Кам’янка, Глибоцький район, Чернівецька область

Підготовлено: Admin. Розділ: Глибоцький район

Частина 1Частина 2

Кам’янка — село, центр сільської Ради, розташоване у передгір’ї Карпат, на правому березі Сірету при впадінні в нього річки Кам’янки, за 12 км від районного центру, за 6 км від залізничної станції Вадул-Сірет. Населення — 4963 чоловіка.

Село розкинулось на кам’янистих горбах і простягається зі сходу на захід на 8, а з півночі на південь — майже на 6 кілометрів. Рештки наземних осель з глинобитними печами, що збереглися на т. зв. Кириловому горбі, дають археологам підстави датувати заснування Кам’янки XIV століттям. На території села та на його околицях є кілька археологічних пам’яток: в східній частині — поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.), в урочищі Калатурі виявлено поселення передскіфського часу, а в урочищі Турецький вал, за 4 км на північний захід від села — городище передскіфського часу (VIII—VII століття до н. е.). Його центральний майдан (70 на 150 м) укріплений 5 валами і ровами.

Найдавніша писана згадка про село належить до початку XV століття. Грамотою молдавського господаря Олександра Доброго від 15 червня 1431 року стверджується, що с. Кам’янка є власністю Купчина. 2 лютого 1503 року один з нащадків Купчинів — Георгій (Юрій) — подарував Кам’янку Путнянському монастиреві.

Відтоді як власність монастиря вона звільнялась від державних повинностей і податків. Селяни мусили давати корцьове, горщину, а також відробляти панщину монастиреві.

Корцьове визначалося як 1/10 або 1/20 частина врожаю пшениці, жита, ячменю, сіна. Горщина становила одну з 10 овець.

Проте головним обов’язком була праця на монастир. Розміри її конкретно не визначалися. Монастирські селяни зобов’язані були «орати, жати, молотити, косити і збирати сіно; перевозити врожай і горщину, а також виконувати всі транспортні потреби монастиря; обробляти виноградники, обгороджувати їх і витісувати гараги; будувати і ремонтувати будинки, млини і греблі; копати ставки; бути слугами і людьми довір’я в різного роду справах — пастухами, мірошниками і охоронцями проти злочинців». За відмову працювати молдавські господарі наказували винних «бити і примушувати виконувати потрібну монастирям роботу». Становище мешканців Кам’янки погіршало, коли господарська рада Молдови у 1632 році вирішила покласти ряд державних повинностей і на монастирських селян.

Після загарбання Буковини Австрією «духовним регламентом» імператора Иосифа II у 1786 році з монастирських та церковних володінь було утворено православно-релігійний фонд. Таким чином Кам’янка стала власністю релігійного фонду. Обов’язки його підлеглих було прирівняно до обов’язків поміщицьких кріпаків. Земельні володіння релігійного фонду здавалися в оренду цілими маєтками. Внаслідок цього фактичним господарем Кам’янки був орендар.

Мешканці села мусили щорічно давати десятину врожаю пшениці, кукурудзи, картоплі, курку, міток пряжі, привезти фіру дров, а також відробити на орендаря: тяглові і безкінні господарства по 12, а халупники — по 6 днів на рік. Причому, це були не просто робочі дні, а певна робота: наприклад, виорати 40 пражин цілини, або вижати 3 клані по 30 снопів, або обмолотити 2 клані тощо. На виконання цієї роботи потрібно було не менше 3 днів. Отже, селяни відбували не 12, а 36 днів панщини. Крім того, на ремонтні роботи відводилося 2 дні, а фактично необхідно було виконати весь ремонт у маєтку, а також інші роботи, включаючи і догляд за лісом.

З кінця XVIII століття село швидко зростало. У 1774 році населення його складалося всього з 18 родин українців. Протягом 1779—1780 рр. сюди переселилося з Семиграддя кілька родин волохів, які осіли компактно й утворили Горішний Кут села. Волоська колонізація інтенсивно продовжувалась, і в 1817 році волохи становили вже 1/3 населення (всього тоді було в селі 183 родини)6. Напередодні реформи 1848 року в Кам’янці було 233 двори, з них тяглових — 111, безкінних — 120 і 2 двори вільні. Крім цього, було 6 родин халупників. На цей же час земельний фонд села становив: орної землі 2259 йохів (2000 йохів у селянському користуванні і 259 — релігійного фонду), лук 1380 йохів (729 йохів у селянському користуванні і 651 — релігійного фонду), садів та городів 77 йохів. Халупники мали всього 14 йохів городів.

За даними 1842—1847 рр., основною сільськогосподарською культурою була кукурудза, яка займала майже половину всієї орної площі (1000 йохів), чверть орної землі засівалася вівсом. Сіяли також жито (250 йохів), пшеницю (84 йохи), садили картоплю (116 йохів). В середньому з йоха збирали по 10 корців кукурудзи, 12 — вівса, 95 — картоплі, 8 корців пшениці. У садівництві найбільше плекали сливу. Вона займала близько половини всієї площі садів (28 йохів)1. Загальна сума річного прибутку релігійного фонду з Кам’янки становила 2142 флорини.

Обов’язки підлеглих релігійного фонду хоч і визначалися положеннями 1802 і 1836 рр., але не лімітувалися ними, тому селянам доводилось відбувати значно більше повинностей. Комісія по проведенню реформи констатувала, що вони відробляли по 60—70 днів панщини на рік. Орендар був повновладним паном у Кам’янці. З-поміж орендарів особливою жорстокістю відзначався пан Іліє Григорча з Карапчева. 10 січня 1816 року він через свого економа забрав весь урожай у Михайла Білочука, а Івана Космачука покарав 10 буками за те, що останній хоч і скинув шапку, за встановленим звичаєм, за 3 пражини до пана, але, як здалося Григорчі, не досить низько вклонився. Селян примушували відробляти панщину не тільки в Кам’янці, а й по інших маєтках орендаря.

Селянин Іван Войнарович свідчив, що в 30-і роки XIX століття «законом було абсолютне домінікальне насильство з частим застосуванням бука». Саме за допомогою такого «закону» у кам’янчан 1831 року відібрано 75 фальч громадської землі, що називалася Багна (болота, мочари. пасовиська, сіножаті). Коли селяни запротестували, то дістали по 60—80 буків кожен. З 1834 року захоплену Багну релігійний фонд почав здавати в оренду селянам з розрахунку орендної плати у сумі 58 флоринів. Наступного року вона становила вже 120 флоринів і росла так, що на час скасування панщини досягла 306 флоринів. Після реформи Багну не повернули селянам. Вона залишалася власністю релігійного фонду з тією тільки різницею, що орендна плата збільшилася майже у 2,5 раза порівняно з 1848, або у 14 разів порівняно з 1834 роком, і в 1859 році становила 799 флоринів.

Селяни не мирилися з непосильним тягарем, протестували, відмовлялися виконувати роботи. У липні 1834 року приєдналися до виступу селян Купки та Йорданешт під проводом Юрія Тимоша (пізніше обраного депутатом австрійського парламенту), відмовилися йти на роботи до орендаря в с. Стирчу. Окружний староста заарештував Ю. Тимоша і посадив у в’язницю. Депутація селян у складі 30 чоловік з’явилася до старости і вимагала звільнення його. Тоді з Радівців до Кам’янки та Купки було вислано 2 загони прикордонної кінноти, і 28 липня почалися екзекуції. Спочатку представники влади умовляли кам’янчан, а потім почали викликати поодинці Семена Карлійчука, Василя Панцира, Михайла Телегуза та інших. Всі вони твердо стояли на ухвалі громади, і всі дістали по 25 буків. Припинена екзекуція була тільки «з причин надзвичайної спеки» і «втоми» війська. Кару було продовжено наступного дня. Киями влада «умовила» громаду, хоч їй і довелося піти на поступки — звільнити з в’язниці Ю. Тимоша.

Однією з форм соціального протесту були судові процеси селян проти визискувачів. Найбільшим процесом кам’янчан була справа за Багну. Вона порушувалася кілька разів: востаннє розглядалася судами протягом 1861—1870 рр. Чернівецький суд змушений був визнати право на Багну за селянами. Релігійний фонд оскаржив цей вирок. Львівський суд «за давністю часу» не задовольнив вимоги селян.

Щодо культури село було дуже відсталим. Панувала суцільна неписьменність — селяни «розписувалися» хрестиком. Цим користувалися спритні орендарі й підсовували їм різні зобов’язання. Поставивши на віру кілька хрестиків, селяни швидко переконалися, що це значить. Вся громада поклялася не ставити ніколи на папері жодного хрестика. Михайло Телегуз, наприклад, якому кам’янська громада, обравши своїм уповноваженим, «заборонила ставити знак хрестика», дістав 25 буків, але розпису свого на вимогу властей не поставив.

Ще з 1817 року велися розмови про відкриття школи. Хоча в Кам’янці нараховувалось близько 250 дітей шкільного віку, школа так і не була відкрита. Селяни бідували, зібрати кошти на утримання школи не змогли. Пізніше згодилися на тому, що будуть відробляти за приміщення, що брали в оренду у корчмаря. Коли ж зажерливий корчмар зажадав, щоб село відробило йому аж 300 днів, і селяни з цим не погодилися, він за допомогою сільського радного викинув на вулицю парти та вчительські пожитки. Так поневірялися учні з учителем до 1856 року, поки збудували школу. Проте і в ній навчалося тільки 267 дітей, а їх було на той час 4943.

У другій половині XIX століття населення Кам’янки швидко зростало. За переписом 1857 року, тут налічувалось 2567 чол., у 1900 році — 3991 чоловік.

Скасування кріпацтва спричинилося до посилення класової диференціації селянства. Якщо в 1847 році в Кам’янці було 8 власників, які мали землі від 10 до 20 йохів, і жодного, що мав би понад 20, то в 1857 —до 20 йохів мали 50 чол., а у 1865 — вже стало 77 таких власників, а також 7 чол., що мали понад 20 йохів землі. У 1890 році чверть всієї кам’янської землі опинилася в руках поміщика. Тільки незначна частина спролетаризованих селян залишалася в селі. Безземельні мусили шукати заробітку в місті, а також за межами Буковини, зокрема в Молдові, а то й на Американському континенті. До першої світової війни в пошуки щастя за океан вимандрувало понад 400 чоловік, та тільки троє з них повернулися додому 8 грішми.

Власті не тільки не дбали про поліпшення становища селян, а навпаки душили всяке прагнення до цього. Навіть дозволу на відкриття позичкової каси в селі кам’янчанам довелося добиватися протягом 6 місяців і дійти для цього аж до Відня.

За півстоліття анітрохи не змінилася на краще шкільна справа в селі. В 1904 році кам’янська громада скаржилася: «Наші діти мають гіршу долю від худоби… 500 учнів — у приміщенні, що могло вмістити тільки 200». Щоб відвернути увагу селян від болючих питань, представники чернівецької «Народної ради», очолюваної реакційним москвофільським духовенством, заснували в Кам’янці в 1904 році «Братство тверезості» і читальню, збори якої починалися молитвою «Царю небесний». Часто приїжджав сюди сам верховода цієї «ради» священик Богатирець. Та своєї мети вони не досягли.

Коли на Буковині посилився революційний рух, мешканці Кам’янки не лишилися осторонь. У червні 1900 року вони прийняли резолюцію, в якій вимагали скасування рогачок на дорогах, відміни перепідготовки резервістів в період польових робіт, скорочення терміну військової служби, утримання лікарів за державний кошт, запровадження державного страхування, закриття шинків тощо.

Під впливом російської революції 1905 року загальнодемократичний рух посилився, кам’янчани 31 грудня 1905 року зібралися на віче, яке висунуло вимогу «заведення загального, рівного безпосереднього і тайного нешахрованого права виборного до ради державної, до сойму і до громад» і застерегло: «Ніколи дідичі не допустять до виборчої нешахрованої реформи, заповідаємо борьбу з найострішими средствами». Це була одна з иайкатегоричніших резолюцій, ухвалених тоді по буковинських селах.

За переписом 1910 року в селі було 4175 чол., з них: 2552 українці, 1404 румуни, 133 євреї, 45 німців, 34 поляки, 7 ін. національностей. За цим же переписом у селі проживало 10 ремісників і 34 торговці (власники дрібних крамниць, шинків тощо).

Протягом багатьох років кам’янчани боролися за створення нормальних умов для навчання дітей. Нарешті 1910 року збудовано двоповерхове приміщення школи.

Хоч жили люди бідно, потяг до освіти був сильним. У 1911 році в Кам’янці засновано осередок товариства «Руська бесіда», відкрито читальню. З Кам’янки родом український письменник Іван Ілліч Синюк, який правдиво змалював важке життя буковинських селян (новели й нариси «Село», «Баба», «Братчику, рятуй» та ін.). І. І. Синюкові належать статті про життя українського народу та про шкільну справу на Буковині, опубліковані в німецьких періодичних виданнях. З 1905 року він редагував «Ластівку» — перший дитячий журнал на Буковині. Разом з своїми однодумцями—Д. Харов’юком, Іваном Дібровою, Д. Макогоном та іншими І. Синюк самовіддано працював, щоб збагатити скарбницю культури рідного народу.

За часів панування королівської Румунії (1918—1940 рр.) економічне становище села було в основному таким же, як і за австрійської влади. Краща земля перебувала в руках релігійного фонду та сільських багатіїв. Напередодні визволення в Кам’янці нараховувалось 1282 господарства, з них 1127 — малоземельних (мали в середньому по 0,73 га), 40 господарств — безземельних; 602 — не мали коней. Один плуг припадав на 5 господарств. На все село була 1 сівалка та 7 примітивних ручних і кінних молотарок. Переважна частина селян працювала у поміщиків навколишніх сіл Просіки, Черепківців, Глибокої. Бідність і безземелля, як і раніше, гнали людей на заробітки в інші країни. В ці роки до Канади, Бразілії, Аргентіни виїхало 50 чоловік; понад 230 чоловік пішло на заробітки в різні райони Румунії (Банат, Трансільванія, Яломиця, Ясси, Ботошани тощо).

Національні права основної маси селян-українців затискувались. Українську школу було закрито, в румунській — навчалось лише 180 учнів.

Кам’янчани з перших же днів окупації чинили опір румунським загарбникам. Касіян Воробець, Денис Щербань, Дорофтей Карлійчук були активними учасниками листопадового повстання 1919 року 113-го стрілецького полку. Вони діяли у тій колоні, що оволоділа станцією Градіна-Публіке у Чернівцях і знищила наявну там документацію. На станції Косьмин повстанці захопили поїзд, відчепили паровоз з трьома вагонами і попрямували на Радівці, де був розташований 114-й полк. На ст. Вадул-Сірет, побачивши безвихідь свого становища, залишили потяг, їх заарештували, судили, і вони відбували кару у в’язниці.

Та це не зламало революційного духу повстанців. Повернувшись до рідного села, К. Воробець вів агітаційну роботу серед селян, читав їм чернівецьку газету «Боротьба». Таємно кам’янчани збиралися у домівках К. Воробця, В. Федорюка, В. Марфюка, Т. «Назаренка, Д. Величка, читали радянські газети і комуністичні видання, які діставали нелегально, «Кобзар» Т. Г. Шевченка, мріяли про возз’єднання з Радянською Україною.

Частина 1Частина 2