Бузовиця, Кельменецький район, Чернівецька область
Бузовиця — село, центр сільської Ради. Розташована за 3,5 км від правого берега Дністра, за 7 км від райцентру. До залізничної станції Іванівці — 4 км. Населення — 1952 чоловіка.
Назва села слов’янська і походить, очевидно, від найменування рослини бузина. На території села в урочищі Селище виявлені рештки поселення епохи бронзи {II тисячоліття до н. е.) та трипільської культури (III тисячоліття до н. е.). Ранньо-слов’янські поселення черняхівської культури (II—VI століття н. е.) знайдено в урочищах Панське Поле, Ставки, Сільце і Дальнє Поле.
В письмових джерелах село вперше згадується у 1620 році. Зростало воно дуже повільно. Через 150 років тут налічувалось 24 двори. Тоді воно входило до складу Молдавського князівства. Тяжкий феодальний гніт, який виявлявся в непосильних повинностях, примушував селян покидати рідні місця. Молдавський літописець Микола Костін (1660—1720) пише, що на початку XVIII століття господар Маврокордат доручив своєму чиновнику розшукати двох збіглих селян села Бузовиці і повернути їх власнику.
З середини XVIII століття населення Бузовиці належало до категорії царан. За користування землею вони мусили працювати у маєтку феодала та виконувати різні повинності. Свавілля і знущання феодала викликали часті заворушення. Виступи царан у Бузовиці відбулися 1765, 1766 і 1767 роках. Особливо значним був виступ бузовчан і селян навколишніх сіл (Бурдюгів, Іванівців, Бабина) у 1769 році, коли вони відмовилися працювати на панському полі і прогнали наглядачів. Опір солдатам, що були надіслані для втихомирення селян, тривав кілька днів. У цьому виступі особливо відзначилися бузовчани Георгій Буржюк, Степан Верста і Мелентій Ринк.
Після приєднання Бессарабії до Росії Бузовиця стала власністю багатого поміщика Й. Кантакузіно. Поміщик володів понад 1100 га землі, 2 млинами. В цей час в селі було всього 116 дворів.
В складі Росії село зростало швидше. Цьому сприяли деякі пільги, які надавали власті приєднаним провінціям. На початку XX століття в селі вже налічувалось 316 селянських дворів.
До 1868 року взаємовідносини між бузовицькими царанами і місцевим поміщиком визначались «Положенням про царан» 1819 та 1834 років і т. зв. «Нормальним контрактом» (1846 рік). За користування поміщицькою землею царани змушені були працювати в маєтку поміщика в залежності від розміру земельного наділу, пересічно 36—52 і більше робочих днів на рік та виконувати ряд інших повинностей на користь поміщика.
Посилення експлуатації, свавілля поміщика та його адміністрації часто призводили до відкритої боротьби селян проти поміщика. Кантакузіно скаржився губернаторові, що царани «бунтували» в 1816, 1817, 1819, 1822, 1829, 1832, 1833 роках, відмовлялися виконувати повинності та сплачувати борги. Значним був виступ у 1858 році. На прохання поміщика власті прислали каральний загін поліції, який заарештував кількох жителів. Але селяни дали належну відсіч карателям і силою визволили заарештованих. На допомогу поліції прибув військовий підрозділ, який силою зброї придушив виступ царан.
Не покращили становища трудящих і реформи 60-х років XIX століття. За «Положенням» від 14 липня 1868 року наділ землі визначався добровільною угодою між царанами і поміщиками. Це дало можливість поміщику зловживати своїм становищем. Кантакузіно насильно заставляв селян брати наділи непридатних земель,, обмежував розміри наділів тощо. Тому із 316 селянських дворів встановлений «Положенням» розмір наділу землі 8 десятин — одержали лише 28 дворів, 219 дворів — по 6,2 десятини, решта — мізерні клаптики — по 1—1,5 десятини.
В пореформений період поглибилося класове розшарування села. Високі викупні ціни на землю, відсутність тяглової сили, великі податки змушували мешканців продавати надільну землю, яка потрапляла до рук сільських багатіїв. Вже у 1873 році 74 селянські двори позбулися землі, а 154 — мали незначні земельні ділянки, тому дорослі члени родин змушені були хіти на сезонні заробітки.
На початку XX століття соціальна диференціація села посилилася. В 1905 році поміщик Бернштейн володів 411 десятинами землі і 267 десятинами лісу, тоді як на 350 селянських дворів припадало 1320 десятин землі, при тому більшість її належала куркулям. Близько 75 проц. селянських дворів були безземельними і малоземельними. Дуже ускладнювали становище селян різні податки і повинності. В 1903 році лишена дорожню повинність треба було виділиш 11 підвід і 121 робітника, на етапну — 4 підводи і 18 чоловік, для різних військових потреб — 30 підвід.
Важкі умови життя, посилення експлуатації піднімали селян на боротьбу, яка особливо посилилася на початку XX століття. Під впливом революційних події! в країні у 1905—1907 рр. виступи селян Бузовиці набирали масового характеру. Селянським рухом керували колишні солдати, що повернулися додому після поразки: у війні з Японією, Г. Д. Базюк, М. І. Ткач та інші. Під їх впливом влітку 1906 року 80 селян виступили організовано, зібрали на полях поміщика частину врожаю та розділили його між собою, прибулих жандармів вигнали з села з вигуками: «Забирайтесь геть, царські прислужники! Ми землю відберемо, вона наша».
Безпросвітним було життя. Селяни були позбавлені медичної допомоги. Дитяча смертність, наприклад, у 1872 році досягла 65 процентів.
Надзвичайно низьким був і культурний рівень трудящих. У 1870 році в Бузовиці почала діяти двокласна школа. Всього письменних, дорослих і дітей налічувалось 50 чоловік, серед них — 3 дівчинки і 26 хлопчиків. З 130 дітей шкільного віку в кінці XIX століття школу відвідувало лише 50 дітей і то не регулярно. В 1907 році в селі працював один учитель.
Перша світова війна посилила процес обезземелення селянських господарств. Чоловіки — основна робоча сила — були мобілізовані в армію. Крім того, великої шкоди селянському господарству завдала мобілізація працездатних членів сім’ї і навіть підлітків на оборонні роботи. До того ж, бідняків брали по 3— 4 рази, як, наприклад, Марію Ковальчук з дочкою Харитиною; Катерину Гербей з десятирічним сином Онуфрієм та інших, а сільські багатії мали змогу відкупитися від усяких повинностей. Значно зросли і податки, що великим тягарем лягли на спини селян. Розорені селяни за безцінь продавали куркулям землю, худобу, а самі йшли в найми. До того ж село зазнало значних руйнувань, тому що в 1915 році тут проходила лінія фронту.
Після перемоги Лютневої революції і повалення самодержавства селяни посилили боротьбу проти поміщиків, буржуазії, куркулів; вони рубали поміщицький ліс, пасли свою худобу на поміщицьких пасовиськах тощо.
Радісно зустріли трудящі звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. В селі був створений земельний комітет, куди ввійшли машиніст залізничної станції бузовчанин А. І. Попов, селяни-бідняки Д. К. Прядій, О. М. Білоус, В. Г. Чебан. Земельний комітет вже в листопаді розподілив між бідняками частину поміщицької землі. В боротьбі за землю і волю жителів Бузовиці підтримували солдати 1-го і 2-го Заамурських полків 8-ї російської армії, які були розквартировані в селі. В січні 1918 року в Бузовиці було проголошено владу Рад. Новообрану Раду селянських депутатів очолив Д. К. Прядій. До її складу ввійшли Я. I. Бондар, А. I. Попов, Й. Т. Ткач, В. Г. Чебан. Рада конфіскувала майно, поміщицькі землі і частково куркульські і розподілила між бідняками й наймитами.
В кінці лютого 1918 року село окупували австро-німецькі війська. Селян примусили повернути поміщикам землю та інвентар, сплатити велику контрибуцію. Та бузовчани не корились окупантам. 13 травня 1918 року відбулася сутичка селян, очолених В. Г. Чебаном з комендантським патрулем австрійської армії, який прибув сюди, щоб примусити селян повернути майно поміщику. Селяни вигнали солдатів. У цій сутичці брало участь близько 100 селян. Окупаційні власті намагалися розправитись з непокірними. Це спричинило новий виступ. 28 червня озброєні селяни напали на загін окупаційних солдат і визволили трьох заарештованих односельчан.
На зміну австрійцям 10 листопада 1918 року Бузовицю окупували війська королівської Румунії. Вони встановили режим кривавого терору, ліквідували елементарні громадянські свободи. Але боротьба проти окупантів набирала дедалі більшого розмаху. Жителі Бузовиці взяли активну участь у Хотинському повстанні 1919 року. На чолі сільського загону повстанців стояли колишні солдати російської армії Д. Д. Базюк, Я. Т. Грозь, Ю. М. Микитюк, Д. К. Прядій, В. Г. Чебан. Повстанський загін обеззброїв жандармів; об’єднавшись з кельменецьким повстанським загоном, взяв участь у боях з окупантами. В бою за визволення станції Окниці — важливого стратегічного і опорного пункту окупантів — відзначився машиніст-залізничник А. І. Попов.
Після придушення повстання в село прибув каральний загін окупантів. За наказом усі чоловіки повинні були з’явитися на площу біля церкви і здати зброю. Жителі відмовилися виконати цей наказ. Тоді солдати силою зброї зігнали близько 400 селян, примусили їх лягти на мокру землю обличчям униз. Окупанти жорстоко розправились над селянами. Понад 30 чоловік тут же померли від тяжких побоїв, багато втратили працездатність.
Протягом кількох наступних років справи повстанців розглядалися в судах буржуазно-поміщицької Румунії. В. І. Кушнір був засуджений до 20 років позбавлення волі і відправлений на каторжні роботи в соляні копальні Тиргу Окна, а В. Г. Чебан, який втік за Дністер і в складі кавалерійської бригади Г. І. Котовського боровся з ворогами Радянської влади, теж був засуджений заочно до 20 років тюремного ув’язнення. У 1927 році В. Г. Чебан був обраний членом ВУЦВКу, пізніше працював у прокуратурі Молдавської АРСР. Учасник Великої Вітчизняної війни, пізніше він працював у республіканській прокуратурі УРСР. Помер у 1959 році в Києві.
Селяни не забули про жорстокі розправи і, сповнені ненависті, не припиняли боротьби з загарбниками. Селянські заворушення краю примусили румунський королівський уряд у 1921 році прийняти закон про аграрну реформу. Всього землю повинні були одержати 443 селянські господарства Бузовиці, однак уже в листопаді 1921 року цю кількість зменшили до 361, а фактично землю (в розмірі 3 га) одержали лише 304 господарства. Селяни мали одержати 840 га землі. Однак значна частина і цієї землі не була передана селянам. Пограбовані селяни дуже бідували. Це визнавали і самі окупанти. Представник властей Строєску заявив у румунському парламенті в 1927 році, що румунські власті в Бессарабії пригнічують населення по-звірячому, «що при попередньому російському управлінні становище їх було краще». Обділені землею селяни потрапили у боргову кабалу до поміщика. В 1931 році був прийнятий закон про конверсію, за якою держава прийняла на себе борги селян і сама розрахувалася з поміщиками. Селяни ж до визволення і возз’єднання з Українською РСР (1940 рік) сплачували державі 12 проц. з прибутків від придбаної землі. Багато з них на день визволення мали по 2000—2500 лей боргів, що в 3—4 рази перевищувало вартість земельної ділянки. Колишній директор Хотинського філіалу
Румунського банку писав у 1938 році, що в повіті рентабельними є лише ті зернові господарства, що мають площу не меншу, ніж 8 га. Абсолютна ж більшість селян Вузовиці володіла наділами близько 3 гектарів.
За землю в селі йшла смертельна боротьба. Билися, судилися і навіть вбивали один одного. Так, влітку 1930 року під час польових робіт С. Продан убив сапою селянку Г. Д. Олійник за те, що вона зорала частину його земельної ділянки. Брати Сафроній і Михайло Олійник судилися 10 років. Старший Сафроній був багатший і зумів відсудити частину землі у молодшого, у якого було шестеро дітей.
Важким тягарем на селян лягала податкова система королівської Румунії. З 1922 по 1931 рік податки на кожний селянський двір зросли майже в 4 рази. Це спричинило нові селянські заворушення. У червні 1931 року відбулась сутичка селян з жандармами і податковими агентами, які збиралися продати з молотка майно О. М. Білоуса за несплату боргів.
Надзвичайно низьким залишався культурний рівень населення. Окупанти проводили політику насильницької румунізації. В сільській школі було заборонено українську мову, всі предмети викладалися тільки румунською мовою. Понад дві третини дітей шкільного віку залишались поза школою. З 1918 по 1940 рік 7 класів школи закінчило лише 20 чоловік. Зате для селян широко відкривалися двері церкви і корчми.
Не могли мешканці села користуватися і медичним обслуговуванням. В Бузовиці не було жодного медичного працівника. В кінці 1926 року в Бузовиці активно почала діяти група селян, з 8 чоловік—членів «Союзу революційних селян Бессарабы». Організатором і керівником її був учитель Н. Р. Єременко. Зв’язківцем з ЦК «Союзу» став Н. Семко. Члени організації розповсюджували листівки. В одній з них говорилося, що окупанти посилюють терор, тим міцніше мають згуртовуватися ряди робітників і селян не лише Бессарабы, а й усієї Румунії, за визволення від боярського гніту. Листівка закінчувалася закликом до возз’єднання з Радянською Батьківщиною. «Союз революційних селян Бессарабы» виступав з програмою боротьби за зняття податків і заборгованості з трудящого селянства.
В 1932 році в Бузовиці створюється підпільна комуністична організація. Членами її були П. П. Білоус, Г. С. Дячук, П. С. Дячук, П. І. Ласій, А. І. Попов, П. Т. Прядій, А. М. Федорець. Підпільники встановили зв’язок з Хотинським повітовим комітетом партії, від якого одержували рішення і директиви, революційну літературу, листівки, заклики тощо. Від повіткому партії тісний зв’язок з підпільниками Бузовиці підтримували А. Я. Волох, С. С. Грушецький, Ш. А. Кривий та інші. В 1934 році в Бузовиці був створений підпільний Кельменецький райком партії. На чолі його став місцевий житель П. П. Білоус, а з 1937 року А. М. Федорець. Підпільний райком партії своєю діяльністю охопив 10 навколишніх сіл, у т. ч. і Кельменці. В цей час активізувала свою діяльність і сільська комуністична організація. В 1935 році в ній вже налічувалось 24 комуністи.
На початку 1934 року виникла в селі комсомольська організація. Влітку 1935 року в ній вже налічувалось 10 комсомольців. Підпільники щорічно відзначали річниці революційних днів. В ніч з 31 липня на 1 серпня (антивоєнний день) 1934 року вони разом з підпільниками інших сіл вивісили червоні прапори і транспаранти наперехресті доріг Бузовиця—Бордюг—Кельменці, Бузовиця—Комарове—Рестеу-Атаки—Іванівці, на кладовищі села Комарового, на дорозі від станції Їванівці до села. На транспарантах були написані лозунги з закликом до селян виступити на захист першої у світі батьківщини трудящих — СРСР. На світанку 1 серпня комсомольці Василь Гринюк і Юхим Прядій закріпили червоний прапор на паровозі пасажирського поїзда Бельці—Чернівці, який виходив з станції Іванівці о 4 годині ранку. Комуністи Бузовиці постійно відзначали і такі революційні дні як декада трьох «Л» (Ленін, Лібкнехт, Люксембург), 18 березня (день Паризької комуни), Перше травня, 7 листопада та інші. У ці дні, збираючись нібито на іменини, організовувалися збори, а в літній період виїжджали на маївки. Влітку 1934 року комуністи організували страйк на полях поміщика Бернштейна.
Страйкуючі вимагали підвищення оплати праці і скорочення робочого дня. В страйку взяло участь 150 селян.