Боротьба трудящих проти румунської окупації
У надзвичайно тяжкому становищі перебувало і трудове селянство. В 30-х роках 72,5 тис. господарств не мали землі, а понад 30 тис. мали не більше як по 0,5 гектара. Краща земля зосереджувалась у руках поміщиків, церкви і куркулів. Самим лише куркулям належало 53 проц. землі. Аграрна реформа, що була проведена на початку 20-х років, зовсім не зачепила церковних і монастирських володінь, а в 627,5 тис. га поміщицької землі було розподілено всього 75,4 тис., близько 90 проц. її припало румунським колоністам. Тягарем на плечі трудового селянства лягали податки, побори та різні напівфеодальні повинності. Монополістичні об’єднання встановили високі ціни на промислові товари і надмірно низькі — на сільськогосподарські продукти, що вкрай підривало економіку селянських господарств.
Заборгованість селянства безперервно зростала. Причому Буковину було найбільш задавлено боргами. Якщо в 1930 році в Мунтенії (старе королівство) середня заборгованість на один гектар селянської землі становила 3 338 лей, то на Буковині вона становила 11 203 лей. Біднота лише номінально вважалась власником своїх господарств, оскільки заборгованість значно перевищувала їх вартість.
Тяжкий соціально-економічний гніт, якого зазнавали трудящі Буковини, доповнювався національним гнобленням та політичним безправ’ям. Проводячи шовіністичну політику дискримінації українських народних мас в усіх галузях суспільно-політичного життя, румунська буржуазія не допускала українців в органи державної влади, переслідувала їхню мову й культуру. Окупанти намагалися довести, нібито на Буковині взагалі немає українців, а є «зукраїнізовані румуни», яких необхідно повернути у лоно румунської нації. Щоб довести своє право на Північну Буковину, окупаційні власті вдавалися до найбезсоромнішої фальсифікації дійсності. Коли підсумки перепису населення в 1926 році показали, що значно більшу його частину становлять українці, то ці матеріали були скасовані. Через 11 місяців було заново проведено перепис, за даними якого кількість українців зменшилась більше ніж у два рази, бо їх записували румунами.
Одним із заходів румунізації краю було закриття українських шкіл. В 1919/1920 роках власті це зробили повсюдно південніше Прута, навіть у таких селах, як Глибока, Черепківці та багатьох інших, де не було жодного румуна. Внаслідок т. зв. шкільної реформи в 1927—28 навчальному році не залишилось жодної української школи. Кафедру української мови Чернівецького університету теж було ліквідовано. Характерно, що в 1937—38 навчальному році з 2320 студентів Чернівецького університету українців було лише 62, або 2,7 проц. Українські товариства, аматорські театральні трупи, культурно-освітні заклади під тиском окупантів припинили своє існування. Українців примушували міняти свої прізвища на румунські. Назви міст і сіл також заміняли. Все, що є у народу найдорожчого, святого — його рідну мову, звичаї, культуру окупанти намагалися вирвати з корінням, подавити, знищити найменші прояви національних почуттів. Та, незважаючи на окупаційний гніт, переслідування, національну дискримінацію, народні маси Північної
Буковини зберегли рідну мову, звичаї, яскраву барвами народну культуру. Вони віками зберігали свою духовну єдність з українським та російським народами, весь час плекаючи надію на возз’єднання з своїми єдинокровними братами.
Прагнення трудящих Буковини до возз’єднання з Радянською Україною знаходили своє відображення і в прогресивній пресі. З літературних видань у Чернівцях виходив місячник «Промінь» (1922—1923 рр.), навколо якого згуртовувалась передова літературна молодь.
Активну участь в літературному процесі брали С. І. Канюк, І. Д. Стасюк, Остап Вільшина (псевдонім Д. Пантелейчука), М. І. Марфієвич. У поемі «Галата» Марфієвич розповідає про антибоярське повстання 113-го полку в Чернівцях.
Виразником дум і сподівань народу залишалася його невмируща поетична творчість, зокрема пісні революційної боротьби. В^ одній з поширених буковинських пісень тих часів співалося:
Під стяг наш червоний, під стяг волі, труду
Мільйони рабів ми зберемо,
Збудуємо царство свобідного люду
Й нове життя заведемо!
Хоч на Буковині була встановлена сувора цензура, в краї поширювались твори радянської української та російської літератури, революційні львівські видання.
Під тиском прогресивної громадськості власті змушені були в 1929 році дозволити створити український пересувний театр. До його складу ввійшли кращі сили театрального колективу C. І. Терлецького. Відновило свою діяльність співацьке товариство «Буковинський Боян», яке стало називатися «Буковинський Кобзар». Організовувались аматорські мистецькі колективи.
Любов’ю до свого народу і рідної землі були пройняті твори художників Буковини демократичного напряму К. В. Дзержика, П. Ф. Видинівського. Прогресивні діячі краю виступали проти політики денаціоналізації українського населення, проти утисків його національної культури, вони пробуджували невичерпні сили трудового народу до боротьби проти колоніального гноблення.
В умовах іноземної окупації населення Буковини, виступаючи разом з трудящими Румунії і Бессарабії проти експлуататорських класів, ніколи не припиняло боротьби і проти національного гніту, за возз’єднання з Радянською Україною.
Керівну роль у революційно-визвольній боротьбі трудящих краю відігравала комуністична організація Буковини. В листопаді 1918 року в Чернівцях відбулася нарада, на якій комуністичні групи краю були організаційно об’єднані в Компартію Буковини. Комуністична партія (більшовиків) України, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок, допомагала організуватись комуністам Галичини й Буковини, які перебували на території Радянської України. Вони створили спочатку Бюро, а потім Комітет Комуністичної партії Східної Галичини і Буковини при ЦК КП(б)У.
У травні 1919 року Комітет почав видавати в Києві газету «Галицький комуніст». У квітні 1920 року в Києві відбулася партійна конференція комуністів — галичан і буковинців. На ній було обрано крайовий організаційний комітет Комуністичної партії Східної Галичини і Буковини. Комітет намагався встановити зв’язки з комуністичними організаціями Східної Галичини і Буковини. Але зробити цього не вдалося у зв’язку з нападом на Радянську Україну буржуазно-поміщицької Польщі.
З 1926 року комуністична організація Буковини входила до складу Комуністичної партії Румунії. Вона перебувала на нелегальному становищі.
Організаторами і керівниками комуністичної організації Буковини були С. І. Канюк, І. Л. Клевчук, В. В. Гаврилюк, С. Ю. Гуцуляк, В. С. Штерн, Ф. І. Савчук, С. Г. Галицький, І. Д. Стасюк, С. Ю. Лопуляк, М. І. Шеленко, Б. Ш. Кац, К. І. Терлецький, Д. М. Руснак, Т. І. Григоряк, М. В. Павлюк, А. Я. Волох, С. Й. Подолян, Д. Й. Клоцан, О. А. Тудораке, А. І. Вайсман та інші.
В 1929 році з лівих елементів української соціал-демократичної організації було створено легальну масову революційну партію українських трудящих «Визволення». Її діяльністю керувала комуністична організація Буковини. У програмі партії «Визволення» вказувалось, що її метою є боротьба за соціальне й національне визволення і возз’єднання Буковини з Радянською Україною.
Комуністична партія Буковини в 1921 році видавала легальну газету «Громада». Водночас вона використовувала газети соціал-демократичної партії — «Воля народу» та «Боротьба», коли редакторами ‘їх були комуністи С. 1. Канюк та І. Д. Стасюк. Партія «Визволення» мала свою легальну газету «Борець». В 1932—1933 рр. комуністична організація краю підпільно друкувала газету німецькою мовою «Червона Буковина». Ці органи широко пропагували комуністичні ідеї і робили все необхідне, щоб заглушити «гадюче сичання», спростовували «несотворенні небилиці і неправди» про молоду Країну Рад, що друкувалися на сторінках газет буржуазно-націоналістичних партій.
Натхнені перемогою Великої Жовтневої соціалістичної революції і успіхами соціалістичного будівництва в СРСР, трудящі маси Буковини неослабно продовжували боротьбу проти гніту капіталістів і поміщиків. У 1920 році в Чернівцях відбулася першотравнева демонстрація, в якій взяло участь близько 20 тис. чол. В червні—серпні того ж року було проведено 14 страйків.
Наляканий піднесенням революційного руху румунський уряд у серпні 1920 року видав закон про заборону страйків. Це викликало знову хвилю обурення трудящих. У Чернівцях була проведена масова демонстрація протесту проти цього закону. Учасники її проголошували лозунги: «Хай живе революція!», «Хай живуть більшовики!», «Ми хочемо приєднання до Радянської України!».
В роки тимчасової стабілізації капіталізму румунська буржуазія повела новий наступ проти трудящих. У грудні 1924 року уряд заборонив діяльність комуністичних організацій. Але, незважаючи на це, революційний рух розвивався далі. В 1925— 1926 роках відбулися страйки текстильників, деревообробників, друкарів та робітників інших галузей промисловості. В 1928 році хвиля страйкового руху охопила цегельні, млинарські підприємства, слюсарні майстерні. Страйкували також пекарі і столяри. 5 лютого 1928 року в Чернівцях відбувся багатотисячний мітинг, який пройшов під гаслом: «Вся влада трудящим!». На селах розгорнулася боротьба проти «аграрної реформи».
Світова економічна криза 1929—1933 років, що охопила і Румунію, з найбільшою силою і гостротою проявилась на Буковині. Весь тягар економічної кризи буржуазія намагалась перекласти на трудящих, що надзвичайно поглибило класові суперечності і посилило революційний рух мас. У квітні 1929 року відбувся загальний страйк, в якому взяло участь 15 тис. чол. Незважаючи на жорстокий терор, буковинці щороку вшановували пам’ять В. І. Леніна, святкували 1 Травня та річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Тогочасна румунська комуністична преса писала, що народні маси Буковини «перебувають у великому заворушенні» і що «треба чекати від них великих революційних дій».
В 1934 році в Чернівцях була організована Антифашистська ліга, яка об’єднала всі демократичні антифашистські організації Буковини.
Виняткове значення в мобілізації мас на боротьбу з фашизмом, який посягав на свободу трудящих, мали рішення VII конгресу Комінтерну про проведення спільних антифашистських виступів робітників і селян різних політичних переконань в єдиному народному фронті. З ініціативи Комуністичної партії Румунії в 1936— 1937 рр. в країні виник народний фронт боротьби.
Трудящі Буковини палко підтримували борців республіканської Іспанії. В 1936—37 рр. на допомогу їм у боротьбі з фашистами виїхало понад 40 добровольців. Серед них прославлений командир 11-ї інтернаціональної бригади Еміль Клебер (Манфред Штерн) — уродженець с. Волоки Вижницького району, С. Я. Побережник з с. Клішківців Хотинського району М. Василинчук, І. Кирилюк та інші.
Багатолюдна антифашистська демонстрація відбулася в березні 1937 року в Чернівцях. Масові мітинги пройшли в Кіцмані і Заставні. Трудящі маси вимагали: «Хліба, роботи і свободи». Боротьба народних мас проти фашизму і війни була серйозною перешкодою здійсненню підступних планів імперіалізму перетворити Буковину і всю Румунію на плацдарм нападу на Радянський Союз.
Комуністична організація Буковини проводила велику роботу в профспілках, борючись за перетворення їх на справді класові організації трудящих. Комуністи проводили виховну роботу і серед молоді, створювали комсомольські організації, які об’єднувались Буковинським комітетом комсомолу.