Біла Криниця, Глибоцький район, Чернівецька область
Біла Криниця — село, підпорядковане Старововчинецькій сільській Раді. Розташована на високих терасах правого берега річки Сірету, за 12 км від залізничної станції Вадул-Сірет, за 17 км від районного центру. Населення — 526 чоловік.
На місці теперішнього села вже у 1430 році існував населений пункт Тернавка. В 1765 році вперше згадується поселення Варниця розташоване близько Тернавки. Внаслідок постійних воєнних сутичок у прикордонній смузі обидва вони на кінець XVIII століття спустіли.
Після загарбання Буковини Австрією цю місцевість передано релігійному фондові. Цісарський уряд був зацікавлений в колонізації спустошеної війнами Буковини. Тому тут знаходили притулок старообрядці, що втікали за межі Російської імперії від релігійних переслідувань. 7 квітня 1780 року територія колишніх Тернавки та Варниці передана російським старообрядцям, т. зв. липованам.
Патентом 1783 року російським громадам Придністров’я надавалися певні політичні права і пільги — свобода віровизнання, звільнення від військової служби «на вічні часи» та від податків — на 20 років.
22 квітня 1784 року було засновано село, яке назвали Білою Криницею (на південь від села є криниця з білуватою вапнистою водою). Спочатку тут оселилося 22 селянські родини. Наступного року на захід від села, в лісі, засновано чоловічий монастир, який 1803 року перенесено на територію Білої Криниці.
Головним заняттям селян Білої Криниці було землеробство. В 1786 році сільська громада мала 685 йохів землі, з них 51 йох орної, 27 йохів було під садами та городами, 208 — під луками, 398 йохів займали пасовиська. Спочатку кожній селянській родині було виділено по 10,5 фальчі орної землі. Крім землі, що належала громаді, було виділено 103 йохи пасовиськ, які знаходилися в спільному користуванні селян і релігійного фонду. Ліси належали релігійному фондові, але селянам надавалося право рубати дерева на дрова й будівельні потреби. За користування пасовиськами та за вирубку лісу кожний двір сплачував релігійному фондові 5 флоринів 30 крейцерів на рік.
З часом площа орної землі та садів збільшувалась за рахунок лук і пасовиськ. Разом з тим загальна площа землеволодіння до 1821 року зросла на 274 йохи, чому сприяла вирубка лісу.
Поступово зростала у Білій Криниці майнова нерівність. У 1844 році налічувалося 37 тяглових господарств,
7 нетяглових і 60 халупників. Селяни, котрі мали більші земельні наділи та робочу худобу, займалися рільництвом, садівництвом та городництвом. Крім того, багато з них торгували фруктами, квасом і виробами сільського ремесла: канатного, столярного, чинбарського. Бідніші змушені були ходити на відхожий промисел. Збираючись артілями по 10—15 чоловік, вони здебільшого копали стави, насипали дамби, впорядковували шляхи тощо.
Становище селян погіршувалося хронічною нестачею орної землі та пасовиськ. З року в рік посилювалась боротьба між селянами й румунськими поміщиками, які орендували землі релігійного фонду. В 1835 році поміщики захопили пасовиська і заборонили селянам рубати ліс.
За спробу випасати на цих пасовиськах худобу й порубку лісу поміщицький лісничий 13 травня 1835 року заарештував білокриницького старосту та кількох селян.
Протягом першої половини XIX-століття населення Білої Криниці швидко зростало, головним чином за рахунок втікачів з Росії. Іноді прибували цілі селянські родини, що втікали від кріпосницького гноблення та релігійних переслідувань. Лише 1839 року їх прибуло 20. Частіше приходили поодинці, переважно чоловіки, серед них було багато солдатів, що рятувалися від жорстокої миколаївської муштри. Велику групу прийшлого населення становили т. зв. красноярці — втікачі з аракчеєвського уланського поселення Красний Яр на Єлизаветградщині. Серед збіглих були не лише старообрядці, але й православні росіяни, українці, білоруси, калмики та інші. Приймали білокриничани й австрійських підданих — українців, поляків, молдаванів, євреїв. Число монахів зростало в основному за рахунок прийшлих з Молдавії та Бессарабії.
Утікачів зустрічали радо, бо селяни співчували їм. Збіглих солдатів переховували в клуні, а взимку — в лазні, поки вони обростали бородою і ставали подібними до липованів. Пришельці наймитували в заможних липованів. Деякі з них одружувалися 3 білокриницькими дівчатами і входили до складу корінних родин. Інші з часом створювали власні господарства, збільшуючи кількість халупників.
Час від часу Буковинське обласне управління провадило в Білій Криниці, як і в інших селах, конскрипції — перевірки чисельності населення та його майнового стану, щоб визначити тяглових, нетяглових і халупників для оподаткування. Під час конскрипцій новоприбулих видавали за корінних мешканців. Цьому сприяла відсутність метричних записів, заборонених, за твердженням білокриничан, їхньою релігією. Збіглих було так багато, що навіть одна з вулиць села називалася Беженаркою.
Нестача землі призвела до того, що в 1845 році частина білокриницької бідноти була змушена залишити село й заснувати в межиріччі Сірету і Косаванки хутір Липовани.
Російські селяни принесли на Буковину особливості укладу свого життя. Біла Криниця з самого заснування мала вигляд типового південноросійського села. Будинки ставили рублені, подвір’я обносили дерев’яним парканом, у кожній садибі була «чорна лазня». Селяни одягалися в національне вбрання. Широко побутували російські народні обряди, пісні, казки, приповідки. Жили білокриничани замкнено, з навколишнім населенням мало спілкувалися.
Посилення переслідувань прибічників старообрядництва у Російській імперії за Миколи І викликало прагнення їхніх представників з Москви та Петербурга створити за межами країни незалежну від царських властей ієрархію. Посланий розкольниками-товстосумами на пошуки відповідного місця начотчик Павло Великодворський обрав для цього Білу Криницю — село лежало недалеко російського кордону, а тут існував старообрядницький монастир.
У 1844 році після подолання перешкод, що їх чинив православний епіскоп Буковини, старообрядці одержали дозвіл австрійського імператора Фердінанда І на відкриття ієрархії. Через рік було дозволено відкрити жіночий монастир.
З цього моменту білокриницька ієрархія почала діставати значні пожертви від старообрядницьких громад Росії. Зокрема, московська громада вирішила жертвувати щороку на утримання білокриницької архієрейської кафедри по 24 тис. крб. та надати необмежений кредит для різних витрат. Надходили пожертви й від окремих осіб. Наприклад, родина купців Рахманових виділила 200 тис. крб. на будівництво єпіскопських і монашеських келій та церкви.
26 вересня 1846 року колишній боснійський православний епіскоп серб Амвросій, що прийняв старообрядництво, був проголошений білокриницьким митрополитом. В січні 1847 року Амвросій висвятив малописьменного білокриницького дяка Купріяна Тимофеева в сан епіскопа.
Царський уряд був невдоволений заснуванням старообрядницької ієрархії за межами Російської імперії. В листопаді 1847 року Микола І зажадав від австрійського імператора її ліквідації. Вимогу царя було виконано, австрійські власті видали наказ закрити монастир, заслати митрополита і передати Росії збіглих селян.
Ігумен Алімпій (в миру — Милорадов) поїхав на Слов’янський з’їзд у Празі, сподіваючись щось зробити для поліпшення становища єдиновірців. Та справи липованів змінилися на краще не завдяки Слов’янському з’їздові, а під впливом революційних подій 1848—1849 рр. Австрійська конституція 1849 року проголосила свободу совісті. Тому білокриницька ієрархія більше не переслідувалася.
Після реформи 1848 року релігійний фонд привласнив у Білій Криниці пасовиська спільного користування. Позбавлені пасовиськ селяни мали одержати компенсацію. Але релігійний фонд не тільки не сплатив відшкодування, а ще й вимагав по 10 крейцерів з йоха за випас селянської худоби. Незважаючи на патент Иосифа II, що навічно звільняв липованів від панщини і десятини, власті примусили білокриничан протягом 40 років платити викуп релігійному фонду за звільнення від панщини та інших повинностей. Мешканці села неодноразово подавали скарги на сваволю релігійного фонду та його орендарів — румунських поміщиків. Протягом десятиріч не було відповідей на скарги. Поки, нарешті, в 1893 році селянам було відмовлено в їх позові.
Після скасування кріпацтва австрійський уряд жорстоко визискував селян, вимагаючи виконання різних повинностей: утримання прикордонних постів, участі в будівництві шляхів, прийняття на постій солдатів тощо. Населення Білої Криниці, виявляючи незадоволення утисками з боку урядовців, ухилялося від виконання цих тяжких повинностей. Білокриничани відмовлялися вести книги обліку повинностей, реєструвати народження та смерті, нумерувати будинки. Посилаючись при цьому на релігійні переконання, липовани використовували свою релігійну відособленість як засіб самозахисту від австрійських властей.
У пореформений період капіталістичні відносини в селі розвивалися прискореними темпами. Посилився процес обезземелення та зубожіння селян. Вже через 15 років після реформи в чотири рази зросла кількість нетяглових, значно збільшилось і халупників. Водночас купка багатіїв відкрила в Білій Криниці 8 крамниць, вела велику торгівлю збіжжям, фруктами, воском, медом, горіхами не лише в межах Буковини, але й у Галичині та Молдавії.
Зміцніли в цей час зв’язки з російськими старообрядцями. Тому представники революційної еміграції — О. І. Герцен, М. П. Огарьов, М. О. Бакунін, а також письменник В. І. Кельсієв — намагалися використати Білу Криницю для налагодження зв’язків із старообрядцями Росії, для розповсюдження видань революційної еміграції. Бакунін поновив листування з Милорадовим, а також з П. П. Овчинниковим. Найбільше листувалися з секретарем митрополита Філаретом. Однак переговори лондонського центру з Білою Криницею не дали та й не могли дати наслідків — верхівці старообрядництва (купцям-мільйонщикам і духовенству) було не по дорозі з революційною демократією. Тільки на деякий час вони хотіли використати безцензурну пресу. Особливо яскраво це проявилося під час польського повстання 1863 року. Білокриницька верхівка відмовилась від будь-яких стосунків з революціонерами.