Рукшин, Хотинський район, Чернівецька область
Рукшин — село, центр сільської Ради Хотинського району, розташоване за 6 км від районного центру. До найближчої залізничної станції Кам’янець-Подільський — 26 км. Населення — 3705 чоловік.
На території села виявлено поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.) та доби раннього заліза (І тисячоліття до н. е.).
В історичних документах, зокрема на карті Гійома-Левассера Боплана, французького військового інженера, автора записок про Україну, Рукшин уперше згадується за 1650 рік. Вчені висловлюють припущення, що назва його пішла від слов’янського імені Рукша.
Першими поселенцями були селяни з-за Дністра — Галичини та Поділля, котрі тікали сюди від панського гноблення й утисків. Підтвердженням цього є ряд прізвищ мешканців, утворених від назв задністрянських сіл, наприклад, Трубчак — село Трубчин, Білівський — село Білівці.
У XVII—XVIII століттях, за турецького панування, село належало до Хотинської райї; було воно невеликим. У 1771 році Рукшин налічував лише 7 дворів. Розвиткові села перешкоджали часті війни. Особливо дуже потерпів Рукшин під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр., коли тут проходила лінія облоги Хотина. Як свідки слави й доблесті російських воїнів у Рукшині збереглися земляні укріплення, звані у народі «шанцями».
Рукшин був власністю багатьох феодалів. Місцеві селяни вирощували жито, кукурудзу, ячмінь, городину, займалися садівництвом. Розводили також корів, коней, овець. Земля повністю належала феодалам. За користування нею люди відробляли панові, виконували різні повинності. У другій половині XVII століття рукшинські селяни-кріпаки працювали у панському маєтку 44 дні на рік. Крім того, від кожного двору сплачували 16 видів податків у державну казну. Часті війни Османської імперії лягали тягарем на плечі селянина.
Посилювався феодальний гніт, дедалі більшим ставало національне гноблення. Турки силували переходити до них на службу, переймати мусульманську віру. Але мешканці зберегли рідну мову, звичаї, релігію, обряди, жили своїм укладом.
Турецьке ярмо, нестерпне економічне становище — всього зазнав Рукшин тоді. Лише після російсько-турецької війни (1806—1812 рр.) село почало швидко зростати. В 1817 році воно мало 39 дворів, а проживало тут 197 чоловік. Через 50 років кількість населення зросла вдесятеро. У 1817 році Рукшин став волосним центром Хотинського повіту Бессарабської області Росії.
Але найбільшого лиха — безземелля — селяни не позбулися і після цього. Кращі угіддя належали поміщикові й державі. У 1817 році пан володів 1600 фальчами землі. 1500 фальч було власністю російського міністерства державних маєтків.
Не стало краще і після аграрної реформи 60-х років XIX століття. Поміщики залишили собі родючі грунти. Селяни ж, навпаки, одержали клаптики. Кожен двір наділили в середньому 3 десятинами.
Реформа прискорила процес класового розшарування. Майже 1/5 частина усіх дворів не змогла сплатити викупу за землю, і тому селяни продавали свої наділи. А тим часом кілька родин багатіїв, серед них і поміщик Рафалович, скуповували землю, багатшали. Третина надільних господарств не мала робочої худоби. У 1870 році на 386 господарств припадало лише 170 коней, 350 голів великої рогатої худоби. Через п’ять років кількість коней зменшилася вдвоє. Рогатої худоби залишилося 100 голів — на кожні 5 дворів — корова. У 1884 році в селі було 476 господарств, з яких 14 не мали садиб; 61 родина жила без худоби, 164 — без коней, 93 — були безземельними.
Кращі землі належали багатіям: на 476 селянських дворів припадало 1114 десятин, а поміщик Рафалович мав 549 десятин орної землі і 134 — лісу. Великими маєтками володіли князь Адамешків та поміщик Прожевирський.
Експлуатуючи бідноту, багатії посилювали гніт, впроваджували на полях нові культури. З 1868 року в сівозмінах полів провідними стали цукрові буряки. Товарного розвитку набувають садівництво й городництво, зокрема вирощування капусти: її возили на продаж до Хотина і навіть Кам’янця-Подільського.
У другій половині XIX століття третина селян стала орендарями. Злидні примушували бідняків працювати на лісорозробках, переселятися на «казенні» землі Криму й Кавказу — тут шукали порятунку від злиднів тисячі знедолених людей. Бессарабський губернатор 1861 року повідомляв, що «царани» Рукшина заради переселення на Амур та до Криму «продають своє майно і відмовляються працювати, виступають проти багатіїв».
Нужда гнала селян і в чужі краї — до Канади, США, Бразілії, Аргентіни, Уругваю. За 14 передвоєнних років емігрувало 36 чоловік. Люди гнули спину на плантаціях, терпіли від безробіття, вмирали. 1910 року до Канади виїхав бідняк Л. А. Шишківський. Йому пощастило знайти роботу на вагонобудівному заводі. Працював 13—14 годин на добу. Він ледь назбирав грошей на квиток і через 4 роки повернувся до рідного села таким же бідним, як і поїхав звідти.
Царська влада не тільки не дбала про українську культуру та освіту, а й штучно гальмувала її розвиток. На утримання початкової земської школи вона асигнувала мізерні кошти. Не пристосовані для навчання класи, розміщені у звичайній хаті,— типові явища того часу. Діти залишали школу через матеріальні нестатки. У 1883/84 навчальному році її відвідувало лише 16 учнів. Тому в Рукшині 1884 року було тільки 35 чоловік письменних. Зате спорудили кам’яну церкву, корчму, приміщення для податкового агентства, жандармського поста.
Селяни чинили опір насильству властей, поміщиків та чиновників. У 1871 році вони відмовилися виконувати контракт, укладений з паном, вимагали замість натуральних повинностей сплачувати податки. Жандарми й поліція придушили виступ.
Значним був вплив першої російської революції (1905—1907 рр.) на зростання свідомості трудового люду. Я. Гайсенюк, І. Квасньовський, І. Кравецький, А. Ступак були організаторами виступу селян, під час якого палили поміщицькі економії, скирди панського врожаю.
Перша світова війна завдала господарству величезних спустошень. Різко зменшилась кількість працездатного населення, бо майже всіх чоловіків мобілізували в армію. Рукшин був прифронтовим. У ньому дислокувалися військові частини, які реквізували продовольство, фураж, худобу, виганяли людей на примусові роботи. Більшість мешканців голодувала, а багатії та спекулянти наживалися на війні.
Незважаючи на складні обставини, населення продовжувало боротьбу проти гнобителів. Тільки-но стало відомо про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, в селі відбулися збори селян спільно з солдатами, їх учасники вітали повалення царського самодержавства. Було вигнано з села царських урядовців. Весною 1917 року рукшинці разом з селянами сусідніх сіл Клішківців і Недобоївців та робітниками Зарожанської цукроварні засіяли землю, що належала власникові підприємства Рафаловичу. Слідом за поміщицькою селяни під керівництвом земельного комітету відбирали та розподіляли казенну, куркульську і церковну землі, рубали державні й поміщицькі ліси.
Рукшинці радісно зустріли і звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. До села повернулися солдати з фронту, настроєні по-більшовицькому. Під їх керівництвом селяни в січні 1918 року встановили Радянську владу, яка розподілила поміщицьку землю. Кожна безземельна родина одержала по десятині на душу.
Австро-німецькі інтервенти в лютому 1918 року зробили все, щоб силою відновити власність поміщика й багатіїв. Непокірних карали, стягували з населення контрибуцію, арештовували активістів.
У листопаді цього ж року в Рукшин прийшли війська боярської Румунії. Все підлягало реквізиції — хліб, худоба, городина. Тих, хто не виконував розпоряджень окупантів, жорстоко карали. На жандармському посту, створеному тут, щодня катували за найменшу провину.
Терор румунських інтервентів не зламав волі рукшинців. Вони брали активну участь у Хотинському повстанні 1919 року. В Рукшині створили революційний повстанський комітет, очолюваний К. С. Єремецьким. Комітет згуртував загін з 200 чоловік, який було поділено на дві групи. Командиром першої було призначено В. І. Довганюка. До неї входили революційно настроєні селяни Г. Д. Варварюк, Я. А. Вівчарук, Г. І. Благодушно, С. В. Пушкар, П. Ф. Саранчук, Ю. І. Цвик та інші. Другу бойову групу очолив Ф. П. Шестобуз. До неї одними з перших влилися В. П. Кривий, Ф. І. Шинкарюк, П. В. Варварюк, С. М. Кравецький, В. М. Білівський та багато інших.
22 січня в селі відчувалося небувале пожвавлення. Сюди зібралися всі повстанці — одні зі зброєю, інші з сокирами. Вони вбили шефа жандармерії, пошкодили зв’язок на лінії Гордівці—Хотин. А коли по дорозі з Хотина в село стали наближатися румунські кіннотники, повстанці силою зброї примусили їх відступити. Рукшинці одними з перших виступили проти окупантів. Вони успішно розгромили підрозділ румунів, що охороняв міст в селі Атаках, і захопили тут три кулемети, тридцять гвинтівок, багато боєприпасів. У цьому бою загинули Д. І. Окіпняк та В. Н. Палеванюк.
Захопивши міст, повстанці з’єдналися з загоном хотинців, яким керував H. Л. Адажій. Рукшинський загін виріс у полк, який героїчно бився за визволення від румунських окупантів. Керував ним син рукшинського селянина К. С. Єремецький. Він був на війні серед тих солдатів, котрі підняли свою зброю проти експлуататорів. Весною 1918 року повернувся до рідного села, де його обрали волосним писарем. Єремецький в цей час встановив тісні зв’язки з Хотинським ревкомом і за його допомогою підготував рукшинців до повстання.
Після придушення повстання частина цього полку перейшла Дністер, щоб продовжувати боротьбу за Радянську владу на фронтах громадянської війни. Смертю хоробрих поліг К. С. Єремецький. У кавалерійській бригаді Г. І. Котовського мужньо воювали рукшинці В. М. Білівський, Ю. І. Цвик, С. М. Кравецький. Ю. І. Цвик згодом виріс до полковника; воював проти німецько-фашистських загарбників і загинув на фронті у Білорусії.
Захопивши Рукшин, румунські окупанти вчинили тут, як і по інших селах повіту, жорстоку розправу. Було спалено до 300 хат. Карателі катували й грабували людей, гвалтували жінок. Учасників повстання і тих, хто їм співчував, розстрілювали, забороняли ховати їх тіла. Було вбито понад 200 чол., серед них М. Бражанюка, I. Бражанюка, О. Гермаківського, М. Калиняка, О. Шишківського та інших.
Терор і репресії стали масовим явищем. Людському стражданню не було меж. Селяни задихалися від безземелля і малоземелля, викупних платежів, лихварських процентів. Аграрна реформа, проведена у 20-х роках, ніскільки не поліпшила тяжкого становища селян. Одержана земля могла стати їх власністю лише після сплати викупних платежів. Коли ж селянин не сплатив два останніх піврічних внески, її відбирали. Податки поглинали майже увесь прибуток від господарства. Бідняки животіли у вічних боргах.
Румунська влада чинила всілякі перешкоди і розвиткові української культури. В селі була лише одна початкова школа з румунською мовою навчання, де було всього 75—80 учнів, тут працювало два вчителі.
Селяни звертали свої погляди за Дністер, до радянських братів. Млин Ф. Галюка став місцем, де вони збиралися і читали періодичні видання, що виходили в Країні Рад, щоб якнайбільше дізнатися про Радянську владу.
Невтомну роботу здійснював комсомольський осередок, створений 1927 року. Комсомольці читали й розповсюджували підпільну літературу та листівки, співали революційних пісень, вели агітацію серед селян, вселяли у них віру, що Радянська влада прийде й до них. Заборонену літературу й листівки вони діставали у Клішківцях, Хотині. Осередок довгий час очолювали П. Г. Пушкар та Г. В. Пушкар. Взимку 1929—1930 рр., під час розповсюдження листівок, їх було заарештовано. 1931 року члени комсомольського осередку В. Гермаківський, А. Гикавий, Н. Олійник, П. Шишківський привселюдно співали на весіллі у односельчанина С. Варвюка партійний гімн «Інтернаціонал» та пісню «Сміло у ногу рушайте». За доносом провокатора їх теж було ув’язнено.
Зерна, посіяні молодими патріотами-комсомольцями, впали на родючий грунт. Сміливці піднімали на боротьбу сотні юнаків і дівчат. Про силу впливу агітації комсомольців свідчить такий факт: у 1932 році 78 рекрутів з Рукшина до Хотина прямували з революційними піснями та червоними пов’язками. Жандармів, які намагалися перешкодити молоді, юнаки побили. Слідство в цій справі тривало 5 років. Не лише самих рекрутів, а й їх рідню переслідували і катували.
Королівсько-румунські окупанти називали Рукшин червоним, бо в цьому селі під їх ногами горіла земля, панувала атмосфера ненависті до гнобителів.