Буковина в боротьбі з Туреччиною
Та незабаром на Буковину впало ще більше іноземне лихо. В 1514 році її землі загарбала султанська Туреччина. Це був один з найтяжчих періодів в історії молдавського і українського народів.
Турецькі окупанти сковували розвиток продуктивних сил, затримували формування більш прогресивних виробничих відносин, гальмували розвиток культури.
Після загарбання Молдавії Порта залишила тут попередній суспільний устрій, перетворивши державний апарат на слухняне знаряддя захисту своїх власних економічних і воєнно-політичних інтересів. Господарі повинні були тримати країну в покорі турецьким загарбникам, забезпечувати сплату данини і поборів, виконувати всілякі повинності. Молдавські господарі перетворилися на турецьких ставлеників, ретельних виконавців волі свого повелителя — султана.
Для збирання натуральної данини турки посилали своїх уповноважених, які робили в країні неймовірні безчинства. Водночас з іноземним гнітом населення терпіло від місцевих експлуататорів. Для свого особистого збагачення, розгульного, ситого життя господарі та бояри безжалісно грабували народні маси, тримали їх в злиднях і темряві.
Особливо страшне лихо насувалося на трудящих, коли турецькі і татарські орди проходили через країну або довгий час перебували на її території. Тоді знущанням не було меж: завойовники забирали в людей усі їхні пожитки, руйнували житла, у полон брали чоловіків і жінок. Над містами і селами стояв стогін і плач.
У XVI столітті були запроваджені ще додаткові податки: на будинки, рогату худобу, виноградники. Селянам доводилося платити навіть за димарі. І щоб позбутися зайвих непосильних податків, вони нерідко руйнували свої будинки і переселялися в землянки.
З метою закріпачення більшої кількості селян бояри у другій половині XVII століття домоглися від господаря грамот на встановлення нового порядку. Суть його полягала в тому, що селянин, «який прожив на боярській землі 12 років, вважався його кріпаком». Так основна маса молдавського і буковинського селянства перетворилась на безправних кріпаків.
Розвиток товарно-грошових відносин порушував патріархальну замкненість боярського господарства, яке було основним постачальником сільськогосподарських продуктів на внутрішній і зовнішній ринки. Жадоба до наживи штовхала бояр до посилення експлуатації залежних кріпаків. Вони домагалися все нових законів про дальше закріпачення селянства. Грамотою господаря Костянтина Маврокордата від 1745 року заборонявся перехід кріпаків від одного власника до іншого. Згодом Маврокордат установив, що люди, які живуть у монастирських вотчинах, зобов’язані і працювати на монастир, вносити десятину. Вони теж позбавлялися права переходу. В 1766 році воєвода Григорій Гіка видав т. зв. золоту грамоту, за якою визначалася норма панщини для всіх груп феодально залежних селян.
Але наперекір непосильному гніту, турецькій окупації у краї пробуджувалося громадське життя, розвивалася культура, зміцнювалися зв’язки Буковини з Україною і Росією. За допомогою Петра Могили, вихідця з Буковини, в 1640 році в Яссах була відкрита слов’яно-греко-латинська академія, а в 1641 році — перша друкарня. В академії вчилися і виховувалися діти феодалів. Вони одержували освіту також у школах Києва, Львова, Бара та інших українських міст.
Боротьба проти султанської Туреччини зміцнювала бойову співдружність українського і молдавського народів. У визвольній війні молдаванів проти турків 1563 року брали участь українські козаки на чолі з Дмитром Вишневецьким. У 1574 році молдавському війську прийшов на допомогу загін запорожців під командуванням Івана Сверчевського. Походи проти турецьких загарбників робили Іван Підкова (1577 р.), Григорій Лобода і Северин Наливайко (1594—1595 рр.), Петро Сагайдачний (1621 р.).
У свою чергу молдавани і буковинці допомагали українським козакам боротися проти шляхетської Польщі. Пліч-о-пліч із загонами Богдана Хмельницького, які в 1648 році тримали в облозі Львів, бився буковинсько-молдавський загін. У боях під Берестечком брали участь буковинці і молдавани. Спільні дії проти іноземних загарбників у 1653 році провадило молдавсько-козацьке військо на чолі з Василем Лупулом і Тимошем Хмельницьким.
Надії молдавського і буковинського населення на визволення з-під гніту іноземних загарбників знову ожили під час російсько-турецької війни 1735—1739 рр. Російські війська вступили на територію Молдавії. 17 серпня 1739 року вони розгромили турецьку армію під Ставчанами і через два дні визволили Хотин. У цих битвах брали участь 2 гусарські полки, сформовані при російському війську з утікачів Молдавії та Буковини. Цій події М. В. Ломоносов присвятив свою «Оду на здобуття Хотина».
Але у зв’язку з тим, що Австрія уклала сепаратний договір з Туреччиною, російські війська змушені були залишити Молдавію.
Становище трудящих Буковини дедалі погіршувалося. Крім іноземного поневолення, вони терпіли соціальний гніт від місцевих феодалів: відробляли панщину, платили різні непосильні податки. Все це викликало масовий антифеодальний рух, учасники якого називалися опришками. Особливо загострилася боротьба в 30—40-х роках XVIII століття, коли опришків очолював відважний борець Олекса Довбуш. Він діяв на території Західної України, Закарпаття і Буковини. Його загони сміливо нападали на панські маєтки, наводили страх на експлуататорів. Довбуша активно підтримували бідняки, вбачаючи в ньому свого захисника.
Вирішальні події, які внесли певні зміни в життя молдавського і буковинського населення, були пов’язані з російсько-турецькою війною 1768—1774 рр. Навесні 1769 року російські війська форсували Дністер і оволоділи Хотином. Наступ росіян успішно розвивався. Розбита турецька армія відступила аж за Дунай. Перемога російської армії запалювала місцеве населення на дальшу боротьбу проти поневолювачів.
За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 року Росія повернула собі береги Чорного моря від Південного Бугу до ріки Дніпра. Турецький уряд зобов’язався дати амністію населенню Молдавії і Валахії, яке воювало проти турків, повернути відібрані землі і майно.
Цей договір зміцнив позиції Росії у придунайських країнах.
У розпалі війни Австрія, побоюючись впливу росіян на Балкани, запропонувала Туреччині укласти союз проти Росії. За допомогою підкупів турецьких чиновників Австрії вдалося загарбати Кимполунг, долину Сучави, а також Північну Буковину. Близько 100 тисяч українських і молдавських селян потрапили під владу австрійських окупантів, які панували на Північній Буковині з 1774 до 1918 року. Лише Хотинський повіт (теперішні Кельменецький, Новоселицький, Сокирянський і Хотинський райони) за Бухарестським мирним договором 1812 року відійшов до Росії. За цим договором до Росії було приєднано і Бессарабію. Це мало прогресивне значення для розвитку економіки і культури цього краю.
Загарбавши Буковину, австрійські окупанти перетворили її на ринок збуту промислової продукції метрополії, по-хижацьки використовували її багатства. Край управлявся військовою адміністрацією. Будь-який протест населення нещадно придушувався.
У вересні 1786 року австрійський імператор Иосиф II видав указ про приєднання Буковини на правах округи до Галичини. Правда, це злиття остаточно завершилося лише в 1817 році.
Буковинські феодали домагалися перед австрійським урядом, щоб на Буковині були встановлені такі ж самі кріпосницькі порядки, як і в Галичині. Австрійський уряд не зразу пішов на задоволення цих вимог, щоб не обурити проти себе населення. Він формально визнав дійсними порядки на Буковині, що існували до 1774 року, але поступово запроваджував і тут свою систему експлуатації селян. За прямою підтримкою уряду буковинські феодали почали збільшувати норми відробітку панщини і довели їх до таких розмірів, що кріпак ледве встигав виконати денне завдання за 2—3 дні. Уже наприкінці XVIII століття кріпаки змушені були працювати на пана по 80—100 днів на рік.
У 1786 році австрійський цісар видав патент (декрет) про обмеження права переходу кріпаків від одного власника до іншого. За патентом 1787 року ті землі, якими користувалися селяни з дозволу пана, заборонялося передавати іншим особам. Ці землі стали називатися рустикальними (селянськими).
Посилення феодальної експлуатації і розвиток капіталістичних відносин на селі були причиною дальшого зубожіння бідноти. На початку XIX століття селянство Буковини за майновим становищем поділялося на 4 основні групи. До першої належали заможні господарі, які мали наймитів, по 6 волів, 5—10 корів. Другу групу становили середняки, в їхньому користуванні була пара волів і кілька корів. Третя група — бідняки, які не мали робочої худоби, а лише по одній корівчині. До четвертої групи входили т. зв. халупники; крім хати, вони нічого не мали. А якщо деяким і належали ділянки землі, то настільки малі, що не могли прогодувати сім’ю.