Новосілка, Кіцманський район, Чернівецька область
Новосілка (до 1946 року — Нові Мамаївці) — село, центр сільської Ради. Розташована на лівому березі ріки Пруту, за 10 км від районного центру. Населення — 2924 чоловіка. Сільській Раді підпорядковане с. Старосілля.
На території Новосілки та її околиць, зокрема в урочищах Селищі, Острові, Вікнині, Гуцулці і Рудці, виявлено 20 археологічних пам’яток. Серед них — поселення трипільської культури та скарб доби бронзи, що складався з браслетів, наконечників списів (V і II тисячоліття до н. е.)1. Знайдено також кілька поселень доби раннього заліза (І тисячоліття до н. е.), 5 ранньослов’янських поселень черняхівської культури (II—VI століття н. е.), поселення VIII—X століть та поселення і могильник часів Київської Русі (XI—XIII століття н. е.). В урочищі Гуцулка розкопано також святилище (VI століття до н. е.), яке складалось із великого кострища та жертовника.
Назва села, за народними переказами, походить від імені Мамай.
В XVI столітті село належало молдавському митрополиту Г. Могилі, котрий у 1580 році подарував його монастиреві Сучавиці. Ця дата і є першою згадкою про Нові Мамаївці. У володінні монастиря село перебувало до 31 березня 1648 року. Згодом господар Молдавії Василь Лупул передав Нові Мамаївці одному з монастирів Галичини.
Нові Мамаївці не раз зазнавали нападів татаро-монгольських орд та турецьких яничарів. Особливо пограбувала село татарська орда в 1667 році. Розвиток його на той час був повільним. Але в другій половині XVIII століття Нові Мамаївці помітно вростають. Якщо в 1774 році в селі мешкало 102 сім’ї, то в 1779 році — 318, у 1786 — 3924.
Зі збільшенням населення в кінці XVIII — на початку XIX століття село було поділено на дві частини, які дістали назви — Старі Мамаївці і Нові Мамаївці. Нові Мамаївці — стара частина села, а Старі Мамаївці — це молодший населений пункт, який одержав назву від того, що сюди було перенесено церкву із старого села.
У XIX столітті Нові Мамаївці в складі кіцманського маєтку належали до православного релігійного фонду. Духовенство, як і світські феодали, нещадно експлуатувало населення, збільшувало повинності, що призводило до зубожіння людей. В селі зростала кількість селян-халупників, які, крім хати, нічого не мали. В 1837 році їх налічувалося 190.
Тяжке становище трудящих мас ставало все нестерпнішим і викликало не раз масові виступи. В 1848 році селяни відмовились виконувати панщину. В село австрійська влада послала військовий загін для наведення порядків.
Реформа 1848 року не поліпшила становища селян.
Основна маса земель залишилась у руках колишніх феодалів — церкви та поміщиків. За даними тогочасної офіційної статистики, в 1858 році у Нових Мамаївцях з 194 родин 136 мали менше 4 йохів землі, 55 господарств — від 5 до 10 йохів і тільки 2 володіли по 11 йохів. Отже, 98,4 проц.
усіх селянських господарств були напівпролетарськими і лише 1,6 проц.— середняцькими. За користування сервітутами селяни повинні були платити від 12 до 24 флоринів (12 — безкінні господарства і 24 флорини — ті, що мали коней).
Малоземелля і безземелля переважної більшості трударів змушувало поневірятися їх за межами рідного краю — в Канаді, Бразілії, Аргентіні та в інших країнах. Тільки за перші 13 років XX століття з Нових Мамаївців емігрувало 187 чоловік. Багато з них потім повернулося в рідне село знесиленими, з підірваним здоров’ям, а чимало загинуло на чужині. Про те, в яких умовах жили емігранти, видно з листа колишньої жительки цього села Домни Андрусяк, яка шукала щастя в Канаді. Вона писала сестрі: «Тут, на чужині, багато наших людей. Та щастя ми не знайшли. Іванюк Штефан страшенно бідує, Беленецький Василь ніяк не влаштується на роботу, а Мельник Василь дуже хворий…».
Тяжкі умови життя, масова еміграція були причиною повільного зростання населення. З 1900 по 1910 рік кількість мешканців тут зросла лише на 100 чоловік.
Австрійський уряд чинив різні перешкоди, щоб не дати освіти селянським дітям. В середині XIX століття у Нових Мамаївцях була парафіяльна школа, де піп навчав дітей закону божого, читати, писати і рахувати. Населення звернулося до місцевої влади за дозволом на відкриття тривіальної школи. Листування з приводу цього тривало майже 20 років. Незважаючи на те, що самі селяни збудували школу в 1864 році, функціонувати вона почала лише у 1873 році. 1906 року тут відкрито українську школу, в якій працювало 7 учителів. Відвідувало її 239 учнів. Понад 150 дітей но було охоплено навчанням.
На захист прав українського народу, національної культури, за врятування народу від понімечування виступив уродженець Нових Мамаївців український живописець Ю. Г. Пігуляк. У 1874 році він закінчив Віденську академію образотворчих мистецтв і з того часу працював учителем малювання Вищої реальної ніколи в Чернівцях, брав діяльну участь в культурному житті буковинських сіл.
З квітня 1909 року і до початку першої світової війни в Нових Мамаївцях виходив педагогічний двотижневик «Каменярі», орган «Вільної організації українського учительства на Буковині», який редагував український письменник і перекладач І. В. Карбулицький. Хоч і був журнал фаховим, та на його сторінках друкувалися художні твори про нужденне життя буковинського селянина, безрадісні дитинство і юність його дітей, про утиски, які чинила школі австрійська влада. Більшість таких оповідань належала українському письменникові і педагогу Д. Я. Макогону. Кращі з них увійшли до книжки «Шкільні образки», виданої у Нових Мамаївцях 1911 року.
Непосильним тягарем на плечі трудового люду лягла перша світова війна, з початком якої до австро-угорської армії мобілізовано 246 мешканців села. За поразки на фронті австрійські військові власті мстили місцевому населенню, жорстоко розправлялись з кожним, хто запідозрювався в симпатіях до росіян. У 1914 році за наказом генерала Фішера в селі було заарештовано, а згодом страчено М. Демчука та П. Завадюка.
Жорстокий гніт з боку військових та цивільних властей викликав до них ненависть трудящих, які виступали проти безправ’я і гноблення. В 1916 році селянка Нових Мамаївців М. Верхоляк відковилась виконувати розпорядження австро-угорського командування про відбуття підводної повинності, за що була заарештована.
Селяни радісно зустріли звістку про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року в Росії. І коли з цієї нагоди у Чернівцях було організовано демонстрацію, в ній взяли участь також мешканці Нових Мамаївців.
Коли в листопаді 1918 року Буковину почали загарбувати війська Румунії, у Нових Мамаївцях було організовано революційний загін, який захищав село від інтервентів. Лише після запеклого бою окупанти зайняли село і оголосили тут стан облоги, встановили жорстокий режим.
Під впливом Великого Жовтня та соціалістичного будівництва в Країні Рад боротьба трудящих набирала все більш організованих форм. Особливо вона активізувалася після створення в Нових Мамаївцях весною 1918 року комуністичної групи, до якої входили В. В. Гаврилюк, Ф. І. Коханюк, І. Д. Кудринський, О. В. Іваницький, М. І. Хімічук, І. В. Товстюк, М. М. Оленюк, В. М. Угринчук. Її очолював уродженець села І. Л. Клевчук — згодом один з керівників комуністичного руху на Буковині. Ще навчаючись у гімназії, він ознайомився з творами К. Маркса, Ф. Енгельса та В. І. Леніна. Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії застала його в госпіталі, куди він потрапив після поранення в роки першої світової війни. Хоча з госпіталю він повернувся інвалідом, був сповнений бажання боротися до кінця за ідеї Великого Жовтня. Виступаючи на мітингу в Чернівцях З листопада 1918 року, І. Л. Клевчук проголосив: «Ми підемо з Україною більшовиків! Ми за Леніна!»
Очолювана І. Л. Клевчуком комуністична група налагоджувала зв’язки з робітниками і селянами, піднімала їх на боротьбу проти інтервентів. Вона встановила контакти з комуністами Чернівців, Вашківців, Вижниці та Сторожинця. У дні Хотинського повстання 1919 року І. Л. Клевчук готував збройний загін, який повинен був підтримати хотинців. Проте виступити він не встиг у зв’язку з придушенням повстання на початку лютого 1919 року. Активною була участь Клевчука і в підготовці повстання 113-го полку, в організації зв’язків з комуністичним осередком, що діяв у військовій частині, у розповсюдженні серед солдатів революційної літератури.
Разом з С. Канюком Клевчук готував звітні матеріали про діяльність Комуністичної партії Буковини для всерумунської конференції комуністичних груп, що проходила у березні 1921 року в Яссах і підготувала перший з’їзд Компартії Румунії. З 1922 по 1926 рік І. Л. Клевчук був членом Центрального Комітету Комуністичної партії Буковини, яка діяла в підпіллі.
Комуністи закликали трудящих посилити боротьбу за конфіскацію поміщицьких і церковних земель і розподіл їх між безземельними та малоземельними селянами, за возз’єднання Буковини з Радянською Україною. Ці заклики піднімали народ на боротьбу проти експлуататорів. Коли 15 квітня 1924 року до Нових Мамаївців прибули представники комісії для проведення розмежування земель згідно аграрної реформи, бідняки і середняки не допустили їх до обміру землі. Вони заявили, що земля належить їм і вони не віддадуть її куркулям-колоністам.
Про «неблагонадійність» місцевих жителів свідчить також лист генерального інспектора сигуранци Буковини до чернівецької префектури від 31 серпня 1927 року, в якому говорилось, що «Мамаївці — це село… до якого не можна мати довір’я». Власті намагалися придушити революційний рух трудящих. За допомогою своїх агентів їм вдалося 18 липня 1926 року заарештувати Клевчука та інших членів організації. В них вилучено дві друкарські машинки, круглу печатку з написом: «Комуністична партія Буковини. ЦК», деякі праці В. І. Леніна, 40 примірників газети «Боротьба», «Форвертс» та іншу літературу. Виявлені листи та інші матеріали свідчать про широкі зв’язки буковинських комуністів з партійними організаціями Бессарабії, Румунії, а також Відня, Праги, Берліна. Зв’язки з ЦК КП(б)У комуністи Нових Мамаївців здійснювали через КПЗУ.
Протягом кількох місяців жандарми допитували у чернівецькій в’язниці заарештованих, вони били їх ногами, товстими палицями, давали солону їжу і мучили спрагою. Кати шаленіли, кожного разу залишали свої жертви в крові. Вони жорстоко катували Клевчука, але його волі не зломили. Так і не вдалося їм вирвати у нього таємниці комуністичного підпілля.
Наприкінці листопада 1926 року перестало битися серце цього полум’яного революціонера-комуніста, замученого в застінках сигуранци. На похороні, що став справжнім мітингом протесту, зібралося багато людей. «Прости нас, що ховаємо тебе не так, як цього заслуговуєш»,— сказав, прощаючись з покійним його близький друг, товариш по боротьбі М. Оленюк. Він висловив упевненість, що «настане час, коли вогонь, який ти ніс людям праці, освітить і нашу Буковину, а твоє ім’я згадають з повагою і вдячністю».
Та ні жорстокі репресії, ні фізичні розправи не зломили волі патріотів до боротьби за визволення свого народу. Комуністична організація продовжувала діяти. В рапорті поліції від 28 червня 1931 року повідомлялось, що в Нових Мамаївцях комуністи закликали селян до боротьби проти румунських властей, розповідали про життя в Радянському Союзі.
Напередодні возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною в Нових Мамаївцях налічувалося 134 безземельні двори, а 496 мали землі лише до 2 га. Біднота становила 79 проц. від усієї кількості населення. Основна маса земель належала поміщикові та релігійному фондові. Тяжкими були умови праці 400 селян, що наймитували, одержуючи по 25—30 лей за 16-годинний робочий день. Інші орендували у поміщика землю за третину врожаю або за 12-й сніп.