Возз’єднання України з Росією. Економічний розвиток Чернігова
Радісно зустріли чернігівці рішення Переяславської ради. 28 січня 1654 року вони врочисто вітали російське посольство В. Бутурліна і в Спасо-Преображенському соборі поклялися бути вірними союзу з російським народом. Присутніх під час церемонії було 1105 чоловік. Союзові з російським народом чернігівці, як і весь український народ, залишилися вірними навіки. Коли 1658 року на Україні спалахнуло повстання проти зрадницької політики шляхетсько-старшинської верхівки, І. Виговський відрядив проти повстанців Чернігівський і Ніжинський полки. Але рядові козаки не схотіли піднімати зброю проти своїх братів. Дізнавшись, що Виговський і його прихильники розпочали переговори з Туреччиною про перехід України в її підданство, чернігівці влітку 1659 року знищили гетьманську залогу в місті. Козаки Чернігівського полку допомагали жителям і козакам Стародубського полку захищати Стародуб від шведських загарбників, брали участь у Полтавській битві 1709 року.
Возз’єднання України з Росією сприяло дальшому розвиткові господарства й культури міста. Розширюються і зміцнюються його зв’язки з російськими містами. Ще під час визвольної війни до Чернігова приїздили севські торгові люди, купці з Чернігова їздили торгувати в Брянськ та інші міста. Після війни Чернігів знову стає важливим центром торгівлі — через нього проходив один з торгових шляхів з Москви до Києва. Чернігівські купці закуповували у великій кількості поташ на будах Полісся й везли його в Росію. Через Лоїв, Річицю, Несвіж, Гродно, Августово вони діставалися до Кенігсберга. Тричі на рік у місті відбувалися ярмарки, кожен з них по два тижні тривалістю. Особливим попитом тут користувалися різний дерев’яний посуд, вози колеса. Розвивалося ремесло. Чернігівські ремісники об’єднувалися в цехи: теслярський, шевський, рибальський, кравецький.
Крім них, існував ковальський цех, який об’єднував ковалів, слюсарів, димарів, мечників, колісників, золотників, конвісарів, римарів, токарів, склярів, стельмахів, теслярів, колодіїв, шитників та інших «молотом працюючих». До нього входили й млинарі.
Царський уряд, сприяючи дальшому розвиткові торгівлі й ремесла, в 1655, 1666 і 1690 рр. підтвердив право Чернігова на самоврядування й попередні «вільності». Але ці підтвердження майже нічого не давали міським низам. Усі виборні посади в магістраті — війта, бурмистрів, райців, лавників, як правило, займали численні представники заможних міщанських і старшинських родин, які намагалися перекласти на плечі трудящих весь тягар податків. Форми й розміри податків не були чітко визначеними, тому представники властей могли не лише самі уникнути їх сплати, а й нажитися за рахунок міщан і козаків. Полковий уряд і воєвода з своєю адміністрацією чим далі, то все більше втручалися в міські справи. У жалуваній грамоті царя чернігівцям 1690 року можна прочитати, що полковники використовують для різних робіт «майстерових людей» — теслярів, шевців, рибалок, кравців, сріблярів, лучників, сідлярів, ковалів, гончарів, пилярів, музикантів, слюсарів, бондарів, і за роботу їм нічого не платять; крім того, «емлют з них мещан, подводы для всякой своей работы». Скаржилися міщани й на вимоги воєвод, бояр, гетьмана надавати підводи їм і війську.
Поглиблення класових суперечностей і посилення гніту з боку козацької старшини й царизму, а також незадоволення Андрусівським перемир’ям 1667 року спричинялися до повстання 1668 року на Лівобережній Україні. Активну участь взяли в ньому й чернігівці. Вісім місяців довелося тоді відсиджуватися воєводі в фортеці, поки не виручили його війська на чолі з Г. Ромодановським. Зважаючи на незадоволення українського населення свавіллям воєвод, царський уряд змушений був піти на деяке обмеження їх влади.
Залишаючись прикордонним містом Російської держави, Чернігів постійно укріплювався. В 1670—1680 рр. фортецю заново перебудували. 1719 року розширили. Після цього вона займала всю територію нинішнього парку на Валу. Наприкінці XVIII ст., коли кордони Російської держави пересунулись далеко на захід, фортеця втратила своє значення і в 1799 році була ліквідована.
У XVIII столітті місто складалося, як і раніше, з чотирьох частин, кожна з них мала свої укріплення. Окремі ансамблі являли собою Єлецький і Троїцький монастирі. Всіх будівель 1768 року налічувалось 838, з них житлових 627 (за даними 1783 року 647).
У місті проживало 2386 міщан, 656 селян-кріпаків, 468 державних селян, 164 козаки, 58 купців і 192 служителі культу — всього 3924 чоловіка. Хоч за кількістю населення Чернігів значно поступався перед іншими містами Чернігівського намісництва (Ніжином, Березною, Борзною, Прилуками, Ромнами, Зіньковим), однак він був значним культурним центром Лівобережної України. Управління перебувало в руках магістрату, полкової та сотенної канцелярій, де сиділи представники заможного міщанства й козацької старшини.
Міська верхівка на цей час вже встигла придбати великі маєтності. Найбагатшим вважався чернігівський полковник П. Полуботок, якому належало 3200 дворів. Великими маетностями володіли чернігівські монастирі. Один лише Троїцький монастир мав 9 тисяч селян, 16 озер, 30 млинів, 4 гути, 2 рудні, 2 папірні, 14 винокурень, броварню, сукновальню, 2 солодовні, 3 тартаки.
В той час коли міська верхівка прибирала до рук села, хутори, млини, зводила по кілька будинків, біднота Чернігова змушена була навіть наймати житла. В опису Чернігівського намісництва за 1779—1781 рр. є дані про 549 хат (будинків). Процент хат, у яких жили підсусідки, тут досить великий. За підсусідками козачими в описі числиться 3 хати, за магістратськими — 82, за різночинськими — 95, всього 180 хат, що становить 32,7 проц. облікованих жител.
Населення Чернігова займалося ремеслом, промислами, торгівлею, землеробством. Ремісників у місті мешкало 185 сімей. Більшість із них об’єднувалася в цехи, яких наприкінці XVIII століття в Чернігові налічувалося сім: ткацький, шевський, різницький, гончарський, хлібників (перепечайський) і два сукупні: до першого входили кравці, кушніри, шапкарі, до другого — котлярі, конвісари. Основна частина ремісників була дрібними виробниками й працювала разом з членами своїх сімей. Траплялися тут і багаті ремісники, які мали по кілька підмайстрів та уцнів. Наприклад, у ткацькому цеху на 6 майстрів припадало 4 підмайстри й 1 учень, у шевському — на 46 майстрів — 32 підмайстри і 28 учнів. Однак з 56 майстрів цеху хлібників жоден не мав ні підмайстрів, ні учнів. Всього в місті було 64 підмайстри і 74 учні (на 171 майстра). На чолі кожного цеху стояв цехмайстер; крім нього, справами цеху відали старший брат, писар, ключник, або підскарбій. Членами цеху вважалися тільки майстри, вони називалися братчиками, підмайстри — молодиками. Молодик, попрацювавши деякий час в одного майстра, повинен був переходити до іншого, а також побувати в майстрів свого фаху інших міст. Після цих переходів, які називалися мандрівками, молодик з’являвся до свого цеху, просив зарахувати його в члени і пред’являв свідоцтва, одержані під час мандрівок, виготовлений власноручно виріб та сплачував гроші у цехову скриньку. До умов прийому входило і обов’язкове частування цехових братчиків: треба було поставити цебер меду чи пива, кілька кварт горілки. В окремих цехах на цей банкет витрачалися десятки карбованців. Зібрати таку суму річ нелегка, якщо четверть (8 пудів) жита в Чернігові 1760 року коштувала 50—60 копійок, пуд солі — 50 копійок. Тому багато підмайстрів не могли вступити до цеху і змушені були все життя наймитувати.
Багато чернігівців були зайняті промислами. Перше місце належало борошномельному і винокурному. Селяни, що жили в місті, а також значна частина козаків та міщан займалися хліборобством, городництвом та садівництвом. В описі Чернігівського намісництва можна прочитати: «некоторые сего города жители упражняются в хлебопашестве, а остающийся от своего продовольствия хлеб продают здесь же, а большею частию упражняются в винокурении и шинковом промысле горячим вином».
1786 року в місті працювало 8 цегельних заводів, 10 кузень, 14 винокурень, З річкові млини, 15 вітряків, пивоварня й 4 солодовні.
Важливу роль у міському житті XVIII ст. відігравала торгівля. В Чернігові чотири рази на рік збиралися ярмарки, двічі на тиждень були торги. Перший у році — Богоявленський ярмарок тривав три тижні, решта — по два. Тут велася оптова й дрібна торгівля. Оптовою торгівлею в основному займалися купці й поміщики, дрібного — міщани, козаки й селяни. Крім місцевих, у Чернігові появлялися купці з Ніжина, Стародуба, Києва, Полтави, Лубен, Прилук, Москви. Приїжджали також селяни з навколишніх сіл, з розкольницьких слобід. На Богоявленському (в січні), Прокофіївському (в липні) і Євстафіївському (у вересні) ярмарках торгували красним товаром (тканинами), залізними і мідними виробами, срібним і дерев’яним посудом, чаєм, кавою, прянощами, а також хлібом, сіллю, рибою тощо. Ярмарок, що починався в десяту п’ятницю після великодня, називався господарським. Тут продавалися донська риба, таврійська й галицька сіль, дерев’яний посуд, рогата худоба, коні, будівельний ліс, овеча вовна, горілка тощо. Худобу в Чернігів пригонили з степових повітів, посуд, дьоготь, конопляну олію, горілку, ліс везли з Чернігівського і Городнянського повітів, хліб — з Ніжинського, Борзнянського, Прилуцького й Переяславського повітів. Чернігівські купці їхали до Полтави, Ніжина, Ромен, Києва, Городища, Городні, Березни, Мени. Окремі з них діставалися й до закордонних міст Гданська, Відня. З-за рубежа сюди надходили швабські полотна, різні сукна, кармазин, саржа, тафта, селітра, вино та інші товари. Привезені до міста товари продавалися також на торгах, які збиралися щопонеділка і щоп’ятниці. На торги привозили й дрова, будівельний ліс, хліб, сіно та інші товари з навколишніх повітів. Стаціонарна торгівля велася в 68 лавках, де продавалися в основному галантерейні й бакалійні товари, горілка, пиво тощо.
З ліквідацією царизмом полкового устрою і створенням Чернігівського намісництва, Чернігів з 1782 р. стає центром намісництва, а з утворенням 1796 р. Малоросійської губернії, 1802 р. Чернігівської губернії — центром губернії. У зв’язку з цим міське самоврядування було зведене нанівець. Міська дума, яка прийшла на зміну магістрату, хоч і залишалась виборним органом, але з 1796 р. цілком підпорядковувалась губернатору. Без його дозволу вона не здійснювала жодного заходу. На неї покладався нагляд лише за торгівлею і благоустроєм. Міщани, що складали більшість населення, були поставлені в вузько станові рамки. їм дозволялось займатися ремеслом і торгівлею. Вони сплачували державі численні податки, виконували різні повинності. На їх кошти утримувалась квартира губернатора й інших вищих губернських чиновників, поліція, тюрма, пожежна команда, богодільня тощо.