Біла Криниця, Глибоцький район, Чернівецька область (продовження)
Починаючи з 70-х років XIX століття зв’язки Білої Криниці з старообрядцями Росії послабились. Але доля її мешканців, що були змушені жити за межами батьківщини, хвилювала російських прогресивних письменників. Ще 18 березня 1859 року Л. М. Толстой зробив у щоденнику перший запис про Білу Криницю й відтоді не втрачав до неї інтересу. Неодноразово згадується Біла Криниця в романах А. Печерського (П. І. Мельникова) «В лісах», «На горах» і творах та записних книжках В. Г. Короленка.
Наприкінці XIX — на початку XX століття певну зацікавленість Білою Криницею виявляли Ватікан та уніатська церква. В 1900 році до села прибула спеціальна місія: французький богослов, особистий представник папи і щойно висвячений на греко-католицького епіскопа граф Шептицький. «Це була справжня розвідувальна комісія». Папські представники ставили питання про унію білокриницької ієрархії з католицькою церквою. Проте папська розвідка у Білій Криниці наслідків не мала.
На початку XX століття становище мешканців Білої Криниці погіршало. Австро-угорські власті порушували привілеї, надані линованам патентом Иосифа II. Це викликало незадоволення серед селян, оскільки тепер вони мусили, служити в армії і платити великі податки.
Перша російська революція 1905—1907 рр. зразу ж знайшла відгук серед мешканців Білої Криниці. Селяни жваво обговорювали революційні події. Царський указ від 17 квітня 1905 року «Про свободу вірувань» зробив легальними зв’язки білокриничан з Росією. В цей час серед буковинських росіян почався рух за повернення на батьківщину. Першими до Росії (на Амур) в 1908 році переселилися близько 200 чоловік. Поверталися білокриничани додому в 1910 та 1913 роках.
В пореформений період відбувався дальший розвиток культури. Діти заможних селян вчилися грамоти при чоловічому та жіночому монастирях, де викладання провадилося за псалтирем і часословом. На початку XX століття громада збудувала приміщення для двокласної школи. Першим учителем в ній був уродженець Білої Криниці В. М. Васильєв, який навчав дітей рідною мовою.
Хоча Біла Криниця протягом багатьох років була церковним центром старообрядництва, місцева народна творчість майже не піддавалася впливові релігійної ідеології. Духовні вірші та легенди тут не побутували. У білокриницьких піснях, казках, прислів’ях відсутні специфічні старообрядницькі особливості. Навпаки, їм притаманні глибокі патріотичні почуття, туга за батьківщиною: «На чужой сторонушке — рад своей воронушке». Були поширені антипопівські анекдоти, пісні, казки. Коли після 1873 року старообрядницькі громади Росії припинили матеріальну допомогу Білокриницькій ієрархії, вона посилила визиск місцевих селян. Зростання антиклерикальних настроїв серед населення відбилося у прислів’ї: «Владыка ел, пил, а обо мне забыл».
Переслідування старообрядців у Росії навело на думку одного з найбагатших московських купців Г. С. Овсянникова спорудити в Білій Криниці кам’яний старообрядницький собор. Його зводили протягом 1900—1908 рр. На будівництво витрачено 500 тис. крб. золотом. За словами білокриничан, всі будівельні матеріали та деталі було привезено з Москви, тут споруду лише збирали. Собор створений в традиціях давнього московського зодчества. Ззовні суцільно вкритий глазурованими черепицею і цеглою. Прикрашений чудовим різьбленим іконостасом, в якому є ікони пензля старовинних володимирських, палехських і новгородських майстрів, собор являє собою визначний архітектурний твір.
Світова імперіалістична війна двічі спустошувала Білу Криницю. Австро-угорський уряд почав мобілізовувати її мешканців у армію. Але через недовір’я до білокриничан їх зараховували тільки в санітарні роти. Багато мешканців Білої Криниці відмовлялося служити в австро-угорській армії, яка воювала проти їхніх кровних братів.
Під час російського наступу .1914 року через село проходили донські козаки. Вони допомагали населенню харчовими продуктами. Коли у 1915 році російські війська були змушені відступити, то разом з ними пішла й частина білокриницьких селян. Після їх відходу австрійці кинули в концентраційні табори в Радівцях та Штирії багатьох білокриничан, де значна частина їх загинула від тяжких умов життя та голоду.
Гостро погіршилось економічне становище населення Білої Криниці. Сільськогосподарське виробництво зменшилося. Велику кількість селянської худоби була реквізовано австро-угорськими військами. Селян примушували знищувати тварин, аби вони не дісталися росіянам. Велике стадо селяни заховали в Карпатах, але худоба там загинула без води. Населення Білої Криниці було приречено внаслідок цього на голодування. За роки війни зменшилась кількість мешканців Білої Криниці: якщо в 1910 році тут жило 853 чоловіка, то на 1919 рік залишилося 6586.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції вплинула на зростання революційних настроїв селян Білої Криниці. Серед повсталих солдатів 113-го полку були й білокриницькі селяни К. О. Євсєєв, І. А. Іванов, І. П. Нестеров, А. Лукін.
Період окупації королівською Румунією характеризується посиленням соціального та національного гноблення. В Білій Криниці зростає визиск трудящих монастирями, куркулями, лихварями. Незаможні селяни змушені були наймитувати. Голод, обезземелення, національне гноблення гнали багатьох білокриничан у чужі краї. Селяни емігрували до Канади, США, та й там вони не знаходили кращої долі.
Румунські власті заборонили всілякі зв’язки населення Білої Криниці з Радянською Росією. Читання російських книжок розглядалось як державний злочин. Навіть за рідну пісню били. Окупанти примусили білокриницьких дітей навчатися румунською мовою. Учням забороняли розмовляти по-російськи. За порушення цієї заборони їх били. Школа була занедбана, тісна, в двох кімнатах містилося 7 класів.
Білокриничани стійко трималися рідної культури. Коли вчителя російської мови В. М. Васильєва румунські урядовці вигнали зі школи, то селяни організували в звичайній хаті свою школу, де він і далі навчав дітей російською мовою.
У роки окупації в Білій Криниці провадили агітацію буржуазні партії, насамперед націонал-цараністська. Центром революційної пропаганди була комуністична організація міста Радівців. Звідти нелегально йшли радянські газети в Білу Криницю та навколишні села. Селяни жваво цікавилися радянською пресою, з неї вони дізнавалися про життя в Радянській Росії. Час від часу на вулицях Білої Криниці румунські жандарми знаходили листівки із закликами до боротьби проти окупантів. Ці листівки розклеювали білокриницькі селяни, які співчували комуністам.
Новий етап у житті Білої Криниці почався в червні 1940 року, після возз’єднання з Радянською Україною. Червону Армію селяни зустріли хлібом-сіллю. Це було справжнє свято визволеного народу. Відразу ж виникли органи народної влади. В липні 1940 року створено виконком сільської Ради депутатів трудящих, який очолював незаможник Г. О. Євсєєв.
Нова влада, спираючись на підтримку трудящого селянства, повела боротьбу проти експлуататорських елементів — церковників і куркулів. Було виявлено для оподаткування сільськогосподарськими податками куркульські господарства з не-хліборобськими і ринковими прибутками. Комісія, до якої ввійшли В. Т. Ларіонов, Е. П. Дєєв, Ф. І. Павлов, розподілила 14 га конфіскованої монастирської землі серед бідняків. Незаможникам було передано будинки, залишені куркулями, що втікли з румунсько-боярськими військами. Бідніші селяни одержали від держави допомогу зерном. їм було виділено 52 цнт сортового насіння вівса, ячменю та ярої пшениці.
Білу Криницю було приписано до дільничної амбулаторії в с. Кам’янці. 16 вересня 1940 року почалися заняття в школі. Діти дістали можливість навчатися рідною мовою, до Білої Криниці було направлено чотирьох кваліфікованих вчителів. Директором школи призначено М. П. Мандрикіну, яка пропрацювала відтоді в селі понад 20 років.
12 січня 1941 року відбулися вибори до Верховних Рад СPСP та Української РСР. Місцеве населення з великим піднесенням йшло на виборчі дільниці. За кандидатів блоку комуністів і безпартійних віддали свої голоси 99,2 проц. виборців Білої Криниці.
Та всі плани білокриничан щодо будівництва нового життя були порушені. 22 червня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни напала на Країну Рад. Воєнні дії в Білій Криниці почалися о 4 годині 40 хвилин того ж дня. Село було піддано інтенсивному бомбардуванню з повітря та артилерійському вогню з бронепоїзда. У перші дні війни село кілька разів переходило з рук у руки. Незважаючи на чисельну перевагу ворога, частини Червоної Армії обороняли Білу Криницю до 5 липня, поки не був даний наказ командування про відступ. У цих боях особливо відзначилися прикордонники — інструктор Крилов і кулеметник Беляков, які з дзвіниці чоловічого монастиря прикривали відхід радянських частин. Обидва загинули смертю героїв.
Після відходу радянських військ почалися роки фашистського режиму румунсько-німецької окупації. Радянських активістів Г. О. Євсєєва, Є. П. Дєєва, Ф. П. Алімпова, В. Т. Ларіонова, Є. С. Ларіонова, Я. Н. Мокеєва, Ф. Меркулова, Т. Мокеєва, В. Савіна, А. Нікотова загарбники кинули до Садгірського концтабору. З особливою жорстокістю окупанти ставилися до росіян. Вони проводили насильницьку румунізацію. Викладання в школі було переведено на румунську мову, діловодство в усіх установах велося виключно румунською мовою.
Румунсько-німецькі загарбники заподіяли велику шкоду господарству: реквізували 28 коней, 14 підвід, багато худоби, вирубали 1,2 га саду, зруйнували 22 будинки в селі, майже всі господарські та житлові приміщення в обох монастирях. Загальна сума збитків, що їх завдали окупанти Білій Криниці, становила 8,5 млн. карбованців.
Церковники і куркулі в роки окупації співробітничали з фашистами. В лютому 1944 року митрополит Тихон Качалкін утік до Бухареста.
8 квітня 1944 року Червона Армія вигнала фашистів з Білої Криниці й принесла свободу її жителям. Багато мешканців села вступили до Червоної Армії, боролися на фронтах Великої Вітчизняної війни. Добровільно пішли в лави діючої армії чотирнадцятирічні І. В. Дєєв та І. Ф. Єфімов. 18 білокриничан було відзначено урядовими нагородами.
Одним з перших кроків по відновленню зруйнованого війною господарства було створення земельної громади. Вона мала вилучити монастирську та куркульську землю, реманент, збіжжя і наділити цим незаможників і родини бійців Червоної Армії.