Глибока, Глибоцький район, Чернівецька область
Глибока (в 1919—1940 рр.— Адинката) — селище міського типу (з 1956 р.), центр Глибоцького району. Розташована в південно-західній частині області, за 30 км від Чернівців. Через селище проходять залізниця Чернівці — Бухарест та вітки на Сторожинець і Красноїльськ. Залізнична станція — Глибока-Буковинська. Пролягають також і важливі шосейні; шляхи Чернівці — Порубне, Вижниця — Порубне та Глибока — Герца. Населення — 7317 чоловік. Селищній Раді підпорядковане с. Димка.
Назва селища походить від місця розташування — глибокої низовини. Територію його заселено здавна. На високому мисі в урочищі Замчище досліджено рештки глинобитних жител поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.). В добу раннього заліза (VIII—VII століття до н. е.) на мисі існувало городище з трьома лініями валів та ровів, яке було заселено й в слов’янські часи. В урочищі Словачині виявлено наземні та напівземлянкові житла на слов’янському поселенні культури карпатських курганів (III—VI століття н. е.). За 1 км від нього — курганний могильник цієї ж культури.
За літописними даними, в долині, де тепер розташоване селище, на Чорній Поляні в 1359 році молдавське військо здобуло перемогу над поляками. У письмових документах Глибока згадується 1438 року як запустіла місцевість на Чорній Поляні, того ж року воєвода Ілля наділив придворного, суддю Петра Гудика цією ділянкою землі. Напевне тоді і виникло село.
В літописах згадується про те, що в 1490 році церква Глибокої увійшла в підлеглість Радівецькій єпархії. В 1491 році молдавський господар Стефан III своєю грамотою ствердив передачу с. Глибокої придворному Юдці.
У 1497 році на Чорній Поляні Стефан III розбив військо польського короля Альбрехта.
Існує легенда, що після перемоги над поляками він велів запрягти в плуги 20 тис. полонених, виорати місцевість, де пролилося найбільше крові, та посадити дубовий ліс, який з того часу і називається Червоною Дібровою.
Глибока з своїми землями і угіддями протягом довгого часу була власністю феодалів і монастирів, а населення перебувало в особистій залежності від них.
Феодальний гніт посилювався національним поневоленням.
Про багаторічну боротьбу проти турецького гніту в народі існує чимало переказів. В одному з них розповідається, що в 1621 році козацький загін, очолений Миколою Мельником, разом з селянами Глибокої довгий час захищав Замчище від турків. Пізніше їм удалося вийти з нерівного бою без особливих втрат.
На час захоплення Буковини Австрією, в 1774 році в Глибокій проживало близько 30 сімей. Село, як і раніше, часто перепродувалося поміщиками. Селяни ж при цьому залишалися в особистій залежності від панів, відробляли на їх користь панщину та інші феодальні повинності. Зокрема, в 1782 році кожний селянин мусив здати протягом року десяту частину врожаю, одну курку, міток пряжі та відробити 34 дні панщини. Кріпаки зобов’язані були також збирати для поміщика сіно, своїм тяглом орати землю, по одному дню весною і восени відробляти кіньми на різних роботах, ремонтувати панські будівлі, привозити врожай з панського поля. Щоб виконати всі ці повинності, селянам фактично треба було працювати не 34 дні, а майже втроє більше.
У 1812 році власник Глибокої здав село в оренду Івоніці Вітану, який примушував селян виконувати надмірну панщину, бив їх, загарбав 12 фальч орної землі і 10 пражин общинних пасовиськ. 1814 року за відмовлення виконувати додаткову панщину на молотьбі були жорстоко побиті 11 селян. Тоді втекло до Молдавії 18 сімей. За даними подвірних книг, у 1815 році в Глибокій був 131 двір, з них 13 дворів пустувало, бо господарі залишили село через непосильні побори та утиски.
У 1834 році з 110 селянських господарств 41 мало від 9 до 15 фальч землі, 20 — від 5 до 9, 22 — від 1 до 5 і 27 господарств халупників мали менше, ніж по 1 фальчі землі. Із загальної площі землі общинного користування третина була під луками та пасовиськами, якими ще з 1786 року селяни користувалися спільно з поміщиком. Проте поміщики завжди намагалися привласнити ці землі. Наприклад, у 1823 році поміщик Михайло фон Туркул привласнив їх, хоч судові та адміністративні органи формально визнали належність цих земель сільській общині і зобов’язували його повернути їх селянам. Господар маєтку 1840 року захопив, а в 1856 році разом з маетком продав і селянські землі. Незважаючи на скарги і протести селян, новий власник здав ці землі в оренду німецьким колоністам.
Зневірившись у можливості повернути загарбані землі за допомогою урядових органів, селяни самовільно повернули їх для випасу худоби. Крайове управління розцінило цей вчинок як бунтарський, і на вимогу поміщика в Глибоку прибули солдати і офіцери, які суворо розправилися з селянами і повернули землю поміщикові. Обурливість і облудність цього вчинку властей, ще й в тому, що на селян поклали витрати на утримання карателів.
Не допомогла селянам і їхня скарга імператорові Францу-Йосифу II (13 серпня 1862 року). Землемір, який прибув у село, щоб розмежувати селянські і поміщицькі землі, поділив їх так, що селяни остаточно позбавились права на пасовиська, за які вони боролись протягом майже 50 років. Щоб надати цьому акту вигляду законності, крайова рада зобов’язала поміщика дати за захоплені селянські землі жалюгідний викуп.
Після реформи 1848 року селяни Глибокої змушені були викупити не тільки свої феодальні повинності, а й 3138 йохів пасовиськ та лісів, які поміщики оголосили своєю власністю на тій підставі, що в законі йшлося тільки про орні землі. Викупні платежі важким тягарем лягли на селянство, що викликало масові заворушення. Щоб їх придушити, уряд знову послав у Глибоку війська, які протягом 6 місяців розправлялися з селянами, перебуваючи на їх утриманні.
В газетах того часу є немало оголошень про продаж з молотка селянських господарств за несплату викупних платежів і податків. 6 червня 1869 року було розпродано майно селянина Глибокої Івана Гайдука, а 26 червня того ж року — Миколи Букатара та багатьох інших.
Більша частина землі залишилась в руках поміщиків. Якщо в 1890 році на 860 селянських дворів села припадало 1494 га землі, то на поміщицькі господарства — 2243 га. В середньому на селянський двір приходилося всього 1,7 га землі. Викупних платежів селянське господарство сплачувало пересічно 140 крон на рік. За селянські кошти утримувалися церква і школа. Щоб як-небудь прожити, селяни змушені були йти на заробітки до поміщиків і куркулів, найматись за дуже низьку плату (від 80 до 100 крон на рік).
З ліквідацією феодально-кріпосницьких відносин створилися умови для більш швидкого розвитку капіталізму. Цьому сприяла й наявність дешевих робочих рук. У 1857 році в Глибокій збудовано спиртовий завод, що належав місцевому поміщикові.
Австрійський уряд провадив політику німецької колонізації Буковини, він надавав переселенцям кращі землі та різні пільги. Перші німецькі колоністи з’явилися в Глибокій у 1857 році.
В 1869 році почалося будівництво залізниці Чернівці — Вадул-Сірет — Сучава, яка пройшла через Глибоку. Від Глибокої відійшли вітки на Чудей і Бергомет. Активізувалися економічні зв’язки, чому сприяли також недільні ярмарки, що почали проводитися в Глибокій з 1887 року. Торгували хлібом, овочами, сільськогосподарським інвентарем та знаряддям праці, кустарними виробами. На початку 1900 року в селі було 47 ремісників і 43 торговці. З розвитком промислових, ремісничих та кустарних підприємств зростало число робітників. В Глибокій найбільше найманих робітників працювало в поміщика Скабинецького та колоніста Мора.
В 1909 році 42 проц. господарів, які мали до 4 моргів землі, змушені були шукати заробітків. Але попит на робочу силу відставав від потреби селян у заробітках. Тому значна їх частина змушена була задовольнятися сезонними заробітками або працювати на збиранні врожаю у поміщика за десятий, дванадцятий сніп. Постійний робітник фільварку не міг заробити більше 1 крони в день, жив як і за панщини, духом якої були пройняті поміщики. Кореспондент газети «Хлібороб» з Глибокої писав, що «господарства німців та румун ідуть вгору, як на крилах, а господарства українців, яких була більшість, мають значно гірші грунти, вони дають погані врожаї, особливо в долині Сірету».
В 1910 році в Глибокій було 5549 чол. населення, з них українців — 3400, поляків — 641, румунів — 601, німців — 485, євреїв — 401, інших національностей — 21 чоловік.
Злидні гнали збіднілих і безправних селян у далекі краї. В пошуках шматка хліба тільки протягом 1913 року з Глибокої емігрувало до Канади 193 особи.
Австро-угорські власті наполегливо проводили політику онімечення та національного пригнічення населення. В цьому їм допомагали українські буржуазні націоналісти. В усіх ритуалах і святах, що кожного року влаштовувалися націоналістичним товариством «Січ», яскраво виявлялося намагання буржуазних націоналістів відвернути увагу селян від болючих економічних та соціальних питань, спрямувати їх інтерес до ілюзорного минулого, посіяти національну ворожнечу. В газеті «Народний голос» від 21 липня 1910 року про це писалося цілком відверто.
Глибоцька школа була в занедбаному стані. В 1910 році мешканці села звернулися до інспектора шкіл Сторожинецького повіту з протестом, що школі не приділяється будь-якої уваги, що вони онімечуються або румунізуються, бо вчителями працюють люди, які вороже ставляться до українського народу і не знають української мови.
Уряд послідовно здійснював свою колоніальну політику на Буковині, розпалюючи національну ворожнечу між українським, румунським, єврейським та іншим населенням. Офіційні представники влади натравляли один народ на другий, підбурювали українське населення до єврейських погромів.
Важкі умови життя піднімали трудящих на боротьбу проти економічного і національного пригнічення. Під впливом російської революції 1905—1907 рр. виступали робітники Глибокої, зокрема залізничники. Серед населення поширювалася марксистська література. В 1908 році в Глибокій видано 2 журнали, один присвячений 90-річчю від дня народження Карла Маркса, другий — 60-річчю виходу в світ «Маніфесту Комуністичної партії».
З 1905 року в Глибоцькій школі став працювати С. І. Канюк. Він був одним із перших пропагандистів марксизму, а також проводив широку культурно-освітню роботу серед населення. В 1918 році С. І. Канюк був обраний почесним громадянином Глибокої.
З початком першої світової війни національний гніт ще більше посилився, власті переслідували за будь-який прояв симпатії до Росії, намагалися викоренити прагнення українців до возз’єднання з своїми братами. У жовтні 1914 року австрійські жандарми за симпатії до російських солдатів заарештували в Глибокій 150 чоловік, серед яких були жінки, діти, старики. З них близько 60 чол. було відправлено в сучавську в’язницю, а 5 чоловік повішено. Селяни Глибокої відверто висловлювали своє незадоволення війною. На сільському сході А. Ганзюк прямо сказав: «Нам немає чого воювати з Росією».
Водночас власті всіляко підтримували буржуазно-націоналістичні об’єднання — товариство «Січ», кооперативи, каси взаємодопомоги та газети.