, і їх землекористування після реформи зменшилося. Якщо до суми викупних платежів додати 6 проц. річних, які стягувалися з селян за надану позику, то земля обійшлася їм у кілька разів дорожче від її ринкової ціни.
У післяреформений період становище селян було надзвичайно тяжким. Земельні наділи бідноти були мізерними, зібраного врожаю не вистачало й до нового року. Сплачуючи непосильні податки і викупні платежі, основна маса селян розорялася і потрапляла в кабалу до поміщиків. Багато селян за злиденну плату наймалося до панської економії. Поденні робітники працювали від зорі до зорі і одержували 20—25 копійок за день, а постійні — 70—80 крб. на рік. Поміщиця Мусіна-Пушкіна перебудувала цукровий завод на гуральню. 1881 року в містечку налічувалося 1155 жителів.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. посилилося розшарування селян. У Срібному в 1900 році з 253 селянських господарств 36 — не мали землі, 209 — мали до 6 десятин. 8 господарств були заможними: їх наділи становили від 6 до 25 десятин. 97 господарств не мали великої рогатої худоби. Селяни обробляли землю в основному вручну або за допомогою примітивних знарядь праці. У містечку в цей час відбувалося три ярмарки на рік і двічі на тиждень — базари.
Під час революції 1905—1907 рр. трудящі селяни Срібного піднялися на боротьбу за землю і поліпшення свого життя. Цьому сприяла агітація, яку проводили тут представники соціал-демократичних організацій сусідніх міст Лохвиці, Ромен і Прилук. Восени невдоволення селян вилилося у відкритий виступ проти царських властей. На осінньому ярмарку у вересні цього року селяни виступили проти представників місцевої влади — пристава і стражників. Організатором виступу був І. Т. Садовий, солдат одного з полків Петербурзького гарнізону, який приїхав сюди у відпустку. Згодом він став активним борцем за Радянську владу,, більшовиком. Налякані цим заворушенням, місцеві власті викликали з Прилук каральний загін, який жорстоко розправився з селянами. Заарештованих люто-били канчуками й шомполами. Багатьох з них відправили до штрафних батальйонів та заслали до Сибіру. На ярмарку восени 1906 року виступи проти місцевих властей знову повторилися. Селяни розійшлися лише тоді, коли була викликана кінна варта.
Після столипінської реформи відбувалося дальше розорення селянських господарств. У 1910 році в Срібному налічувалося 322 господарства, переважну більшість яких становили бідняцькі. Так, 82 господарства зовсім не мали землі, 128 — володіли ділянками від 1 до 4 десятин. Такі селяни не могли прожити з власного господарства і змушені були працювати на поміщика й куркулів. 164 господарства не мали робочої худоби. 214 селян щорічно йшли на заробітки. Населення містечка в 1910 році становило 1833 чоловіка.
Трудящі Срібного не одержували медичної допомоги. Більша частина населення лишалася неписьменною. У містечку працювали двокласне училище, відкрите у 1878 році, і церковнопарафіяльна школа. В них навчалися переважно діти заможних селян.
Після Лютневої революції земля лишилася в руках поміщиків та куркулів. Трудове селянство не мирилося з цим і продовжувало боротьбу за землю. В серпні 1917 року біднота й частина середняків самовільно провели збір хліба у панській економії. Наприкінці серпня до Срібного прибув більшовик О. Г. Бособрод. Він організував партійний осередок, члени якого розгорнули агітаційну роботу серед селян.
З великою радістю зустріли трудящі Срібного звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. У містечку відбувалися масові мітинги, на яких виступали більшовики М. Я. Конусенко, П. А. Підружко, Я. Л. Сагайдак та інші. Вони розповідали селянам про перші декрети Радянської влади. Проте владу на Україні узурпувала буржуазно-націоналістична Центральна рада. Для захисту інтересів поміщиків наприкінці листопада — початку грудня 1917 року до Срібнянської волості було введено каральні загони Центральної ради. Вони намагалися силою зброї перешкодити втіленню в життя ленінського Декрету про землю. Селян, які відмовлялися повернути поміщицьке майно, катували і навіть розстрілювали.
Комуністи Срібного П. А. Підружко та Ф. П. Вигонський взяли участь у загальних партійних зборах більшовиків повіту, які відбулися на початку грудня 1917 року в Прилуках. Вони прийняли рішення про підготовку до взяття влади на місцях робітниками й селянами. З прибуттям 15 січня 1918 року до містечка члена Прилуцького повітревкому П. В. Юрченка, який повідомив про встановлення у Прилуках Радянської влади, тут створили волосний ревком. Головою його став М. Т. Садовий. 16 січня відбувся мітинг, де було проголошено Радянську владу. При волосному ревкомі почала діяти земельна комісія на чолі з О. Я. Тишкевичем, яка розподіляла між безземельними і малоземельними селянами поміщицьку землю, худобу та майно. Здійснилися одвічні мрії селянства. Воно одержало землю.
Трудящі селяни стали готуватися до першої весняної сівби без поміщиків, але цьому перешкодив наступ німецьких загарбників, закликаних Центральною радою. В середині березня 1918 року Срібне захопили німецькі окупанти. Знову почалась жорстока розправа над селянами. Окупанти й гетьманці відібрали у них поміщицьку землю, худобу і майно та повернули їх колишнім власникам. Трудящі не мирилися з кривавим режимом. З жителів Срібного та навколишніх сіл було створено партизанський загін, командиром якого призначили Ф. П. Вигонського. Влітку 1918 року партизани напали на будинок волосного управління, знищили варту і захопили 17 гвинтівок. У першу річницю Жовтня в ніч з 7 на 8 листопада партизанський загін оволодів Срібним і утримував його дві доби. Активними бійцями партизанського загону були срібнянці М. Я. Конусенко, М. Т. Криворучко (закатований фашистами в 1943 році), І. X. Николенко та багато інших.
Після вигнання окупантів та петлюрівців у Срібному наприкінці січня 1919 року було відновлено Радянську владу. Почав діяти ревком на чолі з П. А. Підружком. Ревком здійснював розподіл поміщицької землі, худоби і майна між безземельними та малоземельними селянами, організував боротьбу з бандитизмом. Селяни всіляко підтримували заходи- Радянської влади. Влітку 1919 року, коли на Україну посунули полчища Денікіна, чимало жителів пішло на фронт і брало участь у боротьбі проти білогвардійців.
У жовтні 1919 року денікінці вдерлися до Срібного. Вони грабували селян, відібрали у них землю і повернули її поміщику. Жителі містечка піднялися на боротьбу проти ворогів. Знову було створено партизанський загін. У жовтні в одному з боїв у районі Сокиринців—Переволочної партизани розбили великий підрозділ денікінців і знищили до 300 ворогів.
Наприкінці листопада 1919 року Срібне стало вільним. Відновилася Радянська влада. Трудящі активно включилися у соціалістичне будівництво. У грудні було створено волосний ревком на чолі з М. Т. Криворучком. Ревком завершив наділення землею бідніших селян, організував допомогу Червоній Армії. Почали працювати початкова школа і лікарня. Стали до ладу паровий млин та олійниця. В грудні 1919 року виник комбід, який розгорнув активну діяльність. На волосних зборах трудящі селяни прийняли резолюцію про повну підтримку Радянської влади, продемонстрували готовність подавати всіляку допомогу Червоній Армії та боротися проти контрреволюційних елементів.
У січні 1920 року в Срібному створюється волосна партійна організація, яка складалася з 12 членів партії та співчуваючих. Секретарем її обрали О. І. Кизима. У березні відбулися вибори до сільської Ради, які проходили в умовах гострої класової боротьби. Куркулі та їх прибічники, намагаючись зірвати вибори, погрожували розправою тим, хто візьме в них участь. Але біднота й середняки пішли за комуністами. До сільради було обрано 10 комуністів і 7 співчуваючих. Очолив її А. С. Войтенко. Сільрада мобілізувала селян на виконання продрозкладки, займалася будівництвом і ремонтом житлового фонду, забезпечувала квартирами сім’ї червоноармійців. Улітку організували комнезам. Надійним помічником партійної організації стала комсомольська організація, заснована у 1921 році.
Після розгрому інтервентів та білогвардійців трудящі Срібного приступили до мирного будівництва. Партійна організація спрямувала їх зусилля на відбудову господарства. Комуністи роз’яснювали селянам переваги колективного господарювання, провели збір хліба для голодуючих, розгорнули масово-політичну роботу. У 1923 році стало працювати сільське споживче товариство, яке забезпечувало селян товарами першої потреби. Товарооборот товариства постійно зростав. У 1924 році в Срібному відкрилася сільськогосподарська виставка, яку відвідало понад 20 тис. чоловік. Як і весь радянський народ, трудящі Срібного з великою скорботою зустріли звістку про смерть В. І. Леніна. Для увічнення пам’яті вождя йому було споруджено пам’ятник. З 1923 року Срібне стало центром району.
Багато уваги приділялося розвитку охорони здоров’я, освіти й культури. Медичну допомогу населенню Срібного подавала лікарня. Відкрили також аптеку. У 1923 році на базі початкової школи створили семирічну. У 1925/26 навчальному році в ній навчалося 310 учнів. Значних успіхів було досягнуто у справі ліквідації неписьменності серед дорослих. З 1921 року тут працювала школа лікнепу. Урочисто було відзначено п’ятиріччя лікнепу, на яке зібралося близько 150 чоловік. Вогнищем культури став сельбуд. При ньому працювала бібліотека з читальним залом. Діяли також гуртки: політичний, сільськогосподарський, а також школа політграмоти.
Керуючись рішеннями XV з’їзду ВКП(б), партійна організація і сільрада розгорнули роботу, спрямовану на колективізацію сільського господарства. На початку 1929 року частина бідняків і середняків об’єдналася у ТСОЗ. На його базі навесні 1930 року виникла артіль «Червона зірка», яка налічувала 547 господарств. У 1933 році замість артілі «Червона зірка» створили три колгоспи: «Черйона зірка», «Перше травня» та ім. Постишева, перейменований згодом на ім. Щорса. На кінець року з 823 господарств села 626 були охоплені колгоспами. Наступного року колективізацію було завершено. Велику роль у здійсненні колективізації та організаційно-господарському зміцненні колгоспів відіграла Срібнянська МТС, створена у 1932 році, та політвідділ при ній.