Хотин, Хотинський район, Чернівецька область (частина друга)
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4
Під впливом революційних подій 1905—1907 рр. у Росії в Хотині відбулися виступи трудящих. Робітники друкаршу цегельних заводів, гуральні, підмайстри та учні ремісників, що страйкували, вимагали поліпшення умов праці, збільшення заробітної плати, скорочення робочого дня, запровадження вихідного дня. Згодом економічні страйки і демонстрації переросли в політичні виступи. В 1905—1907 рр. на весь повіт пролунав заклик Кишинівського комітету РСДРП «Геть самодержавство!». Про події 9 січня 1905 року в Петербурзі стало відомо робітникам і селянам Хотина й повіту. Революціонери-робітники — брати Андрій і Яків Дудниченки, Андрій і Володимир Горбенки, К. Горальчук, В. Мальська та інші розповсюджували листівки із закликом повалити самодержавство. Про становище у Хотині власті повідомляли до Петербурга Столипіну: «7 квітня 1907 року сталися заворушення в Хотинському повіті, для придушення яких вислано два ескадрони». Багато учасників революційного руху опинилось у тюрмі або на засланні. А. Дудниченка, наприклад, ув’язнено в Одесі.
За першої світової війни в Хотині дислокувалися частини 8-ї російської армії Південно-Західного фронту. 1916 року місто було одним з опорних пунктів російської армії для підготовки і здійснення прориву в напрямку Карпатських гір, внаслідок якого німецько-австрійські війська зазнали поразки.
Тільки-но стало відомо про повалення царизму, як нова хвиля революційної боротьби охопила Хотин. Робітники й селяни радо вітали Лютневу революцію. В березні 1917 року робітники і солдати створили Ради робітничих і солдатських депутатів. У квітні 1917 року ці Ради об’єдналися, заснувавши спільну Раду робітничих і солдатських депутатів, у роботі якої найактивнішу участь брав більшовик Й. І. Волошенко-Мардар’єв. Він народився в м. Кельменцях. Син селянина-бідняка. В 7 років залишився сиротою, рано пізнав злигодні бідняцького життя. Після закінчення педагогічних курсів став працювати вчителем в Новоселиці, де встановив зв’язки з революційною молоддю і допомагав їй переправляти у Росію нелегальну літературу через австро-російський кордон. З 1905 по 1919 рік працював учителем в одній з хотинських шкіл. Двічі жандарми в Хотині притягали Волошенка-Мардар’єва до відповідальності за революційну агітацію серед населення. Після поразки Хотинського повстання Волошенко-Мардар’єв брав активну участь у соціалістичному будівництві на Україні. В останні роки свого життя він був ректором вечірнього робітничого університету в Одесі, де і помер 1935 року.
Під керівництвом більшовиків, які у вересні 1917 року утворили в Хотині свою організацію на чолі з Й. І. Волошенком-Мардар’євим та робітником Л. О. Томахом, у місті відбувалися мітинги — трудящі вимагали передати владу Радам. Очоливши боротьбу за владу Рад, більшовики згуртовували всіх, хто виступав проти контрреволюційного Тимчасового уряду. 30 вересня 1917 року в Хотині відбувся з’їзд представників 33-го армійського корпусу; він обрав делегацію у складі 36 чоловік. Делегати мали виїхати до Петрограда і вручити солдатський наказ Всеросійському Центральному Виконавчому Комітетові з вимогою негайно укласти мир, передати владу Радам; ліквідувати кабальні договори, підписані царським і Тимчасовим урядами; конфіскувати всі приватновласницькі землі; припинити репресії проти робітничого класу.
У вересні 1917 року відбулися перевибори Хотинської Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Серед обраних було 8 більшовиків. Більшовицька фракція справляла великий вплив на діяльність Ради. З її ініціативи Рада усунула реакційних членів міської думи, спрямувала свою увагу на боротьбу з спекуляцією і господарською розрухою в краї.
15 жовтня 1917 року скликано повітовий з’їзд Рад. Головою обрали селянина-більшовика С. Бучека, делегатом 2-го Всеросійського з’їзду Рад — робітника-більшовика Л. О. Томаха. Виборці дали делегатові наказ: «Сприяти створенню влади, спроможної припинити війну, здійснити революційні заходи в країні».
Коли в Петрограді було піднято прапор Великого Жовтня, в місті зразу ж відкрився з’їзд солдатських комітетів 33-го армійського корпусу. Делегати ухвалили передати всю владу Радам, не визнавати есеро-меншовицьких «військово-революційних» комітетів, провести перевибори їх. Одночасно з’їзд зажадав усунути від влади комісарів Тимчасового уряду і замінити виборними; обрав більшовицький військово-революційний комітет корпусу. Для координації роботи з Хотинською Радою робітничих, солдатських і селянських депутатів до складу комітету обрали більшовика Й. Волошенка-Мардар’єва.
Робітники й селяни міста вважали Раду Народних Комісарів Радянської Росії єдино законною владою. Старосту буржуазної Центральної ради вони вигнали з Хотина. Не визнавали трудящі і бессарабський буржуазно-націоналістичний «Сфатул—Церій».
В одній з резолюцій хотинці писали: «Вітаємо Раду Народних Комісарів як істинних виразників народної волі. Ми повністю підтримуємо і довіряємо владі народних комісарів, яку готові захищати зі зброєю в руках від посягань контрреволюційних сил і чорної, раті».
Виражаючи волю трудящих, повітовий селянський з’їзд, що проходив 8—9 (21—22) січня 1918 року, ухвалив: «Запровадити негайно в життя всі декрети, видані Всеросійською Радою селянських, робітничих і солдатських депутатів, засновані по волівсього трудового народу, вважати Бессарабію в складі Радянської Росії».
Втілюючи у життя ленінський декрет про землю, Хотинська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів у січні 1918 року утворила комісію з питань земельної реформи.
Водночас здійснювалась націоналізація промислових підприємств.
Знаменною подією в історії міста став 5-й селянський з’їзд Рад 18 лютого 1918 року. У прийнятій резолюції він доручив Раді селянських депутатів разом з Хотинським міським солдатським і робітничим комітетом за допомогою і під керівництвом Центрального Виконавчого Комітету взяти владу до своїх рук.
Та дальшим соціалістичним перетворенням перешкодила інтервенція. 8 березня 1918 року війська австро-німецьких загарбників окупували Хотин. Вони вдалися до масових репресій і терору; розпустили Ради; майно, худобу, продовольство конфіскували. Солдати та офіцери грабували населення, знущалися з нього.
Ненависть народу, його рішучість і незламність виявилися дужчими, ніж насильства й терор грабіжників. Трудящі виступили проти реквізицій, захоплювали врожай з поміщицьких ланів, відмовлялися сплачувати податки, підпалювали панські маєтки.
Боротьба трудящих проти чужинців особливо загострилася восени 1918 року. Нею керували більшовики Й. І. Волошенко-Мардар’єв і В. П. Кандиба. Офіцер одного з каральних загонів доповідав начальству, що ні постріли вгору, ні демонстративні штикові атаки на юрбу уже не впливають. 23 жовтня 1918 року в місті вибухнуло повстання проти інтервентів. У жовтні цього ж року хотинці одностайно відкинули спроби гетьманщини захопити владу. Вони категорично відмовилися визнати ново-призначеного старосту міста, поставленого Скоропадським, і заявили, що прагнуть братерського союзу з Радянською Росією.
Тим часом боярська Румунія розпочала окупацію Буковини та Бессарабії. 10 листопада 1918 року її війська окупували Хотин. Знову репресії, терор, контрибуції. Удаючи, начебто шукають приховану населенням зброю, інтервенти заарештовували безневинних, грабували населення. Вони під загрозою смерті заборонили хотинцям після 9-ї години вечора виходити з домівок. Лютували суди, непокірних розстрілювали. Українську та російську мови було заборонено.
Трудящі міста згуртувалися для боротьби проти інтервентів. Керував нею підпільний ревком на чолі з Й. І. Волошенком-Мардар’євим. Ревком вів активну підготовку до повстання. Було розроблено план мобілізації та розгортання бойових дій повстанських загонів у селах повіту; встановлено зв’язки з «Союзом бессарабців», створеним на лівобережжі Дністра, до якого увійшли всі, хто втік з окупованого Хотина, а також з Кам’янець-Подільським підпільним ревкомом.
Наприкінці 1918 року ревком створив повстанські загони у всіх селах, здобув багато зброї та боєприпасів. У Хотині сформували три загони, якими керували В. П. Кандиба, Г. Журавець, Д. Чабан.
Вночі 23 січня 1919 року в Хотині почули три гарматні постріли поблизу Рукшина, які сповістили, що повстання почалося. Першими виступили проти інтервентів хотинський і рукшинський загони. їх підтримали селяни Недобоївців, Ставчан, Долинян, Ширівців та інших сіл.
На ранок 23 січня після запеклого бою румунів вигнали з Хотина. Повстанський комітет звернувся до робітників і селян з відозвою, в якій закликав до боротьби за визволення. У відозві йшлося про відновлення свобод, здобутих завдяки перемозі Великого Жовтня. Повстанці визволили політв’язнів, здійснили ряд заходів для зміцнення Радянської влади.
«Не маючи змоги переносити далі знущання і грубість, котрі румуни чинили у Бессарабії під час окупації, — писала кам’янець-подільська «Робітнича газета»,— народ 23 січня розпочав озброєною силою визволення рідного краю…» 23 січня Директорія — орган революційної влади — видала свій перший наказ про суворе дотримання порядку на визволеній від румунських загарбників території. В цей же день було створено штаб Бессарабської народної армії, а 24 видано наказ про мобілізацію в цю армію повстанців. Було організовано Рукшинський, Анадольський, Данковецький полки, кавалерійський ескадрон, артилерійський дивізіон і багато окремих загонів. Десять днів над Хотином майорів червоний прапор Країни Рад.
Українські буржуазні націоналісти допомагали загарбникам придушувати виступ хотинців. Англійський та французький уряди теж вирішили підтримати свою союзницю — боярську Румунію, щоб розправитись з повсталим народом. І невдовзі румунські війська почали наступ на Хотин; карателі палили села, розстрілювали людей. 31 січня 1919 року інтервенти знову захопили місто. Не маючи боєприпасів і зброї, хотинці змушені були відступити. Понад 40 тис. бійців, їх сімей з боями перейшли замерзлий Дністер, пробиваючись через петлюрівські застави на з’єднання із загонами Червоної Армії. Тут повстанці сформували Перший Бессарабський кінний полк, який згодом у складі прославленої кавалерійської бригади Г. І. Котовського героїчно бився на фронтах громадянської війни проти ворогів революції. За відвагу й хоробрість багато хотинців удостоєно урядових нагород. Орденом Червоного Прапора відзначено начальника кулеметної команди М. В. Сливу, помічника командира ескадрону Л. X. Воронянського, командира взводу П. М. Величка, командира полку М. П. Скутельника та інших. Героїчні бої хотинців за владу Рад знайшли відображення у творах О. Л. Кундзіча, М. І. Марфієвича (повість «Проти бояр», вірш «Хотин»), спогадах Ф. І. Дубковецького. Герої Хотина після закінчення громадянської війни віддавали всі сили дальшій боротьбі і ніколи не втрачали надії на визволення рідної землі від іноземної окупації. Частина учасників повстання залишилась в Кам’янці-Подільському, де був створений інформаційний центр з метою проведення агітаційної роботи серед трудящих міста Хотина.
Захопивши Хотин, румуни запровадили колоніальний режим; 500 жителів було страчено. Промислові підприємства, крамниці, землю передано до рук панівної верхівки та її прибічників — українських буржуазних націоналістів. Палали села, лилась селянська кров. 5 квітня член Хотинського ревкому Н. Л. Адажій доповідав голові Ради Народних Комісарів УРСР, що околиці Хотина, сіл Рукшина, Недобоївців, Ширівців, Владични, Керстенців, Ставчан, Данківців і Атак перетворено в руїни, інші села дуже пошкоджено. А загарбники звітували у вищі інстанції: «7 сіл зрівняно з землею, вбито 5 тисяч повстанців… помста наших військ триває». В Хотинському повіті вони знищили понад 11 тисяч чоловік.
Про занепад міста за окупації свідчить, насамперед, зменшення чисельності його населення. 1915 року тут мешкало 24 тис. чоловік, а за переписом 1930 року — тільки 153342. На час визволення 1940 року в місті проживало лише 7 тис. чоловік.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4