Лівинці, Кельменецький район, Чернівецька область
Лівинці — село, центр сільської Ради. Розташовані в західній частині району, за 5 км від населеного пункту — ріка Дністер. До райцентру — 22 км, до залізничної станції Ларга — 25. Населення — 1615 чоловік. Сільраді підпорядковане село Михайлівна.
На околицях села в урочищах Нори, Ставки і Скрипницький Яр виявлено ранньо-слов’янські поселення черняхівської культури (II—VI століття н. е.). В урочищі Нори збереглися залишки давньоруського селища XI—XIII століть. В кар’єрі знайдені уламки давньоруської кераміки.
Вперше Лівинці згадуються в документах 1677 року3. Ймовірно, що назва села походить від слова «левенці». Левенцями називали на Поділлі у XVIII столітті гайдамаків. Левенці-втікачі могли бути першими поселенцями села.
До початку XIX століття Лівинцями володів багатий боярський рід Кантакузинів. Пізніше власники села часто змінювалися. З 1812 по 1848 рік село перепродувалося чотири рази і в 1848 році разом з 1326 десятинами землі дісталося одеському купцю Рафаловичу. Жителі села з другої половини XVIII століття до реформи 60-х років належали до категорії царан. Взаємовідносини між лівинецькими царанами і поміщиками визначались різними «Правилами», «Пунктами» та «Положеннями», виданими молдавськими господарями та царським урядом. Згідно «Пунктів», виданих молдавським диваном у 1810 році, за користування поміщицькою землею кожне тяглове господарство царан повинно було давати поміщикові десятину свого врожаю, обробити пів-фальчі панського поля, скосити фальчу сінокосу, привезти віз дров, дати 2 курки, від кожних ста дійних овець — відро бринзи, міток пряжі, платити щорічно 10 левів за т. зв. панські дні тощо. Однак на практиці поміщики ніколи не дотримувались зазначених пунктів і збільшували повинності на свій розсуд. До того ж, царани повинні були сплачувати різні державні податки.
Підневільне становище трудящих ускладнювалось ще й тим, що власники Лівинців здавали село в оренду. З метою наживи орендарі збільшували повинності, нещадно експлуатували населення. Експлуатація та знущання поміщиків і орендарів не раз викликали протести царан. Від нещадної експлуатації і знущань орендаря купця Гройсмана частина лівинчан тікала у південні райони Бессарабії, а ті, що залишались, відмовлялися виконувати збільшені повинності. У 1854 році Гройсман подав скаргу до суду на селян за те, що вони не виконали повинностей і цим завдали йому збитків на 9880 крб. Судова справа тяглася майже 12 років. Нарешті суд був змушений визнати, що селяни настільки розорені і збіднілі, що неспроможні сплатити таку суму орендареві.
Не поліпшили економічного становища лівинчан і реформи 60-х років. В Лівинцях земельні наділи розміром близько 8 десятин, як передбачалось «Положенням 14 липня 1868 року», одержали 25,5 проц. селян, решта — незначні клаптики землі. Однак частина тих, хто одержав наділи, змушені були відмовитись від землі через високі викупні ціни. Після реформи розшарування селян поглиблювалося. Більша частина розорялася, а наділи їхні переходили до сільських багатіїв. У 1905 році Зарожанському промисловому товариству, якому продав свої угіддя Рафалович, належало у Лівинцях 1326 десятин землі, а селянам (близько 300 дворів) — лише 616 десятин. Майже 60 проц. селянських дворів були безземельними або ж мали мізерні клаптики землі.
Безземелля і злидні змушували лівинчан орендувати землю у поміщика і багатіїв за високу плату. Бідняки брали також землю у заможних селян за половину і третину врожаю або за відробітки. Частина селян йшла на сезонні та постійні заробітки в південні райони Бессарабії, у найми до поміщиків і куркулів. Водночас господарства сільських багатіїв економічно міцніли. Розбагатілі селяни створювали підприємства для переробки сільськогосподарської продукції. У 1902 році в селі уже було 4 млини. Важким тягарем лягали на селян податки та різні повинності. В 1903 році, наприклад, лівинчани мусили дати для військових потреб 29 підвід, на етапну повинність — 69 підвід і 170 чоловік для супроводження в’язнів; на дорожну повинність виставити 210 робітників і 95 підвід для ремонту шляхів.
Посилення експлуатації і свавілля поміщиків та сільських багатіїв, важкі умови життя призводили до частих заворушень. У 1896 році селяни спалили частину панського маєтку. У 1905 році лівинчани зруйнували економію і розправилися з представниками адміністрації Зарожанського промислового товариства.
Важкі умови життя, голод і злидні, відсутність медичної допомоги були причиною частих епідемічних захворювань, високої смертності населення. У 1874 році в Лівинцях дуже лютували віспа і холера, від яких померло багато жителів. Із 1208 жителів (610 чоловіків і 598 жінок за обліком 1859 року) на кінець 1874 року залишилось всього 533 чоловіка (266 чоловіків, 267 жінок)6. На початку XX століття в селі не було жодного медпрацівника.
На той час майже всі жителі села була неписьменними. Лише у 1912 році для школи виділили одну кімнату. Переважна більшість селянських дітей не відвідувала школи. Навчання проводив один учитель і піп.
Ще більше погіршилось становище трудящих під час першої світової війни: багато сімей залишилось без чоловіків, зросли податки і повинності. Війна прискорила занепад селянських господарств. Тому селяни все сильніше виявляли невдоволення політикою царського уряду. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції вони почали захоплювати землі Зарожанського промислового товариства.
Радо зустріли трудящі звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Коли в листопаді 1917 року до села донеслася звістка про події в Петрограді, селяни спільно з революційними солдатами 8-ї армії провели мітинг, на якому вітали перемогу Великого Жовтня. В грудні селяни-бідняки за допомогою солдат розгромили панську економію, розібрали худобу, реманент.
Згідно рішення IV Селянського з’їзду Хотинського повіту в січні 1918 року в Лі-винцях було проголошено Радянську владу. З перших днів своєї діяльності місцева Рада почала впроваджувати в життя ленінський декрет про землю. Малоземельні і безземельні селяни Лівинців одержали наділи — 1 га на кожного члена сім’ї.
Але радість трудящих була недовгою. В кінці лютого 1918 року село окупували австро-німецькі війська. Загарбники встановили режим жорстокого терору і насилля. Всі завоювання Радянської влади були ліквідовані. Окупанти відібрали у селян землю, закрили школу, конфіскували худобу, зерно, силою зброї примушували виконувати різні повинності. На початку листопада австро-німецьких інтервентів змінили війська королівської Румунії. Найперше, що зробили нові окупанти,— це встановили в селі жандармський пост. Жандарми з допомогою військових частин забирали у селян продовольчі продукти, худобу, примушували населення виконувати непосильні податки і повинності, глумились над українцями і їх культурою.
Терор і насилля посилювали ненависть населення до окупантів. Селяни відмовлялися платити податки і виконувати повинності, саботували розпорядження властей, піднімались на боротьбу. Майже все доросле населення Лівинців брало участь у Хотинському повстанні 1919 року.
На чолі лівинецьких повстанців став місцевий житель, учитель П. М. Бурдей-ний. Син селянина-бідняка він змалку пас худобу у вчителя, який допоміг йому вступити до школи. Пізніше П. М. Бурдейний закінчив Кам’янець-Подільську вчительську семінарію. Але вчителем йому не довелося працювати, його забрали до царської армії, відправили на фронт. Після Лютневої революції 1917 року Бурдейний повернувся в Лівинці людиною з революційними переконаннями, вів серед односельчан революційну агітацію, за що зазнавав переслідувань. Напередодні повстання жителі Лівинців С. Г. Перепічка і М. М. Паращук привезли з Хотина зброю і роздали односельчанам. Дехто з селян мав зброю, збережену з часів першої світової війни. Лівинчани в складі 2-го Хотинського полку мужньо боролись з окупантами. В бою біля села Козиряни особливо відзначилися А. М. Банар, М. М. Єремук, Д. Г. Громик, Ф. П. Німичко, М. М. Паращук, С. Г. Перепічка, І. П. Старий, І. Н. Урсул, Я. В. Щупанський, А. О. Шевчук та інші. Після поразки повстання частина лівинчан перейшла за Дністер і боролася за Радянську владу в складі кавалерійської бригади Г. І. Котовського.
Захопивши село, війська королівської Румунії жорстоко розправились з населенням. Після знущань окупанти розстріляли активного учасника повстання А. М. Банаря. Розправились окупанти і з П. М. Бурдейним. Після катувань він був засуджений військовим судом до 3-х років тюрми. Румунсько-боярські власті встановили в селі суворий поліцейський режим. До 1925 року тут постійно перебувало 14 поліцейських, які нещадно розправлялись з найменшим проявом незадоволення чи протесту. Людям заборонялось виходити увечері на вулицю, збиратись групами. Щоб запобігти спілкуванню населення, були закриті на певний час навіть ярмарки і базари.
В роки румунської окупації селяни страждали від безземелля і малоземелля. Не поліпшила їх становище і земельна реформа, проведена королівським урядом в 20-х роках. Більшість кращих угідь залишилась або ж перейшла до рук сільських багатіїв. У 1923 році 250 безземельних і малоземельних селянських дворів були наділені 1—3 га землі. Однак дуже високі викупні ціни на неї, брак тяглової сили, важкі податки призводили до того, що значна частина селян поступово втрачала свої ділянки, розорялась, а їх земля потрапляла до рук багатіїв. На час возз’єднання з Українською PСP із 393 селянських дворів 153 були безземельними, 170 — володіли ділянками менше 1 га; водночас 12 куркульських господарств мали по 10—50 га земельних угідь.
Безземелля, постійні злидні гнали селян у найми до панів і куркулів, на заробітки на нафтові промисли Румунії, на лісорозробки в Карпати. Сільська біднота несла на своїх плечах і основний тягар різних податків. З 1922 по 1931 рік їх розміри з кожного селянського двору зросли майже в 4 рази. У 1925 році лівинчани сплатили за прописку під час перепису 12 100 лей, за продаж тварин — понад 9000 лей. Селян примушували безплатно працювати і вносити кошти на будівництво приміщення примарії.
Важкі умови життя призводили до частих епідемічних захворювань, високої смертності. В селі не було жодного медичного працівника. Не кращим було становище з освітою. В початковій школі навчання велося румунською мовою. Застосовувались методи фізичного покарання учнів. Більшість дітей, особливо сільської бідноти, залишалася поза школою. Приміщення школи не відповідало елементарним вимогам. Навіть представники влади у 1938 році змушені були визнати це, але коштів для будівництва нового приміщення уряд так і не виділив. Не було ні клубу, ні бібліотеки. Тільки церква і кілька корчем заманювали до себе жителів села.
Незважаючи на суворий поліцейський режим і терор властей, жителі Лівинців не припиняли боротьбу проти окупантів. Великий революціонізуючий вплив на цю боротьбу мали успіхи Радянської України в господарському і культурному будівництві. Дехто з лівинчан, не витерпівши окупаційного режиму, тікав на Радянську Україну і звідти допомагав своїм односельчанам пізнати правду про життя в Радянському Союзі. З 1921 і по 1940 рік за Дністер перейшли С. А. Банар, А. А. Єремук і М. І. Рябчик. М. І. Рябчик підтримував тісні зв’язки з односельчанами, постачав їм радянську літературу. Пропагандистську роботу в Лівинцях провадили Іван і Марія Рябчики — брат і сестра М. І. Рябчика. У 1932 році румунські власті схопили Марію Рябчик і ув’язнили на 7 років.
Боротьбою проти окупантів керувала підпільна комуністична організація, створена в Лівинцях у 1925 році. В архівах жандармського управління Хотина збереглись документи про те, що на чолі цієї організації стояв учасник Хотинського повстання П. М. Бурдейний. Повернувшись з тюрми, він жив у Лівинцях під наглядом поліції. В 1925 році П. М. Бурдейний вступив до підпільної Комуністичної організації Кельменців. В тому ж році він створив комуністичну організацію в Лівинцях. Активну діяльність у ній брали Г. Баблюк, М. Банар, А. Васильчук, Ф. Німичка, 0. Руснак, С. Требик. Комуністи-підпільники поширювали радянську літературу, листівки, знайомили трудящих з досягненнями Країни Рад, закликали зміцнювати зв’язки з СРСР, піднімали лівинчан на боротьбу проти бояро-румунських окупантів за возз’єднання з Українською РСР. Поліцаї і жандарми посилено слідкували за подіями в селі. їм вдалося вистежити П. Бурдейного і Ф. Німичку. У 1926 році вони були арештовані і засуджені — П. Бурдейний на 3 роки, а Ф. Німичка на 2 місяці позбавлення волі. В 1931 році комуністична організація в Лівинцях була знов розкрита, і П. М. Бурдейний ще раз потрапив на лаву підсудних. Під час арешту у нього знайшли революційну літературу. 28 липня 1932 року військовий суд в Яссах засудив П. М. Бурдейного до 2-х років тюремного ув’язнення. З 1934 року підпільна партійна організація Лівинців діяла під керівництвом Кельменецького підпільного райкому партії, що містився на той час у Бузовиці. З кінця 1934 року П. М. Бурдейний став його членом.
Борючись проти поневолювачів, лівинчани мріяли про возз’єднання з своїми радянськими братами з-за Дністра.
Це бажання здійснилось у 1940 році. 28 червня зустрічати радянські війська вийшло все населення. В центрі села відбувся мітинг. Старий підпільник, селянин-бідняк Федір Німичка від імені лівинчан щиро подякував Комуністичній партії і Радянському урядові за визволення.
На день визволення у Лівинцях налічувалось 393 селянські двори і проживало 1904 чоловіка. За національністю — всі українці. У перші ж дні після визволення в Лівинцях було створено сільську Раду депутатів трудящих. До її складу ввійшло 7 бідняків — активісти Д. І. Кундій (голова), М. М. Єремук (секретар) та члени Ради Ф. Німичка, В. Балацький, Я. Паращук, С. Клоченко, А. Лучик. Сільська Рада і обрана земельна комісія на чолі з бідняком В. М. Єремуком розподілили між селянами поміщицьку і частину куркульської землі, допомагали селянам об’єднатись у супряги.
Велику матеріальну підтримку селянам Лівинців подала Радянська влада. Селяни похилого віку були звільнені від оподаткування. Держава надала селянам 4600 крб. кредиту для придбання корів. Багатодітні матері одержали одноразову допомогу по 2 тис. крб. кожна. їм також призначили щорічну допомогу в розмірі по 2 тис. карбованців. Вперше за всю свою історію лівинчани могли безплатно користуватися медичною допомогою. В листопаді 1940 року відкрився фельдшерсько-акушерський пункт. Для населення було відкрито магазин та кілька інших торговельних підприємств.
30 вересня 1940 року початкова школа з рідною українською мовою навчання відкрила двері для дітей трудящих. Всі діти шкільного віку прийшли до школи. Зустрів учнів П. М. Бурдейний, який в роки окупації був позбавлений права вчителювати. При школі і на десятихатках почали діяти гуртки по ліквідації неписьменності і малописьменності серед дорослого населення.
Розпочали працювати клуб та бібліотека. Мешканці села вперше побачили радянські кінофільми.
Лівинчани стали повноправними громадянами радянської країни, брали активну участь у громадському і державному житті. Народними засідателями районного суду від Лівинців були обрані колишні бідняки, активісти Є. П. Грубляк, М. А. Банар, Д. І. Кундій, Т. І. Панчук. З великим патріотичним піднесенням пройшли в селі вибори до Верховних Рад СРСР та УРСР. День виборів 12 січня 1941 року перетворився у всенародне свято. Лівинчани одностайно віддали свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних.
Та недовго довелося радіти трудящим. Фашисти напали на Країну Рад. 6 липня 1941 року Лівинці окупували німецько-румунські війська. Повернулися старі порядки. Земля, яку одержали селяни за Радянської влади, була у них відібрана. Окупанти арештували активістів і «підозрілих». У Єдинецький концтабір кинули Д. І. Кундія, М. М. Єремука, П. С. Баблюка та інших4. Загарбники руйнували і грабували народне добро. Спалили близько 30 будинків, забрали багато корів, коней, птиці, свиней, овець, одежі. Збитки, заподіяні фашистськими окупантами громадянам Лівинців, обчислюються майже у півмільйона карбованців.