Чернівці у XІХ столітті
В першій половині XIX століття місто забудовується значно швидше. Більше з’являється громадських та адміністративних будинків. У 1813—1817 рр. споруджено приміщення гімназії (сучасна школа № 1). В 1830 році відкрито народний сад (нині парк культури і відпочинку ім. Калініна). За проектом архітектора Андрія Микулича в 1843—1847 роках збудовано міську ратушу. Головний фасад споруди — зразок використання класичних форм. На фоні стіни виступають плоскі пілястри, які підкреслюють головний вхід. Будівля завершується високою стрункою баштою з шпилем.
Звістку про революцію 1848 року чернівчани зустріли з великою радістю. З цієї нагоди 22 березня в місті відбулась народна маніфестація. Під звуки музики сотні людей, прикріпивши до капелюхів синьо-червоні стрічки свободи, пройшли вулицями міста.
Демонстрації відбулись і в наступні дні. Вони часто супроводжувались биттям вікон в будинках реакціонерів. Була створена національна гвардія. У жовтні 1848 року демократична частина жителів міста послала групу добровольців на допомогу повсталим робітникам Відня.
Революція 1848 року ліквідувала в Австрії кріпосне право і відкрила шлях для розвитку капіталізму. В Чернівцях у II половині XIX століття з’являється кілька підприємств по переробці сільськогосподарської продукції: пивзавод, паровий млин, спиртозавод. В цей же час були збудовані тартак, кафельна фабрика, електростанція. Як і раніше в економіці міста основна роль належала кустарним промислам. За даними перепису 1895 року у Чернівцях налічувалось багато дрібних підприємств, на яких працювало 2566 робітників.
Але поступово відбувалась концентрація виробництва. В 1902 році в місті вже було 17 підприємств, на кожному з яких працювало понад 20 робітників. Найбільшими вважалися: цегельний завод (122 робітники), пивзавод (91 робітник), два млини (55; 70 робітників).
В 1910 році в місті було 2140 ремісників, в т. ч. 346 кравців, 193 шевця, 106 ковалів, 30 слюсарів, 25 електротехніків, 14 ювелірів.
Важлива роль в економіці міста належала торгівлі. В 1910 році тут жило 1402 торговці. Крім Петровського ярмарку (тривав 2 тижні), щопонеділка, середи і п’ятниці відбувалися базари. З Чернівців до різних країн світу щороку вивозилося близько 18 тис. вагонів лісоматеріалів. На експорт ішли ще хліб, худоба, продукти тваринництва, фрукти.
В кінці XIX століття в Чернівцях створюються монополістичні об’єднання і торгово-фінансові банки — філіали австрійських та іноземних капіталістичних об’єднань. Найбільшими були філіали Англо-Австрійського банку (створений у 1863 році), Віденського банківського союзу (1904 р.), Галицького іпотечного банку у Львові (1867 р.). Вони зосередили в своїх руках основні ланки економіки й торгівлі краю.
В 1850 році створюється Чернівецька торговельна палата, а в 1877 році — Чернівецька торговельна біржа. Вони здійснювали внутрішні і зовнішні торговельні операції Буковини.
Відповідно до розширення промисловості й торгівлі зростає кількість населення. Якщо в середині XIX століття в місті жило трохи більше як 20 тис. чоловік, то в 1900 році — 67 622 чоловіка. Зростання населення в основному відбувалося за рахунок напливу німецьких, польських і румунських колоністів. Крім того, сюди переселялися євреї, переважно торговці. Процент українського населення постійно зменшувався. В 1910 році з 86 тисяч жителів міста українців було лише 11 тисяч, або менше 13 процентів.
З розвитком господарства і збільшенням населення в місті зводилися нові квартали, споруджувалися будинки. Щоб зосередити на невеликих клаптиках землі якнайбільше жителів і одержати від них якнайбільше прибутків, капіталісти будували 4—5-поверхові будинки з маленькими двориками-колодязями, без зелені й сонця. При цьому ігнорувалися вимоги санітарії і гігієни. Протягом 1895—1912 рр. було побудовано водогінну та водозабірні споруди, а в 1897 році прокладено трамвайну колію.
Поряд з житловими будинками з’являлися визначні споруди. Серед них: резиденція буковинських митрополітів (збудована в 1862—1882 рр. за проектом архітектора Иосифа Главки), кафедральний собор (1844—1864 рр., архітектор Рояль), вірмено-католицька церква (1869—1875 рр., архітектор И. Главка), залізничний вокзал (1905—1908 рр.), вчительська семінарія (1882—1883 рр.), міський театр (1904—1905 рр., архітектори Ф. Фелькнер і Г. Гель-мер), концертний зал музичного товариства (1876—1877 рр.) та інші.
Центр Чернівців поступово набував вигляду впорядкованого європейського міста. Але на околицях переважали одноповерхові кам’яні і дерев’яні будинки. Зовсім невпорядкованими лишалися робітничі квартали (Каличанка, Клокучка). Тут антисанітарні умови вели до поширення різних захворювань, до виникнення епідемії чуми і холери. В 1849 році від холери померло 578 чоловік, в 1868 році — 2300 чоловік. Медичне обслуговування було недостатнім. У 1910 році на 86 тис. населення припадало лише 2 лікарні на 25 ліжок.
У тяжких умовах доводилося працювати чернівецьким робітникам. Незважаючи на те, що в 1885 році австрійський уряд прийняв закон про 11-годинний робочий день, він фактично тривав 12—15 годин. Щоденний заробіток становив 20—30 крейцерів. Це в 2—3 рази менше, ніж у центральних провінціях Австрії. Місцеві робітники за одну й ту ж роботу одержували плату набагато нижчу за іноземців, які приїздили сюди на підприємства.
Крім соціального, трудящі міста зазнавали й національного гніту. Австрійський уряд перетворив Чернівці в центр онімечування українського населення всього краю. З цією метою в Чернівцях було відкрито кілька німецьких учбових закладів. Середню освіту давали три гімназії: німецька, німецько-українська і німецько-румунська. В них навчалися діти дворян, духовенства, купців і заможних міщан. Навіть у т. зв. німецько-українській гімназії основні предмети викладались німецькою мовою, а українською — лише закон божий та математика. В 1905 році у Чернівцях налічувалось 15 державних і 6 приватних шкіл, але ні в одній з них навчання не провадилось українською мовою. Працювали й фахові школи: акушерська, агрономічна, ткацька та ремісниче училище. В 1870 році засновано учительську семінарію. Найбільшим навчальним закладом став німецький університет, відкритий в 1875 році. Перед ним ставилося завдання онімечувати український та інші слов’янські народи, протистояти зростанню їх національної самосвідомості. Австрійські власті чинили всілякі перешкоди українській молоді, яка прагнула вчитися в університеті. В 1900 році вона складала лише 8 проц. (35 чол.) від загального числа студентів.
На той час у Чернівецькому університеті працювали і передові вчені, такі, як Г. Онишкевич (1843—1883), який пропагував і видавав «Руську бібліотеку», О. Колужняцький (1845—1914) — відомий філолог-славіст, обраний у 1891 році членом-кореспондентом Петербурзької академії наук.
Студентами Чернівецького університету в різні роки були І. Франко, Л. Мартович, Д. Лукіянович, український лексиколог Ю. Кобилянський, автор латинсько-українського словника, С. Шпойнаровський — перекладач творів Т.Шевченка німецькою мовою та інші.
Проти соціального й національного гніту трудящі Чернівців піднімалися на революційну боротьбу. Цей рух активізувався в 90-х роках ХЇХ століття. Тоді відбулося 12 страйків, а число страйкуючих досягло 2562 чол. Будівельники міста в 1897 році домагалися, зокрема, підвищення заробітної плати і встановлення 10-го-динного робочого дня. Проти них були кинуті війська і жандармерія. Але страйк все ж закінчився успішно.
Починаючи з 1890 року в Чернівцях трудящі виходили щороку на вулиці, відзначали Перше травня. В цей день вони вимагали поліпшити умови свого життя.
Розвитку робітничого руху на Буковині сприяло широке розповсюдження революційної літератури, яка допомагала зростанню політичної свідомості робітників. Соціал-демократичні гуртки, що існували в місті з 1893 року, поширювали серед робітників твори К. Маркса і Ф. Енгельса, які надходили в Чернівці з Відня і Львова. Соціалістичні ідеї пропагувалися також на сторінках прогресивної літератури, яка видавалася в Чернівцях.
Твори К. Маркса і Ф. Енгельса, зокрема «Маніфест Комуністичної партії», примірники газети «Искра» читали в робітничих і студентських гуртках міста. Під впливом ідей марксизму робітники наполегливіше добивалися задоволення економічних і політичних вимог. Вони боролися за 8-годинний робочий день, за право вільно святкувати Перше травня, за загальне і рівне виборче право.
Місцеві органи влади всіляко перешкоджали розповсюдженню революційної літератури. В 1903 році чернівецька поліція конфіскувала в робітників твори К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Лібкнехта, А. Бебеля, Г. Плеханова, Ф. Лассаля. Та незважаючи на відчайдушні зусилля поліції, заборонена література і далі проникала в Чернівці.
На початку XX століття робітничий рух стає більш масовим, набирає політичного характеру. Великий страйк будівельників Чернівців відбувся в серпні 1904 року. Вони організували на вулицях масову демонстрацію. В ній взяло участь 1,5 тис. чоловік. Під впливом Російської революції 1905-1907 рр. страйки чернівецьких робітників носили бойовий характер і супроводжувалися політичними мітингами та демонстраціями. В 1905 році число підприємств, охоплених страйками, збільшилося порівняно з 1901 роком майже в 20 разів, а кількість страйкарів — в 4 рази. 29 січня 1905 року в міській ратуші відбулися збори солідарності, на яких трудящі вітали революцію в Росії. Тоді ж було обрано комітет допомоги російським революціонерам. Від ратуші тисячі людей рушили до будинку російського консульства (на нинішній вул. Маяковського), щоб висловити свою солідарність з російським пролетаріатом. Проте поліція розігнала демонстрацію.
Боротьба трудящих Чернівців досягла найбільшого піднесення 28 листопада 1905 року, в день загального політичного страйку. Понад 15 тис. чоловік зібралося в центрі міста, вимагаючи загального і прямого виборчого права, запровадження 8-годинного робочого дня, вільного святкування Першого травня.
Виступи трудящих не раз закінчувалися кривавими сутичками з поліцією та військами. 17 травня 1906 року застрайкували робітники семи цегельних заводів.
Страйкарі щодня влаштовували демонстрації на вулицях міста. Під час однієї з таких демонстрацій проти робітників виступила поліція, підтримана військами. Поліцаї і солдати оточили страйкарів і почали тіснити їх до мосту на Руській вулиці. Карателі били людей нагаями, рубали шаблями, топтали їх кіньми. Рятуючись від побоїв, робітники через перила моста стрибали вниз, калічились. Серед демонстрантів було чимало тяжко поранених. 22 травня на Центральній площі сталася нова сутичка, яка набрала ще гострішого характеру. Коли поліція розганяла мітинг, робітники відбили її напад. Поліцаї захопили 2-х робітників і забарикадувалися за високою брамою одного з будинків. Страйкарі почали штурмувати браму, вимагаючи звільнити заарештованих товаришів. Незабаром прибули нові загони поліції і розігнали робітників, вчинивши масові арешти.
Одночасно з соціальною боротьбою трудящі маси відстоювали свої національні права. В жовтні 1908 року на зборах українського громадянства засуджувались національні утиски. Того ж року українські студенти Чернівецького університету добивалися, щоб українська мова була запроваджена в школах, судах та адміністративних органах.