Киселів, Кіцманський район, Чернівецька область
Киселів — село, центр сільської Ради. Розташований у північно-західній частині Пруто-Дністровського межиріччя на відстані 45 км від міста Чернівців і 23 км від районного центру. До найближчої залізничної станції Стефанешти — 5 км. Чисельність населення — 3253 чоловіка.
На території села виявлено археологічні пам’ятки різних епох. В урочищі Малярка розкопано поховання доби бронзи (II тисячоліття до н. е.) та ранньослов’янське поселення черняхівської культури (II—VI століття н. е.)1, а в центрі села — могильник II століття н. е. Рештки давньоруського селища XII—XIII століть знайдено в урочищі Ізвор.
Початкова письмова згадка про село належить до першої половини XVII століття. Назва Киселів значиться на карті, складеній відомим французьким інженером Г. Бопланом. Вона згадується також в акті від 4 березня 1652 року, де йдеться про розподіл майна померлого логофета Гаврилаша Матеяша, за яким Киселів став власністю його дочки Олександри.
У XVIII столітті село не раз переходило від одного феодала до іншого, та становище кріпаків лишалося тяжким. Усі попередні феодальні закони і т. зв. золота грамота молдавського господаря Григорія Гіки від 1766 року вимагала від селян коритися поміщикам, відбувати відробіткові, натуральні та грошові повинності, сплачувати податки.
Ще більш посилились експлуатація і гноблення після включення Буковини до складу Австрії в 1774 році. Рятуючись від злиднів і голоду, селяни тікали з села. Тільки 1815 року звідси до Молдавії подалися 14 родин. Причина — тяжка панщина (75 днів на рік), трирічний неврожай, борги поміщикові.
У наступні роки панщина значно зросла. В 1838 році поміщик Зотта визначив її у 125 днів на рік.
В 40-х роках XIX століття село поділили між собою два поміщики — Іван та Костянтин Зотта. Селяни щороку віддавали Іванові 79 курей, 79 мітків пряжі, 79 возів дров; відробляли 1828 днів кіньми, 510 днів пішої панщини; сплачували 778 флоринів десятини. Всього повинностей на 1234 флорини. Костянтин стягував ще більше.
За скасування феодальних повинностей, вартість яких комісія обчислила в 2566 флоринів, селяни мусили виплатити поміщикам ще й великий викуп, який набагато перевищував цю суму. До того ж, система відробітків існувала і після реформи 1848 року.
Поміщики загарбали кращі землі, ліси й пасовиська. В 1867 році вони мали стільки сільськогосподарських угідь, скільки їх було у всіх селян. Проникнення капіталізму в село ще більше посилило гніт. Селянство розшаровувалося, куркулі збагачувалися і швидко ставали сільськими буржуями. 1867 року в Киселеві було 156 господарств з невеличкими наділами та кіньми, 39 — безземельні — т. зв. халупники. Людей позбавили лісів і пасовиськ. Про це свідчать і численні скарги, що їх вони надсилали до різних інстанцій. Так, 15 липня 1867 року селяни Киселева подали скаргу в суд, вимагаючи повернути пасовиська, що раніше перебували у громади. Але суд розв’язав цю справу не на користь селян. Такої ж невдачі зазнала спроба відсудити общинні землі, на яких поміщики побудували каменоломню. Судові процеси тривали протягом усього XIX століття.
На початку XX століття поміщицьке землеволодіння ще більше розширилося. У 1900 році, наприклад, воно включало 1187 га, тоді як селяни мали 993 га. У них відібрали ліс, а пасовиськ залишили 29 га. У селян було всього 262 коней і лошат, 463 голови великої рогатої худоби, у т. ч. 64 корови.
Безземелля і малоземелля, безробіття спричиняли масову еміграцію: 1899 року виїхало 24 чоловіка, 1900 — 43. Всього напередодні першої світової війни емігрувало до Канади, США і Бразілії понад 400 селян.
На початку XX століття в Киселеві мешкало 2515 чоловік жителів. Крім землеробства і скотарства, тут розвивалися ремесла і промисли. 1910 року було 19 ремісників і 30 торговців. Щодо господарського розвитку села наприкінці XIX на початку XX століть, то слід відзначити деяке піднесення порівняно з попереднім. Однак у цілому рівень сільськогосподарського виробництва все ще лишався дуже низьким. Тяжке становище селян, зумовлене безземеллям, цілковитою залежністю від поміщика та багатіїв, згубно позначилося на рівні сільськогосподарського виробництва.
Про наслідки колоніального визиску трудящих свідчать і такі факти. Австрійський уряд здійснював політику соціального і національного гноблення, позбавляв українців політичних прав, у т. ч. права участі в місцевому управлінні, переслідував усе українське. Першу трикласну школу в Киселеві відкрили тільки 1897 року. В ній працювало 3 вчителі. Дітей шкільного віку було 382, тоді як навчанням охоплено лише 2843.
1913 року в Киселеві учителював український поет Володимир Олександрович Кобилянський. Того ж року він переїхав до Києва. У громадянську війну став одним з перших співців революції. «Я чую, що в огні щоденного страждання кується новий світ майбутніх кращих днів»,— писав поет. У своїх кращих творах В. О. Кобилянський відобразив життя і побут буковинців, передав красу Гуцульщини.
Під час першої світової війни Киселів був ареною запеклих боїв двох ворожих армій. Його кілька разів брали то російські, то австрійські війська. Це завдало селу великої шкоди. У селян реквізували продукти харчування, худобу, навіть особисті речі. За розпорядженням австрійського уряду населенню дозволялося мати не більш як 20 кг зерна та борошна для власних потреб.
Після розпаду Австро-Угорщини у 1918 році Північну Буковину загарбала боярська Румунія. Окупанти розклеювали листівки і плакати, в яких проголошували, що принесли сюди благоденство і мир. Насправді вони одразу вчинили жорстоку розправу над сільськими активістами, грабували населення, знущалися з нього. У Киселеві поміщик володів 1075 га землі, мав 1143 голови худоби, тоді як на 2260 бідних селян припадало 500 га і вдвоє менше худоби. 6 проц. селян зовсім не мали землі, у багатьох були такі ділянки, де нічого не родило.
Малоземелля і безземелля приводило навіть до трагедій. Ще й тепер пам’ятають в Киселеві, як 1935 року Георгій Бабюк разом з дружиною і братом Іваном вбили її рідного сина (від першого чоловіка) — Миколу Федорчука, щоб поділити між собою землю, яка мала стати його власністю. Багато горя принесла земля іншим біднякам села. Вона зруйнувала не одну сім’ю, робила м’які і ніжні людські серця жорстокими, примушувала виходити заміж за нелюба. Кожен клаптик землі в Киселеві полито селянським потом, покроплено сльозами.
Землю обробляли вкрай примітивно, часто самою лише дерев’яною бороною, лопатою або сапою. Врожаї зернових культур були мізерні. Багато селян не мали ні коней, ні корів. 1937 року, наприклад, було 486 коней, 420 голів великої рогатої худоби, у т. ч. 260 корів; 1020 овець, 760 свиней, 12 кіз. Худобу здебільшого утримували в непристосованих, забруднених приміщеннях. Від холодних зим, частих епідемій тварини гинули, як-от 1936 року, коли від чуми не стало 20 проц. свиней, 40 проц. домашньої птиці. Людям бракувало свого хліба. Йшли батракувати. Більшість не вилазила з боргів. Чимало убогих ставали жертвами лихварів — позбувалися всієї власності. Харчі були теж погані — житній хліб, картопля й мамалига. М’ясо, молоко і яйця — і то обмаль — тільки на свята: храм, різдво, Великдень.
Румунський уряд і місцева влада ніскільки не дбали про населення. Більше того, спроби селян організувати, скажімо, товариства або кооперативи для спільного обробітку землі, сприймалися як ворожі до існуючих порядків і нещадно придушувались. Намагання селян захистити свої економічні й політичні інтереси розглядалися владою як антиурядові дії й жорстоко переслідувались.
Незадовільним було й медичне обслуговування населення. Лікар, що перебував за 12 км від Киселева у селі Веренчанці, відвідував село два рази на місяць. До того ж за надану медичну допомогу вимагали платити великі гроші. А їх не мав бідний селянин. Люди часто хворіли на дизентерію, скарлатину, дифтерію, вітряну віспу, а також на туберкульоз та інші хвороби.
Темним і безправним було життя мешканців Киселева. Окупанти у 20—30 роки посилили політику примусової румунізації українського населення, заборонили розмовляти українською мовою. Отже, і семирічна школа була недоступною для дітей селян. В ній у 1937 році з 680 дітей шкільного віку навчалося тільки 60 проц. Реакційні сили Румунії не дбали про освіту населення, а намагалися отруювати людей релігійним дурманом. Тому-то письменних людей можна було перелічити на пальцях. В 1935—1937 рр. школу закінчило тільки 62 дітей.
Киселівські селяни рішуче виступали проти окупантів, вели боротьбу за соціальне і національне визволення. У листопаді 1928 року вони поставили перед старостою вимогу, щоб він добився перед вищими властями дозволу викладати в школі українською мовою, а румунську мову залишити як окремий предмет. Але румунські власті не тільки не дозволили вести викладання українською мовою, а й викладати її як окремий предмет.
Не було в селі й бібліотеки. Читальню «Руської бесіди», що існувала з 1900-го року, в 1930 році було закрито румунськими загарбниками. Селяни декілька разів зверталися до уряду за дозволом, щоб відкрити українську народну читальню. В 1933 році такий дозвіл, нарешті, було одержано. До читальні записалось близько 50 чоловік, кожний з них зробив внесок у розмірі 25 лей. Бібліотекарем обрали Л. І. Чайковського. Однак у день відкриття читальні прийшло розпорядження заборонити її.
В 1932 році у Киселеві організовано драматичний гурток, який під керівництвом А. Карбишевського поставив кілька п’єс Т. Г. Шевченка, М. П. Старицького, І. К. Тобілевича. Найбільш активними учасниками гуртка були Г. С. Шпак, М. Г. Довголіс, Л. І. Чайковський, М. І. Клецько, Г. Д. Андрієць та інші. Першу виставу «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка киселівські аматори поставили влітку 1932 року. З п’єсами вони виступали також в сусідніх селах: Шишківцях, Борівцях, Бабиному та інших. Але згодом за розпорядженням властей діяльність гуртка було заборонено.
Мрії селян про волю, про життя без злиднів і страху за завтрашній день здійснилися 28 червня 1940 року, коли Червона Армія поклала край іноземній окупації Північної Буковини. З прапорами, з хлібом і сіллю зустрічали киселівці воїнів-визволителів. Було створено новий орган влади — сільську Раду, яку очолив С. В. Солонар, розподілено селянам-біднякам поміщицьку землю.
Бурхливо розгорнулась культурно-освітня робота на селі. Радянська влада асигнувала значні кошти на ліквідацію неписьменності і малописьменності, безплатне навчання в школі, в якій у 1941 році навчалось 425 учнів. При клубі організовано хоровий та драматичний гуртки.
* Довгождана воля тривала недовго. Всіх благ, які принесла Радянська влада, трудівників села позбавили німецько-румунські фашисти, які окупували область в липні 1941 року. Загарбники встановили найжорстокіший режим терору і сваволі.
В будинку сільської Ради, що містилася в селі Борівцях, вони розстріляли радянських активістів: голову сільради В. О. Підгурського, секретаря сільради А. І. Сливку, фінагента Д. М. Кричака, директора школи Мельничука. В ніч з 29 на 30 червня біля Киселева окупанти та їх посібники куркулі вбили ще 46 радянських громадян. 114 юнаків фашисти насильно вивезли на каторжні роботи до Румунії та Німеччини або мобілізували до румунської армії. Сигуранца свавільно арештовувала і заганяла у в’язниці невинних людей. Було закрито українську школу. Але киселівці не корилися ворогам. Вони твердо вірили в перемогу Червоної Армії. Селяни не виконували розпоряджень румунських властей, саботували здачу хліба. З цього приводу в селі навіть прислів’я склали: «Німців та румунів годувати — смерть на себе накладати».
Під час окупації німецько-румунські загарбники заподіяли селу великих збитків, які в перерахунку на гроші дорівнювали 472,5 тис. карбованців.
23 березня 1944 року над селом знову замайорів прапор свободи. В цей день червоні бійці визволили Киселів від фашистських загарбників. Трудівники села знову включилися у будівництво нового життя. 464 уродженці села влилися до лав Червоної Армії й мужньо боролися проти гітлерівських орд. Багато з них за бойові заслуги удостоєно урядових нагород. Так, орденом Червоного Прапора нагороджено М. А. Мурзака, орденом Слави 3-го ступеня — Г. Д. Андрійця. 164 жителі Киселева не повернулися додому, віддали своє життя за визволення рідної Батьківщини від фашистського рабства.
Відбудовувати розорене війною господарство було нелегко. В селі після хазяйнування фашистських загарбників майже нічого не залишилося, не вистачало возів, худоби, коней. Відчувалась гостра нестача робочих рук. Та завдяки самовідданій праці всіх трудівників за короткий час заліковано всі рани, завдані війною. Село Киселів стало ініціатором розгортання соціалістичного змагання за одержання високих врожаїв у 1944 році та здачу державі сільськогосподарських продуктів. В газеті «Радянська Буковина» від 10 червня 1944 року селяни Киселева надрукували лист-звернення до всього трудового селянства Буковини, в якому зобов’язалися зібрати 15 цнт зернових культур, 300 цнт цукрових буряків, 200 цнт картоплі з кожного га. Лист закінчувався закликом: «Буковинці! Прославимо нашу Радянську Буковину великими патріотичними ділами! Всі як один виходьмо на соціалістичне змагання за зразкову підготовку і проведення жнив! Хай кожне село з селом, супряжна група з групою, десятихатка з десятихаткою, бур ячниця з бурячницею змагаються за високий урожай цього року!»