Драчинці, Кіцманський район, Чернівецька область
Драчинці — село, центр сільської Ради. Розташовані за 17 км на південний захід від Кіцманя. Населення — 2125 чоловік. Сільській Раді підпорядковано населені пункти Глинниця, Коростувата і Нові Драчинці.
Вперше село згадується у грамоті від 13 березня 1459 року, в якій було визначено межу між Драчинцями і Глинницею. Тривалий час поселення переходило від одного феодала до іншого. 1582 року молдавський господар подарував Драчинці монастиреві, який віддавав їх в оренду поміщикам. У 1775 році село орендував полковник Ломбардо із Сардінії.
Під час турецького поневолення селяни терпіли тяжкий соціальний і національний гніт. Крім сплати непосильних податків, їх примушували утримувати турецьку армію: постачати їй коней, волів, продовольство, фураж, ліс.
Не змінилося становище селян і в часи австрійського панування. Неврожаї, численні державні податки і повинності дуже тяжким тягарем лягали на плечі хліборобів, розоряли їх. Село занепадало, люди емігрували, рятуючись від злиднів. 1779 року тут була 141 родина; 1784 — всього — 932.
Поміщики самочинно збільшували панщину, відбирали у селян кращі землі, захоплювали общинні угіддя. Населення рішуче протестувало проти цієї сваволі, часто зверталося до уряду зі скаргами на гнобителів. 1799 року селяни писали, що поміщик Лазар примушує їх виконувати непосильну панщину і привласнює наділи, а В. Савчука, М. Продана, В. Будзя та Т. Фальосу за несплату боргів панові покарано киями. Скаржилися селяни і до повітової управи на орендаря Мікулу, який примушував відробляти ненависну панщину.
Особливо гостро розгорнулась боротьба трудового населення проти кріпосних порядків і національного гноблення під час революції 1848 року, коли Буковина була охоплена масовим рухом під керівництвом Лук’яна Кобилиці. Драчинецькі селяни разом з трударями навколишніх сіл відмовилися сплачувати державні податки, виконувати панщину, заявивши: «Не визнаємо поміщиків — на панщину не підемо». Власті силою зброї придушили виступ селянських мас, вчинили жорстоку розправу над ними.
Коли під тиском революційних подій 1848 року австрійський уряд скасував панщину, кращі родючі угіддя в Драчинцях, як і раніше, залишилися в руках поміщиків, орендарів, селян позбавили лісів і пасовиськ. Орендар Тодорович примушував селян виконувати такі ж трудові повинності, як і під час панщини. 1851 року селяни поскаржилися на мандатора Слубчевського, який знущався з них, вимагав, щоб господарства, котрі мали коней, працювали на нього. У 1858 році мешканці Драчинців знову написали скаргу на пана, який привласнив громадські пасовиська, але повітова управа вирішила справу на користь, поміщика.
За несплату боргів багато родин втрачали землю і майно, ставали заробітчанами і батраками. В газеті за 6 липня 1869 року було вміщено оголошення про продаж з молотка одного з господарств в Драчинцях і 35 пражин городу для сплати боргу за векселем на 60 флоринів.
1865 року в селі налічувалося 492 двори, з них безземельних, т. зв. халупників, було 119; дворів, що мали землі до 5 йохів — 244, а від 5 до 10 йохів — 115; від 10 до 20 йохів — 13, і понад 20 йохів — 15.
Безземелля, неврожаї, борги та великі податки змушували селян шукати заробітків за межами Буковини. 1899 року з Драчинців до США й Канади емігрувало 7 чоловік, у 1900 році — 18. На 1913 рік виїхало за океан 146 чоловік.
За австрійського панування селяни були позбавлені політичних прав, не могли здобути освіту. Школу в Драчинцях споруджено 1876 року, а почала вона функціонувати лише в 1879 році. Навчанням було охоплено лише частину дітей, бо школа мала тільки 5 класів.
Нестерпні умови життя, політичне і національне безправ’я викликали численні виступи селян за свої права. Великого розмаху, зокрема, набрав рух за ліси і пасовиська. На протязі 1856—1865 рр. населення рубало в лісі дерева і пасло худобу. Розлючений непослухом народних мас місцевий уряд тричі надсилав до села каральну експедицію. Та як тільки вона залишала село, виступи продовжувалися. Селяни прогнали навіть судову комісію, яка прибула в супроводі жандармів.
Знайшли відгук і події російської буржуазно-демократичної революції 1905— 1907 рр. Боротьба трудящих мас за соціальне й національне визволення набрала в той час ще більш організованого і бойового характеру. Селяни обговорювали на зборах питання про землю, вимагали, щоб вона належала тим, хто її обробляє. У листопаді 1905 року в Драчинцях відбулося народне віче і демонстрація з вимогою загального виборчого права.
, Під час першої світової війни в Драчинці кілька разів заходили російські війська. Як свідчать старожили, солдати поводилися з мешканцями добре, намагалися допомогти їм продовольством, лікували хворих.
У 1915 році в село знову прийшли австрійські загарбники. Ставлення їх до селян було звірячим. Вони влаштовували привселюдні розправи над тим, хто не мирився з сваволею окупантів, цікавився подіями у Росії. Як згадує П. Г. Кошурба, в Драчинцях 1916 року було страчено кілька чоловік з сусіднього села Дубівців, яких австрійські власті підозрювали у симпатіях до російських солдатів.
Ще більш жорстокий режим було встановлено у Драчинцях, коли Буковину 1918 року захопила Румунія. В селі діяв каральний загін, який за найменшу провину вчиняв над населенням криваві розправи. Особливо переслідувались селяни, що співчували ідеям Жовтня. Ці ідеї поширювали солдати, котрі повернулися з російського полону і були революційно настроєні. За розповіді про події у Росії в 1917 році було кинуто до в’язниці В. М. Чабана, який повернувся до рідного села у 1918 році виснажений і хворий.
Непосильним тягарем на плечі трудового люду лягали також податки. Навіть доводилося платити такі побори, як за шляхи, за в’їзд до міста возом, за продаж худоби, за випас, за димар, стягували гербові збори. Ці побори забирали значну частину, а часто й увесь прибуток господарства. Капіталісти теж нещадно експлуатували трудовий люд, встановлюючи високі ціни на промислові товари. Щоб купити кілограм солі або гасу, треба було продати 3 кг зерна, а одна лопата коштувала стільки, скільки мішок кукурудзи. Це вело до різкого скорочення купівельної спроможності селянина, господарство якого весь час занепадало.
Трудящі маси вели боротьбу проти соціального і національного гніту, яку очолив комуністичний осередок, створений у Драчинцях в 30-х роках. Комуністи проводили серед селян велику роботу. Поштар села Діюмена, завдяки своїй посаді, мав змогу поширювати серед людей періодичні видання антиурядового характеру українською і німецькою мовами, в яких писалося про кризи в капіталістичних країнах та про безкризний розвиток в Радянському Союзі. Одна з листівок закликала трудящих не сплачувати податків, чинити опір їх збирачам, не йти до армії, боротися проти підготовки війни, а на випадок, коли її розв’яжуть — повертати зброю проти румунських окупантів. Листівка закінчувалась словами: «Геть фашизм!», «Хай живе селянський уряд!»1. Жандарми арештовували селян, які читали і пропагували підпільну літературу. Вони особливо жорстоко розправилися з П. Т. Прокопцем, Г. В. Казиміром й М. Б. Казиміром. Майже рік тримали у чернівецькій в’язниці М. Казиміра, Г. О. Бодюка, М. Г. Курку, В. М. Чабана, яких нещадно катували.
Віковічна мрія трударів про визволення здійснилася 28 червня 1940 року, коли в село прийшли бійці Червоної Армії. Поміщицьку й церковну землі націоналізували й передали селянам. Разом із землею вони одержали сільськогосподарський реманент, худобу. Було розгорнуто велику роботу по налагодженню навчання дітей і ліквідації неписьменності серед дорослого населення; стали діяти клуб, бібліотека, торговельні підприємства тощо. У 1940/41 навчальному році в селі було 4 школи, в яких навчалось 670 дітей, працювали вечірні класи для навчання дорослих. При неповній середній школі функціонував інтернат. У клубі виступали гуртки художньої самодіяльності.
Але на початку липня 1941 року німецько-румунські загарбники знову принесли трударям села страждання і лихоліття. Фашисти відібрали в них землю, обклали непосильними податками, здирали численні штрафи, постійно грабували населення. Почалися переслідування і вбивства активістів. Голову сільради В. Т. Зелінського окупанти кинули до чернівецької, а потім до садгірської в’язниці. Вони розстріляли в Драчинцях 52 чоловіка, вивезли на каторгу до Німеччини — 90 мешканців села.
Та вже з перших днів поневолення трудящі Драчинців всіма доступними засобами боролися проти окупантів: саботували заходи фашистів і навіть відзначали революційні свята. Й. І. Сіманович та М. Г. Хромюк переховували, незважаючи на смертельну небезпеку, радянських бійців. Адже І. В. Верстюка, мешканця села Глин-ниці, що підпорядковане Драчинецькій сільраді, мало не на смерть закатували в сигуранці лише за те, що переховував печатку сільради.
29 березня 1944 року частини 45-ї танкової бригади і 24-ї стрілецької дивізії визволили Драчинці від фашистських окупантів. 204 мешканці стали бійцями Червоної Армії. Аж до Берліна громили ненависного ворога І. Т. Бужуряк, І. К. Терендяк та інші. За бойові заслуги на фронтах Великої Вітчизняної війни 115 чоловік нагороджено орденами і медалями. І. К. Терендяка відзначено орденом Слави 2-го ступеня і чотирма медалями, М. В. Смирнова — орденами Червоної Зірки і Слави 2-го ступеня, кількома медалями. Смертю хоробрих на фронтах Великої Вітчизняної війни полягло 76 жителів Драчинців.
Внаслідок жорстокого окупаційного режиму багато селян залишилося без коней, реманенту, зерна. Фашистські загарбники завдали селу збитків на 1294 тис. крб. Сільська Рада на чолі з А. І. Золотарем провела велику роботу по відбудові зруйнованого господарства.. Було організовано супряги для спільного обробітку землі, проведено ремонт шляхів, мостів, школи, лікарні, надано дійову допомогу родинам червоноармійців та інвалідів Великої Вітчизняної війни. Депутати сільської Ради також стали організаторами колективного господарства. Особливо активно проявили себе в цій роботі Д. Сопіт, В. Зелінський, Ф. Пасішняк, І. Іфтимчук, Є. Сава, М. Кавценюк, П. Прокопець.
Активістам села довелося перенести важке випробування в боротьбі за нове життя з українськими буржуазними націоналістами, які вдавалися до залякування селян і звірячих вбивств. В 1944 році бандерівці розстріляли секретаря Драчинецької сільської Ради М. О. Гуцула. Жертвами бандерівців стали перший комсомолець села М. Г. Прокопець, активісти І. М. Савчук, І. С. Салагор та П. М. Савчук, учитель В. Ф. Закудряєв, секретар сільської Ради Є. М. Сава.
Весною 1948 року в Драчинцях розпочалася колективізація сільського господарства. 12 травня організовано перший колгосп ім. Шевченка, який очолив І. П. Чорней. 28 червня створено артіль ім. Будьонного; в січні 1949 року — ще два колективні господарства — ім. Чапаева та ім. Шверника.
Невпинно зростали колективні господарства, поліпшувалася культура землеробства і тваринництва, збільшувалися грошові прибутки: у 1949 році вони становили 884 тис. карбованців. 1950 року колективні господарства Драчинців укрупнено в артіль ім. Т. Г. Шевченка. До неї 1959 року приєднано колгосп сусіднього села Глинниці. За артіллю на вічне користування було закріплено 4869 га угідь.
Роботу по соціалістичній перебудові села очолила первинна партійна організація, яка 1951 року налічувала 5 комуністів. Роль комуністів у будівництві нового життя була великою. В. Н. Попадюк, І. П. Чорней, Є. В. Курчак були організаторами соціалістичного змагання, пропагандистами передового досвіду, очолили рух за дальше піднесення господарства. Комуністи М. С. Москалюк і А. С. Кузнецов керували політгуртками і палким пропагандистським словом пробивали дорогу усьому новому, прищеплювали і виховували у людей громадську відповідальність за доручену справу.
Збільшувалося виробництво зерна і тваринницької продукції. 1960 року урожайність зернових становила по 14,7 цнт з га, 1965 — 22 центнери. На кожні 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 50 цнт м’яса і 234 цнт молока.
Зріс рівень механізації трудомістких процесів у рільництві і тваринництві. Колгосп має 17 тракторів, 8 комбайнів, 15 вантажних автомашин і багато причіпних знарядь.
В економіці артілі значне місце посідає громадське тваринництво. На фермах налічується 1320 голів великої рогатої худоби, 857 свиней і 920 овець. На місці колишніх примітивних стаєнь виросли капітальні приміщення: 8 корівників, 5 телятників, 3 свинарники, 2 вівчарні, 2 пташники, 4 конюшні та інші об’єкти. Виробництво тваринницької продукції теж зростає. 1967 року на кожних 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 67 цнт м’яса та по 335 цнт молока, а 1968 року відповідно — 78 і 335 центнерів.