Ленківці, Кельменецький район, Чернівецька область
Ленківці — село, центр сільської Ради. Розташовані за 7 км на північний захід від райцентру, з яким зв’язане шосейним шляхом. До залізничної станції Ленківці З км. Населення — 2 706 чоловік. Сільраді підпорядковані села Коновка і Макарівка.
В околицях села є багато археологічних пам’яток. В урочищі Тамарія за яром виявлено рештки поселення ранньотрипільської культури (IV тисячоліття до н. е.). На місці давніх жител знайдено примітивні знаряддя праці, виготовлені з кременю, сланцю, кісток та рогу, вироби з глини — посуд, статуетки, фрагменти модельок жител тощо. У розкопаному кургані скіфського часу (VI століття до н. е.) знайдено 28 бронзових наконечників стріл, залізні сокири, кинджал та спис, бронзове дзеркало, глиняний посуд. В кургані сарматського часу біля кістяків було намисто, глиняні важки до веретен та посуд. Поселення черняхівської культури (II—VI століття н. е.) є в урочищах Сурша, Баба, Набурдеях і Кар’єр.
За 4 км на північний схід від села, в урочищі Баба, виявлено залишки давньоруського городища XII—XIII століть.
Перша документальна згадка про село датується 1559 роком. Назва його неодноразово мінялася — Макарова Лука (1559 р.), Линкова (1584р.), Ленкъуць (1670 р.), Ленкъуцей (1817 р.), Ленковцъ (1859 р.)4. Часто мінялися і власники села, які, пограбувавши, перепродували його один одному. Це призводило до занепаду села. Тому аж до половини XIX століття Ленківці розвивались дуже повільно. У 1771 році тут налічувалось лише 94 селянські двори.
Жителі села за користування землею змушені були працювати в маєтку феодала, виконувати т. зв. урочні дні, давати йому десятину від своїх доходів та виконувати різні повинності. До того ж їм доводилось терпіти утиски від турецьких поневолювачів. Загарбники не лише накладали непосильні податки, яких було аж 16 видів, але часто насильно забирали селян у свої володіння. У відповідь на жорстокі знущання і пограбування ленківчани не раз виступали зі зброєю в руках. Легенди розповідають, як селяни, утікаючи від поневолювачів, збиралися в печерах Цимбалової церкви і звідти часто нападали на турків та місцевих феодалів. Багато селян тікало в ліси і гори та на лівобережжя Дністра.
Після приєднання Бессарабії до Росії населення позбулося сваволі турецьких властей, більше ніж у 3 рази зменшились державні податки. Однак феодальна експлуатація селян не зменшилась, селяни страждали від безземелля і малоземелля. У 1817 році з 148 селянських господарств 113 користувалися невеликими клаптиками землі, які зовсім не забезпечували потреб селян, 17 — не мали землі зовсім. В той же час церковному кліру належало 1430 десятин сінокосів, 572 десятини орної землі, 358 десятин лук, поміщики Червонводалі мали 1635 десятин орної землі та сінокосів, поміщик Андріяш володів 140 десятинами. Селяни за користування землею мали працювати в маєтку поміщика.
Посилення експлуатації викликало протести селян. В 1819 році жителі Ленківців подали скаргу до Хотинського повітового суду на поміщиків. Шукаючи виходу з важкого становища, селяни переселялися або просто тікали в інші райони. У 1856 році поміщики Червонводалі і Андріяш в листі до царського уряду звинувачували кілька селянських сімей у самовільному переході (вірніше втечі) в південні райони Бессарабії. Та селяни змушені були залишити село, бо навіть за вимушеним визнанням Хотинського повітового суду їх борги поміщикам були такими великими, що селяни ніколи б їх не змогли сплатити.
Марними були сподівання ленківчан на поліпшення свого становища внаслідок реформ 60-х років XIX століття. Поміщики, намагаючись залишити за собою кращі угіддя, всіляко ошукували селян — виділяли їм землю в кількох місцях, черезсмужно, зменшували розміри наділів, замість доброї землі давали ділянки зовсім непридатної.
В XIX столітті, особливо з розвитком капіталістичних відносин, помітно зростало і село Ленківці. Якщо в 1817 році тут налічувалось 148 дворів, то в 1883 році їх вже було 357.
Разом з тим поглиблювалось і класове розшарування селян. Біднота розорювалась, продавала куркулям свою надільну землю і йшла наймитувати. Вже у 80-х роках з 357 надільних господарств безземельними залишилось 105. До того ж серед господарств, які мали землю, 32 проц. було таких, що не мали своєї робочої худоби. У державних статистичних документах зазначалось що «село Ленківці — одне із найбідніших у Кельменецькій волості».
Важкі умови життя, посилення експлуатації, безправне становище спонукали селян на боротьбу проти поміщиків, куркулів, царського самодержавства. У 1869 році ленківчани разом з селянами Кельменців, Нагоряй та Грушівців відмовилися від виконання повинностей на користь поміщиків. Для придушення виступу в село прибув каральний загін жандармів.
Соціальна диференціація села на початку XX століття посилюється. В 1905 році три поміщики володіли 1537 десятинами орної землі та 264 десятинами лісу, тоді як понад 400 селянських дворів мали понад 1500 десятин землі, до того ж переважна більшість її належала невеликій групі куркулів. Переважна більшість ленківчан страждала від безземелля і малоземелля. То ж не дивно, що кожний клаптик землі — джерело існування — ставав предметом жорстокої боротьби між селянами. В 1906 році у суперечці за межу бідняк Мелентій Цуркан убив свого сусіда Олексу Білого.
Водночас поміщицькі і куркульські господарства економічно міцніли. Сільські багатії відкривали підприємства переробки сільськогосподарської сировини, на яких за копійки працювала сільська біднота. Вже у 1897 році в селі діяло 7 водяних та 9 вітряних млинів і 2 олійниці, а через п’ять років з’являються ще 2 кінні млини та 4 вітряні.
Важким тягарем для селян були високі податки, викупні платежі за землю, державні поземельні і земські страхові збори, земські та мирські збори тощо. Селян примушували виконувати підводну, етапну, дорожню та інші повинності. За один 1903 рік, наприклад, ленківчани дали 45 підвід для військових потреб, 6 підвід і 22 чоловіка для супроводження в’язнів до етапів, 120 селян і 13 підвід — для ремонту шляхів.
Щоб сплатити податки та заробити собі на прожиття, селяни змушені були йти на заробітки в південні райони Бессарабії. Часто до Ленківців заїжджали вербувальники, які вибирали для найму робочої сили найвигідніший момент — час сплати податків, коли селяни змушені були погоджуватись працювати за наймізернішу платню.
Таке економічне становище та безправ’я штовхали селян на боротьбу. Посилюються заворушення селян під час першої російської революції. Звістки про події 1905—1907 рр. приносили в село солдати, які поверталися з російсько-японської війни, а також селяни, які ходили на заробітки в інші губернії. Повернувшись з армії, Семен Хабаза привіз революційну літературу і листівки, які розповсюджував серед селян, знайомив їх з революційними подіями в Росії. Поміщики і жандарми жорстоко розправились з С. Хабазою. Він був ув’язнений, а потім убитий. Кинули в тюрму і його брата Федора., який допомагав Семенові в розповсюдженні літератури та листівок. Під впливом революційних подій, які розгорталися в країні, селяни Ленківців теж переходили до активних дій. Коли поміщик Кантакузіно хотів продати свої землі за високу ціну, то селяни з ініціативи Т. Дідова та І. Букатка перешкодили цьому, заявляючи, що земля по праву належить їм. Восени 1905 року селяни спалили скирти збіжжя поміщика Червонводалі.
Під час першої світової війни й без того важке становище ленківчан погіршало. Багато чоловіків було мобілізовано до царської армії. У селян реквізували тягло, вози, продовольство. Врожаї у селянських господарствах знизились ще більше. У 1916 році, наприклад, озимого жита селяни збирали по 55 пудів з десятини, пшениці — по 45, вівса — по 65, кукурудзи — по 80, ячменю — по 50 пудів з десятини.
Трудящі жили у безпросвітній темряві. В 80-х роках XIX століття в селі на 1592 жителі було лише 47 письменних. Навчалось у школі близько 40 дітей, переважно сільських багатіїв. Діти бідняків, як правило, школу не відвідували.
Коли до Ленківців дійшла звістка про повалення самодержавства, то вже в березні 1917 року революційно настроєні селяни разом з солдатами 29-го шляхового загону, що квартирував тут, розібрали хліб у маєтку поміщика Друза. Та питання про землю залишалося не вирішеним. Не сталося також ніяких особливих змін у правовому становищі селян.
Політичне піднесення і активність серед селян викликало повідомлення про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. На мітингах і зборах, що проходили часто з участю солдатів, селяни вимагали встановлення Радянської влади в селі. Воля народних мас здійснилась: в січні 1918 року в Ленківцях проголошено Радянську владу. Але влада Рад у Ленківцях протрималася недовго. Австро-німецькі інтервенти в кінці лютого 1918 року окупували Хотинщину, встановили тут жорстокий режим. Трудівники села не раз піднімалися на боротьбу з загарбниками, чинили опір австро-німецьким властям, 24 липня відбулася сутичка між загоном окупаційних військ і місцевими жителями. Окупанти безжалісно розправлялися з непокірними. Крім арешту кількох бідняків, на село була накладена контрибуція в сумі 20 000 крб. Коли населення не сплатило її карний загін обстріляв Ленківці, а потім пограбував у селян хліб, коней, худобу, майно.
В серпні мешканці села напали на австрійський жандармський пост, розправилися з представниками окупаційних властей.
В листопаді 1918 року село захопили війська королівської Румунії. Та не послаблювали селяни боротьби і проти нових поневолювачів. Вони брали активну участь у відомому Хотинському повстанні 1919 року. Для підготовки повстання в Ленківцях був створений ревком, який діяв під керівництвом Хотинського підпільного революційного комітету. На чолі ревкому став учасник Жовтневого збройного повстання у Петрограді і Січневого повстання у Києві 1918 року В. І. Крючков (Цвенуарний). До складу ревкому увійшли також жителі села Г. В. Мартишок, Ф. М. Герман та інші. Під керівництвом ревкому був створений повстанський загін з 150 чоловік. Проте сили були нерівні. Загін ленківчан на чолі з В. І. Крючковим з боями відступив за Дністер. Згодом значна частина повстанців влилася в легендарну кавалерійську бригаду Г. І. Котовського. Серед них були: В. І. Крючков, Д: І. Соколовський.
Румунські окупаційні власті люто розправилися з повстанцями. Карний загін, надісланий у Ленківці, спалив хати батька В. І. Крючкова, активних учасників повстання Г. В. Мартинюка, І. І. Букатка та інших. Г. В. Мартинюк потрапив до рук карателів і після знущань був відправлений на каторгу.
Після придушення повстання румунські окупанти відібрали у селян землю і повернули поміщикам. Зростання незадоволення селян примусило уряд буржуазної Румунії здійснити в 20-х роках аграрну реформу. В Ленківцях, за реформою, безземельні і малоземельні селяни наділялись по 1—3 га землі на двір. Королівський уряд зробив усе, щоб не зачепити інтересів поміщиків і сільських багатіїв. Селян наділяли непридатними або малопридатними земельними ділянками. Надзвичайно високі викупні ціни примушували селян відмовлятись від наділів або ж, протримавши їх кілька років, продавати за безцінь чи збувати за борги сільським багатіям.