Іванівці, Кельменецький район, Чернівецька область
Іванівці (до 1946 р.— Янівці, Яноуци) — село, центр сільської Ради. Розташовані за 18 км від районного центру. Залізнична станція. До обласного центру — 127 км шосейним шляхом, 86 км — залізницею. Поблизу проходить залізнична колія Львів—Чернівці—Кишинів. Населення — 3879 чоловік. Сільраді підпорядковане село Поливанів Яр.
На північній околиці села збереглися пам’ятки ранньозалізного віку: рештки селища та кілька курганоподібних горбів. В ритуальній ямі біля одного з них знайдено бронзову булавку та мініатюрний глиняний глечик (VI століття до н. е.).
В документах село вперше згадується у 1659 році. Найбільш древньою є західна частина Іванівців. Село не раз зазнавало спустошень від нападів татар і турків, які вторгалися до Придністров’я. Часті спустошення великою мірою гальмували зростання поселення. У 1771 році тут налічувалось всього 7 садиб.
З другої половини XVIII століття селяни мали працювати в маєтку поміщика 12 урочних днів та виконувати інші повинності. Насправді ж селян примушували працювати у 3—4 рази більше, бо поміщик визначав на кожний урочний день такий обсяг роботи, який можна було виконати щонайменше за 3—4 дні. Крім того, селяни сплачували великі податки. Становище мешканців села, як і всього краю, ускладнювалось ще й непосильними утисками з боку турецьких загарбників. Турки не тільки накладали великі податки (їх було аж 14), але часто й грабували село, а здорових чоловіків і жінок забирали у неволю. Селяни не раз повставали, протестуючи проти утисків, тікали в Карпати і степові райони. Одне з таких повстань відбулося у 1769 році. Селяни відмовились працювати на панському полі, прогнали наглядачів, не виконували вимог поміщика і властей. Для придушення повстання сюди прибув військовий загін. Кілька днів селяни чинили опір. Лише зброя примусила їх скоритися.
Майже не змінилося становище селян і після приєднання Бессарабії до Росії.
Село належало то одному поміщику, то іншому. Збереглися майже всі повинності селян, які існували раніше. 1817 року в селі налічувалось всього 180 жителів. Така кількість населення не забезпечувала поміщицьке господарство робочими руками. Тому поміщик заохочував окремими пільгами переселенців з інших сіл, у т. ч. з лівобережжя Дністра. Від назви окремих сіл Піжовка, Лісківці та інших, звідки прийшли переселенці, виникли з часом в Янівцях прізвища селян — Піжовський, Лісковський тощо.
Не поліпшили становища селян і реформи шістдесятих років XIX століття. Відповідно до «Положення 14 липня 1868 року» наділ землі мав визначатись за добровільною угодою між селянами (царанами) і поміщиками. Це призвело до великих зловживань поміщика Казиміра. Він насильно примушував селян брати наділи на непридатних землях, обмежував їх розміри. Тому лише близько 20—25 проц. селян одержали встановлені «Положенням» розміри земельного наділу (8 десятин), решта ж — мізерні клаптики.
У пореформений період основна маса землі була зосереджена в руках поміщика і заможних селян. У 1899 році поміщиця М. Казимір мала у своєму володінні 1100 десятин землі і 762 десятини лісу, тоді як майже 400 селянським дворам належало 1681 десятина, причому сюди ж входила і земля заможних селян. Більшість селянських господарств була безземельною і малоземельною.
В кінці XIX — на початку XX століття поміщик і сільські багатії засновують підприємства по переробці сільськогосподарської продукції, які стали ще одним важелем експлуатації селян. Розвинулося тут, зокрема, борошномельне виробництво. У 1893 році в селі налічувалось 5 млинів (кінні), а на початку XX століття в поміщицькому і куркульських господарствах їх було вже 13 (переважно водяні).
Важким тягарем лягали на селян різні податки і повинності. У 1903 році, наприклад, етапна повинність становила 9 підвід і 40 чоловік, дорожня — 76 підвід і 305 робітників. На земські потреби в 1911 році з селян стягнули 1662 крб. 46 копійок.
Жалюгідним було культурне життя селян. У 1907 році в сільській школі один вчитель вів три класи. Навчалося тут близько 50 учнів, переважно діти заможних селян, діти ж бідняків, як правило, залишались поза школою.
У роки першої світової війни село було у прифронтовій смузі. Багатьох жителів мобілізували до армії. Війна призвела до занепаду селянські господарства. Значно зменшилися посівні площі. Розорені селяни за безцінь продавали куркулям землю і худобу, а самі йшли наймитувати.
Після повалення російського самодержавства селяни часто збиралися на мітинги і збори. Солдати-більшовики роз’яснювали селянам політику партії більшовиків, закликали їх на боротьбу за перемогу соціалістичної революції. В жовтні 1917 року селяни за допомогою революційних солдат розподілили майно поміщика Казиміра, забрали зерно, почали рубати поміщицький ліс.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції підняла до політичного життя і місцевих селян. Один з них, В. І. Бугаєць (Матеїшин) був активним учасником революції, боровся за встановлення Радянської влади на Поділлі. В 1919 році під час навали денікінців його призначено членом штабу оборони Полтави. На цьому посту комуніст Бугаєць (Матеїшин) і загинув.
У січні 1918 року в Янівцях встановлено Радянську владу. Вперше селяни обрали свій орган влади — Раду. Почалося нове життя. Поміщицька власність на землю була ліквідована згідно з ленінським декретом про землю.
Та вже наприкінці лютого 1918 року село окупували австро-німецькі війська, а в листопаді того ж року їм на зміну прийшли війська королівської Румунії. Інтервенти встановили окупаційний режим, що ліг на плечі трудящих мас непосильним тягарем соціального і національного гноблення. В село повернувся поміщик Казимір, який за допомогою властей відібрав у селян землю і розправився з активними учасниками революційних подій. Від побоїв жандармів помер селянин В. Д. Дорошкевич. На початку 1919 року жандарми схопили і прилюдно розстріляли на площі М. Ю. Харабару і В. С. Боднаря, які провадили активну революційну роботу серед населення, закликали на боротьбу проти інтервентів.
Але село не корилось загарбникам. Селяни брали активну участь у Хотинському повстанні 1919 року. Після його поразки чимало Янівчан пішли за Дністер і в складі кавалерійської бригади Г. І. Котовського героїчно билися з ворогами Радянської влади. Особливо відзначились І. О. Кифорюк та І. П. Лісковський.
Під гнітом румунських окупантів селяни страждали від утисків та безземелля і малоземелля. Проведена в 20-х роках т. зв. аграрна реформа не розв’язала земельного питання, бо вона захищала інтереси поміщиків і куркулів. Переважна більшість селянських дворів була наділена невеликими клаптиками (1—3 га) малородючої землі. Однак не маючи коштів на викуп землі і тяглової сили для її обробітку, селяни швидко втрачали і ці мізерні наділи. Землю прибирали до рук сільські багатії. Розорені ж селяни змушені були орендувати землю та йти наймитувати до поміщиків і куркулів. Безземелля було причиною і страшних трагедій. У пам’яті старожилів й досі збереглись страшні спогади про те, як селянин Федір Семенюк у 1936 році вбив свого брата за клапоть землі.
Населення було позбавлене і політичних прав, страждало від національного гніту. Характерними рисами політики румунських окупантів були насильна румунізація, заборона української національної культури. В школі викладання велось виключно румунською мовою. Основна маса жителів залишалась неписьменною.
Медичного обслуговування населення фактично не було. В селі не було жодного медичного працівника. Населення часто хворіло на тиф, трахому, коросту, віспу та інші епідемічні хвороби.
У важких умовах окупації трудящі не припиняли боротьби проти поневолювачів. У 1933 році в селі була створена підпільна партійна організація. З 1934 року вона .діяла під керівництвом Кельменецького райкому партії, який на той час знаходився в Бузовиці. До неї входили В. І. Гуцул, М. І. Кувила, Г. В. Рудий та інші. Під керівництвом комуністів-підпільників в селі відзначались роковини Великого Жовтня та інші революційні дати. Члени групи розповсюджували революційні листівки, знайомили населення з господарським і культурним будівництвом в СPCP, саботували заходи окупаційних властей, піднімали трудящих села на боротьбу за возз’єднання з Українською РСР.
І цей довгожданий час настав. 28 червня 1940 року населення радо вітало своїх визволителів. Того ж дня в селі відбувся урочистий мітинг. Від імені мешканців села на ньому виступив колишній підпільник, селянин-бідняк В. І. Гуцул, він дякував рідній Комуністичній партії, Радянському урядові, Червоній Армії за визволення. Були створені органи Радянської влади. Першим головою сільської Ради став В. І. Гуцул. Поміщицьку землю передано безземельним і малоземельним селянам. Бідняки одержали 237 га засіяної панської землі.
Земельна комісія, члени сільської Ради та активісти допомагали створювати супряжні групи, які забезпечували успішне проведення польових робіт. Велику допомогу селянам в цій справі подала Кельменецька МТС, що була створена в 1940 році і містилася в Янівцях у садибі колишнього поміщицького маєтку. Селяни вперше побачили на своїх полях трактори та іншу сільськогосподарську техніку.
Трудівники села все більше виявляли інтерес до колективного господарювання. Для ознайомлення хліборобів району з колгоспним будівництвом райком партії і райвиконком організували кілька екскурсій у колгоспи східних областей України. У травні 1941 року в Янівцях була створена ініціативна група по підготовці колективного господарства.
З перших днів визволення трудівники села відчули турботу Радянської влади про людину. Селянські родини, які не мали худоби, одержали від держави довгостроковий кредит для придбання корів. Селяни похилого віку звільнялись від оподаткування. Одержали від держави допомогу і багатодітні сім’ї. Багатодітні матері юдноразово одержали по 2 тис. крб.; їм була встановлена також щорічна допомога по 2 тис. крб. В селі почали діяти кілька крамниць, ощадна каса.
Трудящі вперше в житті стали користуватись безплатною медичною допомогою. В селі відкрились медамбулаторія і акушерський пункт, а в кінці 1940 року — лікарня. Медичний персонал широко застосовував профілактичні заходи, щоб запобігти захворювання серед населення. В квітні 1941 року відкрилась зооветлікарня.
Радянська влада багато зробила для задоволення культурно-освітніх запитів населення. В селі почала працювати семирічна школа з рідною українською мовою навчання. Для переобладнання приміщення під школу (колишній поміщицький будинок) уряд виділив 25 тис. крб. В 1940—1941 навчальному році всі діти шкільного віку пішли до школи. При школі діяли класи, а на десятихатках — групи навчання грамоти дорослих.
Наприкінці 1940 року відкрито дитячий будинок на 100 місць, почали працювати дитячі ясла на 30 місць.
Місцем культурного відпочинку селян стали клуб і бібліотека. Тут читались лекції, проводились бесіди, голосні читання газет, журналів, влаштовувались концерти. При клубі почали діяти хоровий і драматичний гуртки, демонструвалися кінофільми.
Трудящі відчули себе повноправними господарями країни. Багато активістів, що входили до складу сільської і районної Рад депутатів трудящих та до комісій Рад, брали активну участь у господарському і культурному житті, в державних органах управління. Справжнім святом став день 12 січня 1941 року — день виборів до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР. Трудівники села вперше взяли участь у виборах до радянського парламенту і одностайно віддали свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних.
Керівну роль у проведенні соціалістичних перетворень, у залученні сільських трудівників до державного, господарського і культурного будівництва відіграли партійна і комсомольська організації села, які були створені на початку 1941 року. Напередодні війни партійна організація налічувала 10 комуністів.
Та почалася війна. На початку липня 1941 року Янівці окупували німецькі і румунські фашисти. Інтервенти встановили режим насилля і терору. 6 липня вони схопили сільських активістів — засідателів районного народного суду І. Ф. Чепурняка, І. А. Кушніра, М. М. Дудчака, І. М. Харабару та комсомольського вожака В. П. Триднівку. Після звірячих знущань усіх їх розстріляли румунські жандарми біля села Молодового і трупи скинули в Дністер.
Населення постійно чинило окупантам опір. Активну підпільну діяльність проводила молодь. В 1941 році комсомольці В. Г. Корнієць і М. В. Рудий разом з І. С. Чепурняком здійснили ряд диверсійних актів — підпалили два стоги поміщицької пшениці та воловню. В 1942 році І. С. Чепурняк та М. В. Рудий заснували підпільну комсомольську організацію, до складу якої ввійшли М. В. Семенюк, В. П. Шевчук, В. В. Адамчук, І. М. Корогода, М. С. Рябий, В. Г. Корнієць та інші. Головну роль в організації цього комсомольського підпілля відіграв учасник Хотинського повстання 1919 року старий підпільник Р. Д. Каланжій.
На кінець 1943 року організація уже налічувала 12 чоловік.
Комсомольці встановили зв’язок з підпільниками міста Бричани Молдавської РСР. Зв’язківець М. С. Рябий доставляв з Бричан газети, листівки, політичну літературу, які розмножувались і розповсюджувались підпільниками в селах. В 1942 році підпільники тричі напали на жандармський пост і захопили гранати, спалили хліб у поміщика. Восени 1943 року вчинили замах на румунського підполковника, що приїхав з Хотина в Кельменці для мобілізації молоді в румуно-фашистську армію. В квітні 1944 року комсомольці І. С. Чепурняк та М. В. Рудий мали зв’язок з розвідницею В. І. Бережною, закинутою Українським штабом партизанського руху на територію Кельменецького району і передавали їй дані про розташування німецько-фашистських військ в районі міст Могилева-Подільського і Атак (Молдавської РСР).