Лашківка, Кіцманський район, Чернівецька область
Лашківка — село, центр сільської Ради. Розташована на річці Совиця, за 4 км від районного центру. На околиці села проходить залізниця Чернівці — Тернопіль і Чернівці — Київ. Населення — 1362 чоловіка. Сільраді підпорядковано село Витилівка.
На території сільради виявлено археологічні пам’ятки різних епох. 1949 року було розкопано і знайдено рештки глинобитного житла ранньотрипільської культури (IV тисячоліття до н. е.); ранньослав’янське поселення черняхівської культури (II—VI століття н. е.) знайдено в урочищі Потічок. В іншому урочищі є рештки давньоруського поселення XII—XIII століть.
Георгій Катаржі в «Описі Буковини» (1899 рік) пов’язує виникнення Лашківки з 1503 роком. Е. Григоровіца також свідчить, що село вперше згадується у грамоті господаря Стефана III за 1503 рік. Як розповідає народний переказ, назва села походить від імен Лашко, Ласт.
У складі Молдавського князівства Лашківка тривалий час була під турецьким ігом. 1769 року село потрапило під владу Росії, а 1774 року його окупувала Австрія. Лашківка стала володінням Радівецького епіскопа Дософтея Хереску і боярина Йордана. З 1786 року Лашківка — власність релігійного фонду.
Селяни, що мали тягло, відробляли на користь церковників 15 днів на рік (номінальних нормованих) або 22,5 дні ненормованих двозапряжних з 2 кіньми чи волами. Коли церковникам невигідно було використовувати працю, то вони брали з селян 4 флорини 30 крейцерів. Крім того, селяни повинні були відробити 2 двозапряжні дні на ремонті панських приміщень або сплатити 24 крейцери.
Безкінні господарства відробляли 15 днів номінальних (без тягла) або платили грішми 2 флорини 15 крейцерів. Селяни працювали також 4 дні на ремонті будівель, огорож, доріг. Двори, які належали релігійному фондові, теж здавали десятину, але не безпосередньо йому, а орендарям. Кожен селянин повинен був ще приносити їм курку, міток пряжі, а також виконувати інші повинності. Норма була високою. Треба було працювати кілька днів, щоб виконати її. Хіба за один день панщини селянин міг виорати 48 пражин землі або 40 пражин цілини? Той, хто мав 6 коней, цю норму забезпечував за два дні, хто 4 коней — за 4 дні, а двома кіньми треба було орати 6 днів. Коли люди працювали на збиранні врожаю, то їм зараховувався один день панщини, якщо вони скосили, зв’язали і склали в копи 90 снопів. За один день панщини вважали, коли селянин викосив ¼ фальчі сіна, висушив його, зібрав і склав у копиці. Треба було обмолотити 2 копи жита чи пшениці або 3 копи ячменю чи вівса.
Реформа, що проведена 1848 року, не поліпшила тяжкої долі селян. Відбувався дальший процес обезземелення і зубожіння. За рахунок пограбованої бідноти зростали, збагачувалися заможні верстви. Якщо у Лашківці напередодні реформи було 70 господарств халупників, у 1856 році — 92, то у 1865 році їх стало 109. В селі 1847 року не було жодної родини, яка б мала понад 20 йохів землі. В 1856 році таких сімей було три, а у 1865 році — 92. Отже, реформа 1848 року погіршила становище селян. Терпіли вони також і від свавілля церковників. У 1859 році релігійний фонд захопив у них пасовиська площею 90 йохів, якими з давніх-давен спільно користувалися. Люди звернулися з скаргою до крайового управління. Але їм було повернуто тільки 74 йохи пасовиська, а 16 залишилося за релігійним фондом. Остаточно цю справу було вирішено тільки 1913 року.
Тяжке становище трудового люду погіршували і стихійні лиха. 6 травня 1898 року в селі виникла велика пожежа, під час якої згоріло 34 житлові і господарські будинки. Найбільше потерпіли від пожежі С. Сорохан, В. Шлемко, В. Пенюк та інші. Пожежа завдала збитків на 9094 флорини. Селяни звернулися з проханням до крайового управління Буковини і до цісаря, щоб їм подали допомогу. Але австрійські власті залишилися байдужими до людських страждань і горя. Вони навіть не дали відповіді на заяву мешканців Лашківки.
Обплутували своїми тенетами трудове населення торговці і лихварі. 1910 року у Лашківці, крім селян, було 6 ремісників і 16 торговців. Ремісники займалися переважно чинбарством, виготовленням взуття, одягу, посуду тощо. Торговці перепродували предмети домашнього вжитку — гас, сірники і тютюн, а також алкогольні напої. Вони використовували найману працю, брали дорого за товари.
Багато селян тікали від злиднів і темряви, шукали щастя за океаном — у Канаді, США, Південній Америці. До 1913 року з Лашківки емігрувало 61 чоловік.
Був закритий шлях і до знань. В селі відкрито початкову школу лише у 1876 році. Вона мала всього три класи, і дітей у ній навчалося дуже мало, а тому більшість мешканців були неписьменними.
Великих страждань зазнали жителі в роки першої світової війни. Протягом трьох років село було ареною воєнних дій. Тягарем на плечі селян лягали реквізиції продовольства і фуражу, худоби, які проводилися примусово і оплачувалися не грішми, а реквізиційними квитанціями. Селян примушували працювати на будівництві оборонних споруд, і це ще більше погіршувало становище їх сімей. Зовсім припинила роботу школа. Селяни Лашківки писали начальникові Кіцманського повіту наприкінці 1916 року, що «…з радістю послали би дітей в школу, але не мають у що їх одягати, тому що діти босі і голі, і нема де купити для них одежі, книг і зошитів також ніде дістати».
Душили трудовий люд і численними податками — земельним, за користування дорогами та іншими. Лише 1934 року зібрали з 121 селянського двору 33 220 лей податків за користування повітовими і общинними дорогами.
За кошторисом примарії, 1939—1940 рр. передбачалося зібрати з селян 372 тис. лей. На березень 1940 було 306 тис. З цієї суми прибутків на утримання школи виділили лише 30 тис., тоді як утримання персоналу примарії забирало 78 900 лей.
За панування румунських бояр у селі не було жодного лікувального закладу, сама тільки акушерка, яка обслуговувала людей, брала за роботу велику плату. Якщо потрібна була більш кваліфікована допомога, то зверталися до Кіцманя.
У Лашківці більшість населення становили українці. 1937 року з 1750 чоловік було їх 1674. Окупанти здійснювали політику національного гноблення, штучно насаджували румунську мову. Розмовляти в ті часи українською мовою було заборонено. Хто порушував — того карали. В школах дітей навчали по-румунськи.
Трудящі маси були позбавлені політичних прав, свободи слова, зборів. Вибори у парламент і місцеві органи правили за ширму, яка прикривала військово-поліцейську диктатуру. На останніх виборах до румунського парламенту 1937 року в Лашківці із 1000 чоловік голосувало лише 207 виборців. Селянин Нечай говорив з цього приводу: «Я за румунів не брав участі у виборах — був бідним; мене називали жебраком і неблагонадійним політично. Таких у нас було багато». Коли проходили вибори, то розгорталася запекла боротьба. Селяни бойкотували їх, виражаючи цим свій протест проти реакційного режиму панівних класів боярської Румунії.
Селян згуртовувала на боротьбу проти окупантів комуністична організація, яка виникла 1935 року. До її складу входили С. Г. Запарнюк (секретар), І. В. Мельничук, В. Г. Зеленько, В. П. Побурянний, В. Г. Олійник, І. Ю. Маковійчук. Поєднуючи легальні і нелегальні форми діяльності, комуністи знайомили людей з життям радянського народу, систематично використовуючи газету «Известия» і журнал «На стройке», вселяли в їхні серця віру у визволення з-під румунського гніту і возз’єднання з Радянською Україною.
Комуніст-підпільник Д. М. Руснак був ініціатором створення комсомольського осередку в Лашківці. Комсомольці теж активно виступали проти антинародного режиму. Вони допомагали комуністам розповсюджувати революційну літературу, листівки, газету «Скинтейя», організовувати і проводити мітинги, на яких виступали за об’єднання всіх демократичних сил проти загрози фашизму, згуртовувати селян у єдиний народний фронт. Масові демонстрації та інші заходи сприяли розгортанню боротьби за соціальне і національне визволення, за возз’єднання Буковини з Радянською Україною.
28 червня 1940 року трудящі Лашківки зустрічали армію-визволительку. Червоних бійців на мітингу вітали палкими промовами Є. Т. Карп’юк, В. І. Крикливець, Т. С. Кушнірик та інші. Було створено сільську Раду. Але сюди пробралися спочатку колишні цараністи. Трудящі за допомогою Кіцманського РК КП(б)У в жовтні 1940 року викрили їх. До нового складу увійшли перевірені, надійні люди — представники колишньої сільської бідноти. Головою сільради обрали П. М. Дранка, секретарем — І. Т. Андріяшика. До сільвиконкому увійшли також К. М. Пенюк, О. Ю. Кошман, І. М. Малайко, М. Ю. Малайко, Г. Д. Маковійчук. Першими заходами Радянської влади була конфіскація і розподіл поміщицької землі серед селян.
Соціалістичні перетворення проходили в боротьбі з куркулями, які всіма засобами намагалися перешкодити створенню колективного господарства, саботували заходи Радянської влади, засівали незначну частину землі — тільки для власних потреб. Сільські активісти І. Мельничук, Ч. В. Побурянний та інші роз’яснювали селянам значення ленінського кооперативного плану, організовували екскурсії до задніпрянських сільськогосподарських артілей.
Налагоджено було культурно-освітню роботу: почали працювати клуб, бібліотека. З вересня 1940 року гостинно відкрила двері школа, організовано курси по ліквідації неписьменності та малописьменності, налагоджено медичне обслуговування. До магазину завозили багато різних товарів.
Щастя вільної праці затьмарили гітлерівські орди, які напали на нашу країну. Чимало юнаків села уже в перші дні війни влилися добровольцями до лав Червоної Армії; серед них І. М. Малайко, Г. М. Савчукевич, В. М. Сорохан, С. Т. Маковійчук, Ю. Т. Боднарюк, С. К. Твердохліб, В. П. Пенюк та інші. На початку липня 1941 року село захопили німецько-румунські загарбники. Тридцять три місяці тривала фашистська неволя. Окупанти, запроваджуючи «новий порядок», грабували селян, забирали коней, велику рогату худобу, вози, збрую, продовольство, меблі, одяг. Вони заподіяли збитків на 473 тис. карбованців.
Незважаючи на терор і насильства, населення вело боротьбу проти загарбників. Люди допомагали партизанам, саботували заходи фашистів. У січні 1942 року І. Т. Маковійчук вбив старшого сержанта жандармерії Тудора.
28 березня 1944 року Лашківку визволено Червоною Армією від фашистських загарбників. Ще йшла війна, а трудящі з небувалим піднесенням взялися за відбудову зруйнованого господарства. Сільська Рада провела велику організаторську роботу. Серед населення було успішно розміщено державну позику відбудови і розвитку народного господарства; селяни добровільно здавали продовольство у фонд обороті; надсилали подарунки воїнам. Чоловіки пішли до армії. 70 уродженців села загинули на війні, а 85 — повернулися з бойовими нагородами. Серед них І. О. Олійник, удостоєний двох орденів Червоної Зірки і п’ятьох медалей; В. С. Загарію теж наґороджено орденом Червоної Зірки і багатьма медалями; Г. М. Литвинюка — орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня і медалями.
На заклик селян Киселева депутати розгорнули змагання за високий урожай 1944 року. Вони організували супряги для спільного обробітку землі. На засіданнях виконкому обговорювалися питання про впорядкування землекористування: проведення сівби і збирання урожаю; поліпшення культурно-побутового обслуговування населення, культурно-масової роботи серед селян; подання матеріальної допомоги багатодітним матерям та інші.