Клішківці, Хотинський район, Чернівецька область
Клішківці — село, центр сільської Ради. Розташовані на південних схилах Хотинської височини, за 24 км на. південний захід від Хотина. Це найбільше село області, в якому мешкає 9020 чол. Сільраді підпорядковано села Млинки та Поляна.
Околиці багаті на археологічні пам’ятки. У Малинецькому яру виявлено поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.) та рештки ранньослов’янських поселень черняхівської культури (II—VI століття н. е.); в центрі теперішнього села {колись — урочище Карвацьке) знайдено сліди давньоруського селища XII— XIII століть. За 4 км на схід розкопано залишки зниклого села Галича (XIII— XVII століття).
В історичних документах Клішківці вперше згадуються у грамоті молдавського господаря від 18 березня 1631 року.
Про походження назви існують різні перекази та легенди. Є припущення, що вона пішла від імені Клішко. Легенда твердить, що її утворено від Лисої гори, яка стоїть в центрі села і називається Плішива. Старожили ще й тепер вживають у розмові назву «Плішківці».
З кінця XVIII до середини XIX століть село належало монастиреві Голія, а ще пізніше — перебувало у володінні Ватопедського монастиря. Згідно з положенням від 1749 року, селяни за користування землею працювали 24 дні у монастирському маєтку і, крім того, віддавали йому десяту частину свого врожаю.
Відробітки селян з 1766 року визначалися правилами молдавського господаря Григорія Гіки, за якими вони працювали на монастир 12 урочних днів, віддавали десяту частину врожаю і виконували різні повинності. Фактично ж селяни гнули спини до 40 днів та ще й сплачували численні податки до державної казни.
Крім того, турецькі феодали позбавляли їх політичних прав, переслідували рідну мову, звичаї, релігію. Але мешканці села, незважаючи на багатовікове гноблення, відзначали українські свята, у побуті дотримувалися своїх, «руських», звичаїв і традицій, розмовляли українською мовою.
В середині XVIII століття село стало ареною воєнних дій між Туреччиною, Росією і Польщею. 1739 року російські війська генерал-фельдмаршала Мініха за 7 км від Клішківців, біля Ставчан, завдали поразки турецькій армії.
Часті війни, соціальний і національний гніт призвели до занепаду села. На 1771 рік воно мало лише 61 двір. В XIX столітті, коли Клішківці у складі Бессарабії за Бухарестським мирним договором відійшли до Росії, то почали дещо зростати. Якщо в 1817 році тут налічувалося 80 дворів, то у 1861 — 6752. Клішківці стали одним з найбільших сіл між Дністром і Прутом. Тут працювали хлібопекарня, бойня, цех по переробці овочів, олійниця, млини (вітряки).
Було побудовано школу, амбулаторію, відкрито невеличку громадську бібліотеку. Трохи поліпшилося і матеріальне становище селян. Але основного лиха — безземелля і безправ’я селяни не позбулися. Про своє тяжке становище вони писали у скаргах. Лише у 1818 році тричі зверталися до Хотинського повітового суду з скаргою на свавілля управителя монастирського маєтку, який виділяв селянам непридатні і малопридатні землі. Шукаючи виходу, частина селян тікала в південні райони Бессарабії.
Не змінила долі селян і аграрна реформа 60-х років XIX століття. Згідно з положенням від 14 липня 1868 року, 675 дворам було наділено на кожний з них по 3,5 десятини. Решта землі та всі ліси лишалися за монастирем (1910 десятин), церквою (114 десятин). Однак високі викупні ціни за землю, відсутність тяглової сили й реманенту, непосильні податки призвели до того, що 150 дворів змушені були продати свої наділи куркулям, поповнити армію наймитів. Серед господарств 40 проц. не мали коней, а 220 (тобто кожний третій двір) — великої рогатої худоби.
Широкого розвитку досягли товарне садівництво і виноградарство, яким здебільшого займалися багатії. Так, у 1870 році 80 господарств мали 4 тис. кущів винограду. Врожай садів і виноградників продавався на корені, а біднота наймалася на роботу — збирати плоди та сушити фрукти. Поміщицькі й куркульські господарства мали підприємства по переробці сільськогосподарської сировини, зокрема зерна. В селі працювало 30 невеликих водяних млинів і 3 вітряки.
Одночасно економічне становище більшої частини населення села дедалі погіршувалося. 1000 селянських дворів мали лише 2400 десятин, а понад 200 родин були без землі. Щоб якось прожити, люди змушені були брати в оренду монастирську і поміщицьку землю, за яку в 1906 році доводилося платити по 22 крб. за десятину. За право орендувати землю точилися жорстокі бійки і сварки між селянами Клішківців і сусідніх сіл. Багато селян йшли на заробітки до Бессарабії, на Зарожанську цукроварню, виїжджали до Канади, Аргентіни, Уругваю, Бразілії. В 1903 році Клішковецька волость видала паспорти на виїзд з села 20 проц. населення чоловічої статі. Але люди, яких доля загнала за океан, поверталися додому, як і були — злидарями. В рідному селі були ті ж самі злидні й горе, відбувалися судові процеси, людські трагедії, суперечки за землю. В 1908 році селянина Г. Ткача вбив син Георгій, боючись, що батько не наділить його землею. М. Сосевич позбавив життя І. Єленюка, Д. Карвацький судився з сусідом за межу протягом 15 років, а коли програв справу, то збожеволів.
Наближався 1905 рік. У село дедалі частіше долинав відгомін повстань з центральних областей Росії. До Клішківців поверталися демобілізовані солдати і матроси. Вони приносили революційні вісті, закликали селян до боротьби з класовим ворогом. У звіті Бессарабському єпархіальному управлінню священик Романчук 1906 року писав: «До села прийшло 70 чоловік із армії і стають бунтівниками». Матрос М. Галичанський, котрий повернувся з Порт-Артура, організував виступ 200 безземельних селян. 11 квітня 1907 року в урочищі Галичі вони захопили 200 га монастирської землі і поділили її між собою. Управитель монастирських маєтків Тексула повідомляв повітове начальство про селянські виступи. Довідавшись про це, губернатор Бессарабії Харузін наказав «утихомирити» їх. До Клішківців негайно прибули стражники з Хотина і драгуни з Новоселиці. Саме тоді, коли селяни працювали в полі, їх оточили карателі і оголеними шаблями, прикладами та нагаями вигнали з панських ланів. Понад 40, з них п’ятеро тяжко поранених, було відправлено до Хотинської в’язниці.
Освіту й культурне життя села теж було занедбано. Першу однокласну земську школу відкрито тільки у 1876 році. Та навчались в ній самі лише діти заможних родин. Навіть у 1901 році, коли почали працювати дві початкові школи, то їх відвідувала лише четверта частина дітей шкільного віку (163 з 725), з них — 11 дівчаток. В 1905 році заснували церковнопарафіяльну початкову школу, при якій була бібліотека. В ній налічувалося 147 книг і журналів, але переважно релігійного змісту. Також існувало училище бондарів і ковалів на 20 осіб, організоване земством.
1883 року в селі відкрито волосну лікарню на 3 ліжка. У ній працював лікар, фельдшер і акушерка. 1889 року земство Хотинського повіту на вимогу лікаря Струминського побудувало нову лікарню, яка мала 6 ліжок.
Великий вплив на свідомість селян зробила російська армія під час першої світової війни. Лінія фронту у 1914—1917 рр. проходила поблизу Клішківців. Агітатори-більшовики з військових частин 8-ї армії, які проводили роз’яснювальну роботу, закликали трудящих боротися за визволення від соціального і національного гноблення.
З поваленням царського самодержавства в лютому 1917 року революційний рух посилювався. Селяни виступали проти свавілля поміщиків, випасали худобу на їхніх луках, відмовлялися вносити орендну плату. Весною 1917 року клішківчани разом з робітниками села Зарожан та селянами навколишніх сіл розігнали адміністрацію цукрового заводу і засіяли землю, що належала підприємству. Вони захоплювали і ділили між собою монастирську та поміщицьку землі.
24 вересня 1917 року в Клішківцях відбувся мітинг солдатів 165-ї дивізії. Командування намагалося заборонити його, але солдати не підкорилися. На мітингу прийнято резолюцію з вимогою припинити війну.
Населення палко вітало перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, одностайно підтримало декрети 2-го Всеросійського з’їзду Рад про мир і землю. Як і в усьому повіті, 8—9 (21—22) січня 1918 року в селі проголошено Радянську владу. Було створено земельний комітет для розподілу колишньої поміщицької землі. Очолив його Д. В. Томін. Безземельні селяни одержали на душу по десятині землі.
Будувати нове життя перешкодили іноземні інтервенти. Наприкінці лютого 1918 року в село вдерлися австро-німецькі окупанти, які відновили старі порядки, жорстоко розправлялися з революційно настроєними селянами, грабували хліб і худобу, накладали контрибуцію.
На зміну австро-німецьким загарбникам у листопаді 1918 року прийшли війська боярської Румунії. Зайнявши село, румунські солдати реквізували худобу, зерно та інші сільськогосподарські продукти. Грабункам і знущанням не було краю. Кожного дня у жандармерії зазнавали побоїв 15—20 чоловік.
Було створено повстанський комітет, який очолювали колишні солдати С. В. Палагнюк та С. С. Багачик. У глибокому підпіллі йшла діяльна підготовка до збройного повстання. Комітет організував загін у складі 400 чоловік. В той час у селі було багато демобілізованих солдатів і матросів. Вони утворили ядро повстанського загону, на чолі якого, крім керівників комітету, були К. Чабан, М. Чорнобров, В. Хрипа. Загін мав також 2 шестидюймові гаубиці і 50 снарядів, що їх залишили солдати російської армії.
Коли вночі проти 23 січня 1919 року штаб повстанців подав сигнал до виступу,, то клішковецькі селяни захопили префектуру і жандармський пост, випустили арештованих, роззброїли і знищили 16 жандармів, організували оборону села. Найбільш активну участь в повстанні брали 3. Бобик, Ф. Пислар, Г. Чабаник, П. Чабан, А. Коваль, Д. Палагнюк, Г. Кравець, П. Бобик, В. Буревський, Григорій та Микита Кравці, Є. Вірста, М. Чорнобров з братом Касяном і батьком та інші. До останньої кулі не затихали кулемети на клішковецьких горбах, до останнього подиху стояли повстанці. Лише деяким сміливцям вдалося через Малинівський ліс і яри дістатися до Дністра і крізь петлюрівські застави пробратися до червоних бійців.
Після придушення повстання румунські окупанти вчинили у Клішківцях криваву розправу: 50 учасників розстріляли, серед них К. Ткача, С. Вірсту та інших, їхнє майно розграбували, а будівлі спалили. Загарбники наклали на село контрибуцію в сумі 150 тис. лей. Розправа тривала й далі. В. І. Буревського було засуджено у 1921 році на 7 років, П. М. Бобика і 3. Ф. Бобика — на 6 років. Рятуючись від переслідувань, багато селян втекло до Бессарабії, Аргентіни і Канади.
Період боярсько-румунської окупації — одна з найстрашніших сторінок історії села. Загарбники створили нестерпні умови для населення; забрали у селян землю, худобу, реманент, обкладали їх непосильними податками. Не поліпшила становища і «аграрна реформа», проведена в 20-х роках. Згідно з офіційним звітом, одержали землю лише 106 господарств, яким було наділено 165 га, тобто пересічно по 1,5 га на селянський двір. Як і раніше, селяни задихалися від безземелля і малоземелля.