Хотин, Хотинський район, Чернівецька область (частина третя)
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4
Румунські колонізатори закрили українські школи, заборонили рідну мову. Всі посади в магістраті прибрали до своїх рук представники окупантів. Директор гімназії Бабора попередив батьків, що учні повинні негайно змінити свої прізвища на румунські, бо їх дітей виключать із школи. Не дивно, що за окупації навчалося всього 5,5 проц. населення. У місті не збудували жодної школи. Крім приватного кінотеатру, жодного культосвітнього закладу. Зате 3 православні, вірменська, католицька та інші церкви, 20 синагог були «окрасою» Хотина. Тим-то зрозуміло, чому і всю «медицину» уособлювали лише три лікарі (один на цілий повіт і два міських). Правда, 8 лікарів приймали вдома, але за це доводилось платити дуже дорого. Ось чому і самі хотинці, і навколишні селяни вдавалися до «послуг» шептух, знахарів та інших шахраїв.
Окупанти лишалися байдужими до будь-яких потреб населення. їх єдиною метою було — тримати людей у покорі, в страху перед неминучою і жорстокою розправою за найменший протест. Хотинця Ф. Казанецького вбили лише за те, що насмілився заперечити жандармові. «Щодня,— писав тоді журнал «Красная Бессарабия»,— до Хотина прибувають партії заарештованих. У багатьох на обличчі синці — сліди жандармських побоїв».
В 1930 році у Хотині створено міську підпільну молодіжну організацію «Червоний школяр». Вона випускала революційні листівки, розповсюджувала комуністичну літературу; була одним з організаторів відзначення революційних свят; збирала серед трудящих кошти у фонд МОДРу і допомоги страйкарям. У створенні й діяльності «Червоного школяра» брали активну участь Ш. А. Кривий, Й. Л. Кліщ, О. І. Лопушанська, П. П. Білоус, Л. І. Трофа, І. Я. Каркавчук, А. Бойчук, І. Горобієвський, Л. В. Грицуник, М. Дончик та інші. В чоловічій та жіночій гімназіях було 100 членів організації.
Вимагаючи возз’єднання Буковини з Радянською Україною, трудящі бойкотували вибори до румунського парламенту. В червні 1931 року журнал «Красная Бессарабия» сповіщав: «В Хотині відбулися справжні повстання, судді та жандармські офіцери через революційні настрої трудящих змушені були кинути виборчі урни й тікати на жандармські пости».
Революційні виступи населення не раз підтримували солдати місцевого гарнізону, особливо коли відзначалися революційні свята — 1 Травня, роковини Великого Жовтня. В 1931 році офіцери гарнізону змушені були «втихомирювати» своїх підлеглих кулеметами. В 1932 році начальник хотинського легіону видав спеціальний наказ про заборону святкувати 15-у річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції, влаштовувати мітинги на фабриках і заводах, у майстернях, на вулицях.
Проте ні утиски, ні розправи й терор не зламали трудящих в їх боротьбі за возз’єднання з СРСР. Репресіям не було краю. Газета «Кемпфер ін Кеттен» («Борці в кайданах») 25 червня 1932 року повідомляла, що в Хотині ув’язнено 70 жителів за те, що вони — комуністи.
В 1936 році почалися арешти революційно-настроєних учнів, яких судив військовий трибунал у Чернівцях. їх було ув’язнено від 5 до 10 років. Незважаючи на терор і переслідування, боротьба молоді проти поневолювачів продовжувалася. Учні гімназії розповсюджували у місті листівки, читали заборонену літературу, збирали гроші для революціонерів.
Жадана свобода прийшла з-за Дністра 28 червня 1940 року. Як рідних братів, зустріли хотинці своїх визволителів — воїнів Червоної Армії. Вони з хлібом-сіллю вийшли на вулиці святково одягненими, з букетами квітів. Відразу було створено міську Раду. Першим головою її став В. Ф. Макаров — старий комуніст, учасник штурму Зимового палацу.
19 серпня 1940 року Рада Народних Комісарів УРСР прийняла постанову, за якою в Хотині було націоналізовано дві пивоварні, спиртовий, горілчаний заводи, а також торговельні підприємства.
Водночас у поміщиків, куркулів і церкви конфісковано 4010 га землі, яка стала власністю безземельних і малоземельних селян. Бідноті передали також 116 коней, 176 голів великої рогатої худоби, 610 овець. Велику допомогу трудівникам землі подала Хотинська МТС. Міська партійна організація стала душею усіх починань. На початку 1941 року вона об’єднувала 63 члени і 37 кандидатів партії. На підприємствах і установах створювались первинні партійні організації. Комуністи здійснювали націоналізацію, організовували виробництво, налагоджували культурне життя, керували провідними ділянками роботи. До активної громадсько-політичної діяльності залучалися широкі маси трудящих. Наприкінці 1940 року на відповідальні посади з числа місцевих робітників і службовців було висунуто 150 чоловік, з них 26 жінок. Перші соціалістичні перетворення свідчили про перемогу й життєвість нового ладу, що його виборювали покоління хотинців. На спиртовому, пивоварному, горілчаному заводах, міськпромкомбінаті, у промартілях багато робітників стали передовиками виробництва. Про трудове піднесення свідчить і той факт, що завдання 1940—1941 рр. промисловість міста виконувала на 120—130 процентів.
Велика увага приділялася зростанню добробуту й піднесенню культурного рівня трудівників. До 1 січня 1941 року в місті працювало 59 торговельних підприємств, куди завезли товарів на суму понад 8 млн. карбованців. Лише за 6 місяців 1940 року населенню продано товарів більш як на 5,5 млн. крб.— в чотири рази більше, ніж за румунської окупації.
16 вересня 1940 року в школах міста за парти сіло 2285 хлопчиків та дівчаток — вдвоє більше, ніж за румунів. Навчали дітей 94 вчителі. Населення ставало письменним. На підприємствах і в установах працювали спеціальні гуртки по ліквідації неписьменності, де наприкінці 1940 року навчалося 685 чоловік.
Одним з перших заходів було створення закладів охорони здоров’я трудящих: відкрито лікарню для дорослих, дитячу лікарню, поліклініку, пологовий будинок, дитячу консультацію, санітарну станцію, 2 аптеки. Якщо в липні 1940 в міській лікарні налічувалось 60 ліжок, то вже наприкінці року їх стало 145. Безплатну медичну допомогу протягом шести місяців дістали 1577 жителів.
Особливо були значними асигнування держави на упорядкування міста. Лише в 1940 році вони становили 55 тис. карбованців. Почали зводити нові будинки, прикрашати вулиці. Такого піклування про людину раніше хотинці ніколи не знали.
Трудівники активно підтримували всі заходи партії і уряду. Про це особливо свідчать вибори до Верховних Рад CPСP і УРСР 12 січня 1941 року. Хотинці одностайно проголосували за кандидатів блоку комуністів і безпартійних — І. С. Грушецького, Т. С. Ганчука і Я. Ф. Чайкуна — селянина з Пригородка, активного учасника революційного підпілля.
Гітлерівці обірвали мирну працю. Німецько-румунські війська намагалися вже з перших днів війни прорватися в напрямку Хотина і Чернівців. Атаки ворога мужньо відбивали частини 17-го корпусу під командуванням генерала Галаніна. 6 липня 1941 року Хотин окупували німецько-румунські загарбники. Кривавим терором вони намагалися поставити хотинців на коліна, зламати їх віру в повернення Червоної Армії. Але забули фашисти, що мають справу з синами й онуками героїв. Виховані на славних революційних традиціях старшого покоління, його естафету прийняли комсомольці Кузьма Галкін, Володимир Манченко, Микола Салтанчук, Олександр Непомнящий, Дмитро Семенчук та їх бойові друзі. В серпні 1941 року вони створили підпільну комсомольську організацію. До неї входили також М. Тамполар, О. Бондарчук, І. Трофа, В. Чоботар, Ю. Решетняк, М. Фостій та інші молоді патріоти.
Підпільники діяли рішуче й сміливо. Осіннього ранку 1941 року на стінах будинків з’явилися листівки: «Не втрачайте надії.. Радянська влада до нас повернеться. Не топтати німецько-фашистським гадам нашої землі. Зривайте роботу на фабриках, знищуйте фашистських катів, секретних агентів поліції та інших виродків. ШПО».
ШПО… Ці три загадкові літери жахали поліцаїв і шпиків. Вони казилися від люті, намагаючись розкрити підпілля. Та марно. Тим часом ШПО (штаб підпільної організації для боротьби з фашистськими окупантами) дедалі частіше нагадував про себе. 21 грудня місто струсонув вибух — злетів у повітря армійський склад окупантів. Одного дня спалахнула велика пожежа: горіли казарми карального загону есесівців. Невдовзі хтось серйозно пошкодив телефонний зв’язок з Чернівцями. А скільки надій на швидке повернення рідної армії вселяли у людей червоні прапори, що їх підпільники вивішували з нагоди революційних свят!
«Революційні комуністичні листівки, замах на комісара Сміду, знищення внаслідок пожежі будинку 21 грудня 1941 року, нові диверсії у Хотинському повіті — сміливі акти, свідчення сили комуністичної організації»,— сповіщала таємна поліція своє начальство у Чернівцях.
Особливо активізувались підпільники навесні 1942 року, коли вже набули певного досвіду боротьби. День у день поліція, таємні агенти сигуранци полювали на молодих патріотів. Начальник румунської сигуранци в Хотині Сміду обіцяв 20 тисяч лей тому, хто викаже підпілля. На допомогу сигуранці відрядили гестапівського агента — німця. Посилились арешти, терор.
Лише зрада допомогла фашистам. Підпільників виказав мерзотник — син місцевого куркуля. Понад 40 молодих патріотів потрапило до лабет гестапо й сигуранци. їх судили. 17—18-річних юнаків катували полковники й генерали Румунії. Навіть сам фашистський диктатор країни — маршал Антонеску — і той втрутився, зажадавши розстрілу арештованих. Після допитів в’язнів приносили замученими, непритомними. Мужні герої лишалися непохитними, вірними ідеям комунізму.
Ось що писав Кузьма Галкін матері й сестрі: «Прошу — не стидайтесь, що я у в’язниці, я не злочинець, а потрапив злочинцям у руки. Хоч я буду вбитий, ви не плачте, а пишайтеся своїм сином, який загинув за Батьківщину. Про смерть думати не хочу. Вона не страшна мені». Його побратим по боротьбі — Володимир Манченко— йшов на розстріл, сповнений непохитної віри в те, що «…сонце свободи світитиме над нашою землею».
Вісімнадцять страхітливих днів знущалися фашисти з патріотів, але нічого від них не почули. Такими герої й пішли з в’язниці — п’ятеро на смерть: К. Галкін, В. Манченко, О. Непомнящий, М. Салтанчук, Д. Семенчук; решта — у концтабори.
Перед стратою не здригнулися мужні серця. Це змушені були визнати навіть вороги, зокрема сам начальник поліції. Керівника підпільної організації Кузьму Галкіна посмертно удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Хотинським комсомольцям-підпільникам присвячено повість В. І. Петльованого «Хотинці», поему Й. Б. Курлата «Кузьма Галкін», багато віршів.
Проти ворогів боролося багато патріотів міста. Лише в партизанському загоні Героя Радянського Союзу О. В. Тканка воювали 50 хотинців. Від їх рук на автомагістралях поблизу Клішківців злітали в повітря фашистські машини. Окупанти змушені були перекрити шосе Чернівці—Хотин, що проходило через ці села. Особливо відзначалися на бойових операціях Д. Н. Баблюк, Д. М. Голішко та інші. Багатьох сміливців нагороджено медалями «За відвагу», «За бойові заслуги». На околицях Хотина та в районі у лютому—березні 1944 року почали діяти партизанські групи під командуванням Т. Ф. Прокіна та П. Ф. Горченка. Народні месники-прокінці збирали відомості про характер і систему охорони ворога на правому березі Дністра, поширювали зведення Радянського інформбюро.
Перемога, в ім’я якої не шкодували свого життя й хотинці, прийшла 4 квітня 1944 року, коли війська 1-го і 2-го Українських фронтів почали визволяти Буковину від німецько-румунських загарбників. Наступали в напрямі Хотина 133-я Смоленська і 163-я Київська стрілецькі дивізії.
Після бою на вулицях міста лишилося 4650 ворожих трупів. Радянські війська захопили 1250 фашистських солдатів і офіцерів, 40 танків, 20 гармат.
Понад 1100 жителів Хотина брали участь у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками на фронтах Великої Вітчизняної війни. Муляр рембудконтори І. І. Павлюк в роки війни був командиром мінометної батареї 69-го гвардійського механізованого полку. Батарея, якою він командував, визволяла від окупантів польські міста і села, зокрема столицю Польщі — Варшаву. Хотинець С. Г. Дєтков громив фашистів під Кенігсбергом, штурмував Берлін. За мужність, виявлену в боях, він нагороджений орденом Слави 3-го ступеня, медаллю «За відвагу» та іншими нагородами.
Окупанти заподіяли великих збитків господарству. Знищили 3 і пошкодили 5 шкіл, зруйнували 2573 житлові будинки, приміщення міської бібліотеки, спалили половину книжкового фонду, Будинок піонерів, 9 клубів, 4 пам’ятники, вивезли обладнання кінотеатру. Фашисти зруйнували багато архітектурних пам’ятників. Вони знищили промислові підприємства, лікарню, дитячий будинок. Збитки, заподіяні ними, становлять понад 5 млн. крб. У місті було замучено й розстріляно 1076 громадян, вивезено в рабство до Німеччини 320 чоловік.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4