Зарожани, Хотинський район, Чернівецька область
Зарожани — село, підпорядковане Шировецькій сільській Раді. Розташовані за 20 км на південний захід від районного центру. За 3 км від Зарожан проходить автострада Чернівці—Хотин—Київ. До найближчої залізничної станції Новоселиця — 27 км. Населення — 3619 чоловік.
В урочищі Черет виявлено поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.) та черняхівської культури (II—VI століття н. е.).
У письмових джерелах село вперше згадується за 1672 рік. У 1771 році в Зарожанах було тільки 11 дворів. В 1802 році володарка Зарожан бояриня Марія Костін подарувала їх усиновленому онукові М. Стратулату.
Приєднання Бессарабії до Росії 1812 року позитивно вплинуло на розвиток села; побільшало у ньому людей. 1817 року тут мешкало вже 150 чоловік. Населення займалося землеробством. Але жилося селянам важко. Кращі родючі грунти належали бояринові Миколі Стратулату. В його господарстві було 350 фальч орної землі, 250 — сінокосу, 100 — пасовиськ та 400 фальч інших угідь. Нестатки примушували людей орендувати землю, виконувати різні повинності: відбувати 12 урочних днів панщини, давати десятину від вирощеного врожаю, платити різні податки.
В 60-х роках XIX століття господарем села став Федір Рафалович — великий поміщик, якому належало в повіті 1850 десятин. З 256 селянських господарств 17,5 проц. були безземельними, лише 17 проц. володіли наділами від 3 до 3,5 десятини, а решта — до 2—2,5 десятини. Рафалович 1866 року спорудив у Зарожанах цукроварню, де за копійки працювали місцеві бідняки. їх трудовий день тривав 12—13 годин. Підприємство діяло більше 50—60. днів протягом сезону.
Не раз повставали знедолені проти гнобителів за знищення феодально-кріпосницьких порядків. В 1865 році зарожанці відмовилися виконувати будь-які обов’язкові роботи, виступили проти феодальних повинностей, вимагали землю без викупу.
Мало що змінилося й після реформи. Згідно з «Положенням 14 липня 1868 року» селяни мали одержати по 8 десятин землі на двір, а отримали лише по 3, незалежно від кількості членів сім’ї. Сюди входило 1,6 десятини орної землі, 0,7 десятини садиби, 0,7 десятини толоки. Однак значна частина тих, хто одержали наділи, змушені були відмовитись від землі. Викуп її був непосильним для селян. Ціна десятини становила 30—35 крб. Більшість бідняків змушена була позичати гроші, потрапляючи в тенета нових боргів і процентів. Наділи ставали здобиччю поміщика Рафаловича та інших багатіїв. Лише 1877 року Рафалович прибрав до рук 415 десятин землі і 761 десятину лісу, а 270 селянських господарств мали лише 773 десятини (в середньому по 2,6 на двір). Становище рік у рік погіршувалось. Через 20 років після реформи 39 селянських господарств (або 13 проц. від усієї кількості) знову залишилися без землі.
Багатії розкошували, а трудовий люд бідував. 1883 року 35 проц. селянських господарств, які мали землю, і 62 проц. безземельних були зовсім без худоби, а 42 проц. не мали корів. Через постійні нестатки понад 60 проц. мешканців села ставали сезонними або постійними батраками економії. Значна частина працювала на цукроварні. Доведені до відчаю селяни йшли шукати щастя в інші місця. З 1868 по 1883 рік переселилися в південні райони Бессарабії більш як 20 родин.
Тим часом населення не зменшувалось, а зростало за рахунок батраків з інших сіл, які йшли на панську економію і цукроварню. На початку XX століття в Зарожанах проживало 2765 чоловік.
Злидні й голод призводили до численних захворювань. 1871 року у селі спалахнула епідемія кору і скарлатини, 1872 — холери, 1874— віспи й черевного тифу.
В Зарожанах мало було письменних. Двокласне народне училище тут відкрили 1875 року. За вісім років змогли навчитися грамоти лише 37 чоловік. Жодна жінка не мала навіть початкової освіти.
У XX столітті великим землевласником стало Зарожанське промислове товариство, якому в повіті належало 7751 десятина землі. Вже у 1905 році воно володіло 415 десятинами землі і 761 десятиною лісу, а 397 господарств мали 733 десятини сільськогосподарських угідь і 97 десятин садів.
Тяжке життя, посилення експлуатації селян були причиною виступів проти поміщиків і царського самодержавства. Ще у квітні 1904 року зарожанці першими в повіті звернулися до промислового товариства, вимагаючи перерозподілу земельних наділів. Адміністрація категорично заперечила. Тоді селяни захопили землю, розподілили її між собою й почали засівати. До них невдовзі приєдналися і жителі навколишніх сіл. Царський уряд силою зброї придушив виступ, а захоплені землі повернув промисловому товариству.
Ще дужче розгорнулась боротьба під впливом першої російської революції. 1907 року в селі вибухнув страйк. Батраки панської економії вимагали збільшення заробітної плати. До економії прибули з Хотина озброєні стражники, заарештували організаторів виступу, багатьох селян побили.
Криваві бої, що розгорілися в повіті під час першої світової війни, призвели до нових бідувань. Більшість господарств зазнала спустошень, чоловіків мобілізували в армію. Поля стояли не обробленими. Становище погіршувалось ще й тому, що селяни виконували ряд додаткових повинностей, оплачували велику кількість податків.
Зарожанці вітали звістку про перемогу Великого Жовтня. На мітингу селяни схвалили декрети 2-го з’їзду Рад про мир і землю. Було створено земельний комітет, який відібрав землю у промислового товариства. За ним лишилась тільки та земля, яка потрібна для процесу виробництва. Решту було конфісковано й передано до загального земельного фонду, щоб розподілити серед трудящих. На кожного члена сім’ї припало по десятині. Комітет взяв під свою охорону ліс.
Постановою Хотинського повітового земельного комітету в січні 1918 року Зарожанську цукроварню націоналізували. Представники Хотинської Ради робітничих і солдатських депутатів на чолі з В. П. Лук’янчуком і Н. Л. Адажієм роз’яснили робітникам суть цього рішення. На загальних зборах обрали керівництво підприємства, допомогли скласти план роботи на поточний рік; запровадили нові норми виробітку, визначили тривалість робочого дня (8 годин).
Але наприкінці лютого 1918 року почалась австро-німецька окупація. Загарбники відновили старі порядки. Землю силою зброї відібрали у селян, вона знову стала власністю промислового товариства, повернули землю і поміщикові Есманському.
Після повалення габсбурзької монархії австро-німецькі війська залишили Зарожани. 11 листопада 1918 року тут з’явились нові «господарі» — війська королівської Румунії. Вже другого дня загарбники видали накази, в яких вимагали негайно здати зброю, навіть мисливські рушниці; замінити до 15 листопада всі російські вивіски на румунські. За відмову виконати наказ карали штрафом, тюремним ув’язненням і навіть смертю.
Це були часи тяжкого соціального й національного гноблення. Окупанти вдавались до реквізиції, грабували населення, забираючи одяг, зерно, продукти харчування, худобу, жорстоко розправлялися з непокірними. Одного разу інтервенти зігнали на сільський майдан всіх чоловіків села і розстріляли кожного десятого. Проте ні тюремне ув’язнення і штрафи, ні смертна кара не могли примусити людей примиритися з окупаційним режимом. Коли в січні 1919 року у Хотині вибухнуло повстання проти румунських поміщиків і капіталістів, то всі зарожанці підтримали його. У селі сформувався загін, яким командував робітник цукроварні — колишній солдат російської армії Ф. І. Дубковецький. Сюди йшли місцеві робітники і селяни-бідняки. Найбільш активними бійцями загону були С. В. Гоцуцура, В. Ф. Гончаров, С. Е. Тирон, В. П. Гонцорюк, В. І. Заплітний, В. В. Гуцул та інші. Повстанці заарештували сільських жандармів, взяли під свій контроль цукроварню.
За наказом Хотинського штабу зарожанці в складі Рукшинського полку брали участь у визволенні села Жванця та міста Хотина. Десять днів не вщухали бої, вороги панічно відступали. Коли ж повстання зазнало поразки, більшість його учасників рушила за Дністер — на територію Радянської України. Серед них — Ф. І. Дубковецький, І. К. Божик, В. Е. Тирон, С. В. Гоцуцура, Ф. Саханюк та інші. Частина влилась у Другу кавалерійську бригаду Г. І. Котовського і в складі її громила іноземних інтервентів та внутрішню контрреволюцію.
Каральний загін румунів, вдершись у Зарожани 1 лютого 1919 року, нещадно розправився з повстанцями. Карателі загнали в приміщення школи усіх чоловіків і вчинили звірячий допит. На цукроварні бандити згвалтували чотирьох дівчат, потім зв’язали їх, замкнули в хаті й підпалили. Свідок тих подій вчителька О. Галайська писала: «Мене румунський офіцер два рази вдарив шашкою лише за те, що я відмовилася скласти йому свої ж речі, які він грабував». Не було такого господарства, яке б не зазнало грабунків. Крім того, карателі наклали на кожен двір контрибуцію— сплатити по 120 карбованців.
Село не скорилося. Почалися виступи і проти аграрної реформи, яка відновлювала власність поміщиків на землю, передану селянам Радянською владою. Навесні 1922 року повсталі захопили землі, що належали цукроварні, і самі взялися її обробляти.
Зростали ціни на промислові товари, а продукти сільського господарства дешевшали. 1931 року ціни на цукрові буряки було знижено на третину порівняно з 1929 роком. Це призводило до різкого скорочення купівельної спроможності селянина, занепаду господарства, тому земля оброблялася примітивними знаряддями, а звідси — і низькі врожаї. Сорок процентів господарств не мали худоби.
Розорювала селян також грабіжницька податкова система. Для середнього господарства, яке мало до 3 га землі, податки становили 2200 лей. Щоб сплатити їх, часто доводилося продавати майже весь вирощений урожай. Переважна більшість селян змушена була орендувати її у промислового товариства за третій сніп. Селянин-орендар повинен був обробити ділянку, зібрати урожай і звезти його на поміщицький тік. Чимало людей наймалося до економії, на цукроварню. Заробіток їх тут був мізерним: чоловіки одержували до 25 лей на день, жінки й підлітки — і того менше (15—20 лей).
Ледь животіли робітники цукроварні. Адміністрація запровадила тут режим терору й насильства. Ось що писала 16 травня 1929 року газета «Молодий більшовик» — орган Бессарабського обкому комсомолу — про умови праці: «Завод невеликий. Хазяїн один, а експлуатація звіряча. Гроші на руки не видаються. Видаються вони у власну, (Есманського) крамничку. Отже, те, що не вдається здерти на фабриці, здирають у крамничці… Фабрикант на всю округу — цар і бог, а на фабриці — директор. За найменше порушення, а то й просто без причини, він без усякого попередження виганяє».
Каторжна праця й нужденне життя породжували масові захворювання. Населення не діставало медичної допомоги. Доводилось звертатися до амбулаторії сусіднього села Клішківців — єдиної на всі 9 сіл. Тут працювали лікар і фельдшер. Лікування дорого коштувало.
Соціальна несправедливість поєднувалася з жорстоким національним гнобленням. Окупанти закрили українську школу, заборонили читати російську та українську літературу, навіть говорити рідною мовою. Майже половина дітей не відвідувала школу. Назву села змінили на Зарожень. Вони намагалися нав’язати не тільки мову, але й приналежність до румунської національності, силоміць примушували жителів села змінювати свої прізвища на румунські.
Але люди зберегли рідну мову й культуру. Всі роки окупації вони вели активну боротьбу проти соціального й національного гніту, за возз’єднання з Радянською Україною.
1920 року в Зарожанах створено комуністичний осередок, який очолив бідняк В. Гоцуцура. В його хаті збиралися члени осередку — читали революційну літературу, добуту на Поділлі, за Дністром; обговорювали плани боротьби в умовах підпілля, тактику революційної роботи серед місцевого населення. В 1924 році осередок було викрито. Проте боротьба не припинилася. Нею керували робітники цукроварні.
Напередодні 15-ї річниці Великого Жовтня, вночі проти 7 листопада 1932 року, на цукроварні — стінах цехів, парканах, вікнах управління підприємством, навіть на дверях будинку головного інженера — були розклеєні листівки, що закликали робітників до боротьби проти сваволі окупантів, за возз’єднання з Радянською Україною.
Революційний рух на підприємстві зростав. В 1934 році начальники хотинської поліції і сигуранци змушені були визнати, що з середини 20-х років стало масовим поширення комуністичної літератури серед робітників цукроварні.
1940 року вперше люди урочисто святкували перемогу над гнобителями. Мов рідних братів, зустріли жителі воїнів Червоної Армії. В селі було утворено сільську Раду, яку очолив місцевий учитель А. Т. Випрюк. Здійснилася довічна мрія селян про землю й щасливу долю. Безземельні й малоземельні селяни одержали родючі землі. їм також допомогли кіньми, насінням, інвентарем. Щоб якнайкраще розпорядитися природними багатствами, всіма угіддями, сільрада організувала супряжні групи.