Буковина у епоху ранніх феодальних відносин
Назва краю — Буковина, як доводять історики, походить від назви букового лісу. В документах, які збереглися до нашого часу, ця назва вперше зустрічається в грамоті молдавського господаря Романа І від 30 березня 1392 року. Вдруге вона згадується в договорі між королями Польщі Владиславом і Угорщини Сігізмундом І від 15 травня 1412 року.
Північна частина Буковини, що становить територію сучасної Чернівецької області, у X—XII століттях входила до складу Київської Русі, у XII—XIII століттях — до Галицько-Волинського князівства. Після монголо-татарської навали вона була поневолена Золотою Ордою.
В 1345 році угорське військо розгромило татар і вигнало їх із правобережжя Дністра. Північна Буковина перейшла під зверхність угорських феодалів. Трудящі маси не мирилися з поневоленням і весь час піднімалися на боротьбу проти гнобителів. Внаслідок народного повстання під проводом воєводи Богдана в середині
XIV століття було створено Молдавську державу. Їй підпорядковувалася і Північна Буковина. В 1340—1349 рр. на півночі краю окремо існувала автономна територіальна одиниця під назвою «Шипинська земля», яка в 1349 році була загарбана Польщею, а 1499 року ввійшла до складу Молдавії.
Верховна влада в Молдавії зосереджувалася в руках господаря (воєводи). Він був найбільшим феодалом-землевласником; йому підпорядковувались адміністративні й судові органи, збройні сили країни. Окремі найважливіші державні питання господар вирішував разом з боярською радою. Молдавія поділялася на волості. Волостями, містами й фортецями управляли бояри.
У Молдавській державі всі землі належали господареві. Перехід окремих ділянок землі від одного власника до іншого відбувався тільки з волі господаря, який на це видавав спеціальні грамоти. Внаслідок дарувань господаря і захоплювання общинних земель поступово виростало боярське землеволодіння. Великі землевласники розподілялися на дві групи: власники родових вотчин, або вихідці з общинної знаті, і нові вотчинники — з наближених слуг господарів. Так, воєвода Олександр грамотою від 25 грудня 1422 року подарував одному з них — Богушу село Кучурів. Великими земельними наділами володіла церква. Монастирям і єпіскопствам, згідно з грамотами господарів, належало близько 200 сіл.
Селянство за тих часів поділялося на дві групи. До першої належали ті, що жили на землях феодала, другу становили т. зв. вільні селяни. Вони жили общинами. До цієї категорії входили і ті селяни, що хоч і жили на території поміщицьких сіл, але формально були незалежними. Частина угідь — ліси, вигони, сінокоси, водоймища— перебувала у загальному користуванні общини. А посіви, сади, виноградники та присадибні ділянки — в особистому володінні кожного общинника. Податки та різного роду повинності, якими держава обкладала селян, розподілялися серед общинників мирським сходом.
Перша група селянства, у свою чергу, поділялася ще на дві підгрупи. Перша з них жила за т. зв. волоським правом, а друга — за холопським, перебуваючи у цілковитій залежності від феодалів. Цих селян власники мали право продавати, обмінювати на тварин чи речі, давати в придане тощо. Селяни, які користувалися волоським правом, несли трохи легші повинності.
Зростання великого землеволодіння супроводилося дальшим закріпаченням селянства і посиленням його експлуатації. Це, в свою чергу, зумовило загострення класової боротьби. В 1490—1492 рр. вибухнуло масове селянське антифеодальне повстання під проводом селянина Мухи. Повстання почалося на території сучасної Івано-Франківської області і швидко перекинулося на Північну Буковину. Тут до загонів Мухи приєдналося багато буковинських селян. Потім повстанці вирушили у Галичину і на Західне Поділля. Виступ селян набрав загрозливого характеру. Для його придушення польський король закликав на допомогу своєму військові прусських феодалів. У бою під Рогатином загинули майже всі повстанці, частина їх потонула в Дністрі. Муха з невеликим загоном відступив на Північну Буковину, а в 1492 році знову зробив похід у Галичину. Поблизу Галича загін був розбитий, а Муха по-зрадницькому схоплений і ув’язнений у тюрму в Кракові, де він і помер.
Основним видом повинностей залежних селян була рента продуктами. Крім цього, вони ще платили державні податки. Наприкінці XV століття було майже 20 видів державних податків і повинностей: на утримання армії, державної адміністрації, плата за користування бродом чи мостом, робота на виноградниках, перевезення вантажів, виплата десятини з бджіл, худоби, вина, сторожова служба тощо.
Селянство краю займалося землеробством і тваринництвом. У XIV столітті тут вирощували пшеницю, жито, суржик (суміш пшениці і жита), ячмінь, овес, просо, горох, коноплі, льон. Головними знаряддями обробітку землі були плуг, рало, сапа. Плуги робили дерев’яні, але з залізним лемешем, який називався «плужним залізом». Зерно вживалось у вигляді своєрідної каші, бо хліб з нього виготовлявся рідко. Із домашніх тварин були воли, корови, вівці, свині, коні. Поряд з рільництвом і тваринництвом значне місце відводилося рибальству та полюванню. Важливу роль, зокрема, відігравало бджільництво. Мед заміняв тоді цукор, а воскові свічки служили кращим засобом для освітлення жител.
Поступовий розвиток ремесла і відокремлення його від землеробства і тваринництва сприяли дальшому розвиткові міст. Найбільшими містами Північної Буковини того періоду стали Чернівці і Хотин. За своїм соціальним складом міське населення було різнорідним: ремісники, купці, духівництво, селяни та інші прошарки. В документах XV—XVI століть згадується 20 професій міських ремісників, серед них кравці, кушніри, шкіряники, хутровики, лимарі, ковалі, сукновали, столяри, зброярі, каменярі, мельники, м’ясники, художники.
Розвиток ремесла і суспільного поділу праці між містом і селом сприяли зростанню торгівлі. В документах XV століття зазначається, що в містах продавалися риба, капуста, яблука, віск, горшки, дерев’яний посуд, сукно, полотно, залізо, хутра, худоба, шкіри, сільськогосподарські знаряддя праці. Основна торгівля велася на ярмарках. Через Північну Буковину проходив міжнародний торговий шлях від Чорного моря на Львів, Краків, Західну Європу. З Буковини за кордон вивозились переважно велика рогата худоба, продукти тваринництва, мед, хутро. В Чернівцях і Хотині перебували таможні для збирання мита.
З кінця XIV століття зміцнювалися економічні, політичні і культурні зв’язки Молдавії з Московським князівством. Основою цього були спільні інтереси боротьби проти агресії Польщі, Литви і Туреччини. До Чернівців і Хотина приїжджали купці з Російської держави. Один з них, відвідавши в 1472 році Буковину, говорив про достаток і дешевизну там продуктів сільського господарства.
Коли польське військо в 1497 році вдерлося на територію Молдавії і обложило Сучаву, то Московське князівство виступило на боці молдавського господаря. Внаслідок дипломатичного втручання князя Івана III литовське військо, яке мало допомагати Польщі, не брало участі в цій війні. Це ослабило польську армію, змусило її зняти облогу молдавської столиці і повернутися назад. При відступі в Козминському лісі (нині Глибоцький район) стався жорстокий бій, в якому польські війська були наголову розбиті. Польський король змушений був просити миру.
Відбивши посягання Польщі, Молдавія дещо зміцнила свої кордони. В 1498 році їй вдалося до своєї території приєднати Покуття. Але польська шляхта не хотіла примиритися з тим, що сусідня держава залишалася незалежною. І, незважаючи на мирний договір, польські війська в 1509 році знову вдерлися у Молдавію. Вони дотла спалили Чернівці, захопили Хотинську фортецю, пограбували населення.