Бояни, Новоселицький район, Чернівецька область
Бояни — село, центр сільської Ради, розташоване на лівому березі Пруту, за 12 км від Новоселиці. Через село проходить залізниця Чернівці —Ларга та асфальтований шлях Чернівці — Новоселиця. Населення — 6847 чоловік. Сільській Раді підпорядковані села Боянівка, Гай і Припруття.
На північний захід від села, біля річки Гуків, виявлено сліди трипільської культури III тисячоліття до н. е. В цьому ж районі є рештки поселення ранньозалізної доби І тисячоліття до н. е. Ранньослов’янські поселення черняхівської культури (II—VI століття н. е.) виявлені на південно-східній околиці села на лівому березі річки Гуків та за 2 км на північний захід, на правому березі цієї ж річки. Збереглися також сліди кількох поселень XII—XV століть. Археологічні дослідження показали, що сучасний населений пункт виник близько XII століття. В ті часи долиною Пруту проходив торговий шлях з Галичини до Молдавії. Йому, мабуть, і завдячує село своїм виникненням.
Вперше Бояни згадуються в грамотах молдавських воєвод Штефаніци від 1523 року і Рареша від 1528 року. На той період село оцінювалось приблизно в 1500 злотих, що, певно, являло собою грошовий вираз прибутків феодала, одержаних внаслідок експлуатації селян. З кінця XIV століття Бояни були власністю феодалів Табучі та їх спадкоємців Стирчі, а з 1704 року належали боярам Кантакузіно. Селяни Боян зазнавали страждань і від загарбників. Через село неодноразово проходили турецькі, татарські, польські та інші війська, на його території відбувались кровопролитні битви. У 1673 році тут зупинялись на 6 днів польсько-литовські війська під командуванням польського короля Яна Собеського, які йшли на Хотинську фортецю проти турків. З 1 по 10 жовтня 1685 року тут точилися жорстокі бої між польською армією під командуванням Яблоновського та турецькими яничарами. Польське військо, зазнавши великих втрат, відступило. Роком пізніше — 2 серпня 1686 року, армія Яна Собеського знову проходила через село. В Боянах панували грабунки і насильства.
На початку XVIII століття село стає власністю Іона Некулче (1672—1745) — молдавського письменника-літописця, державного і військового діяча, одного із сподвижників молдавського господаря Кантеміра, прихильника зближення з Росією. В складі російської армії Петра І у битві під Станілештами (1711 рік) він командував молдавським військом. Після поразки Іон Некулче емігрував до Росії, а потім — до Польщі. Його «Літопис Молдавської країни від Дабіжі-Води до Іоана-Води Маврокордата», що охоплює події 1661—1743 рр., містить багаті матеріали з історії молдавсько-російських відносин.
В історичній долі жителів села важливу роль відігравали визвольні походи російських військ на Буковину й Молдавію. Російські війська проходили через Бояни під час російсько-турецької війни 1735—1739 років. У районі сіл Боян і Рідківців сталася битва з татарами. В селі й досі збереглася «могила Кирила», де, за переказами, поховано російського воєначальника Кирила.
Після окупації Буковини Австрією Бояни поступово перетворилися у торгове прикордонне містечко. 1775 року австрійські власті розмістили тут митний та карантинний (для худоби) пункти, а дещо згодом — інспекторат буковинських і подільських митниць.
На кінець XVIII століття село стало одним з найбільших на Буковині. В 1780 році тут проживало 429 сімей, воно мало 5 млинів, заїжджий двір, 2 корчми та винокурню; все це належало поміщикові. Неабияке значення для розвитку села мали ярмарки. У 1817 році їх влаштовували щотижня, а з 1818 року — ще й разові (6 раз на рік). На ярмарки, крім місцевих торговців, прибували купці з Галичини, Бессарабії та Молдавії.
Наприкінці XVIII — першій половині XIX століття село належало родині Некулче, а в 1845 році було продано Штефановичу і Скехде. Феодальні повинності зростали. Селян зобов’язали відробляти панщину, віддавати десятину урожаю, ремонтувати поміщицькі будівлі. До панського двору селяни везли паливо, птицю й бринзу, пряжу. Община змушена була давати 100 ліктів полотна, 900 ок борошна тощо. Селяни відбували також і державні повинності, зокрема, сплачували земельний податок. На 1837 рік з них щорічно стягали 1447 флоринів. Крім того, з трудящих стягали всілякі церковні побори, зобов’язували виконувати різні роботи — доглядати за шляхами, оборонними укріпленнями, забезпечувати транспорт для потреб австрійської армії тощо.
У Боянах письменних майже не було. Замість підписів, жителі позначали документи тих часів хрестиками. Школу відкрили тут лише у 1820 році.
Трудящі Бонн не мирились з соціальним і національним гнобленням, вони неодноразово повставали на боротьбу проти поневолювачів. У 1799 році орендар звинуватив кількох чоловіків у бунті. Панський суд присудив по 30 буків кожному прилюдно, «… щоб було наукою для інших». Бояни були пунктом переправи революціонерів, учасників повстання 1831 року в Польщі. Переходити кордон їм допомагав начальник боннської пошти емігрант О. Павлусевич. Про боротьбу боннських селян за свої права свідчить і той факт, що з їх середовища в 1848 році був обраний один із семи депутатів Буковини до австрійського рейхстагу — Василь Кирстя. Разом з Лук’яном Кобилицею та іншими буковинськими депутатами він обстоював інтереси своїх виборців — селян. Коли депутат Михайло Боднар порушив питання про скасування панщини та десятини без будь-якої компенсації і вимагав поставити його на відкрите голосування, Василь Кирстя доповнив ці вимоги: «Землевласники, які незаконно привласнили протягом 60 років ділянки землі, негайно і без винагороди повинні цілком повернути їх старим власникам, селянам або громадам. Землевласники, які примушували селян працювати зверх панщини, зобов’язані заплатити за кожний незаконно відроблений день». Повернувшись з Відня у 1848 році, саме тоді, коли Лук’ян Кобилиця згуртовував народні маси гірських районів Буковини, Василь Кирстя зібрав у Боянах селян з навколишніх сіл і закликав їх боротися з поміщиками та австрійською владою.
Реформа 1848 року не полегшила становища боннських селян. Вони змушені були заплатити поміщику великий викуп за феодальні повинності. Боннському поміщику Штефановичу селяни виплатили понад 57 тис. флоринів.
Після реформи в Боянах збереглося поміщицьке землеволодіння. Штефановичу і крупним орендарям належало 3889 йохів кращих земель, тоді як 756 селянських господарств мали тільки 6007 йохів землі, у т. ч. 1018 йохів луків і сіножатей та 19 йохів садів і городів. Земля розподілялась між селянами вкрай нерівномірно: 24,7 проц. господарств володіли ділянками до 2 йохів, близько 9 проц.— від 2 до 4, 9 проц. господарств зовсім не мали землі, 32 проц. господарств були безкінними. Нестача землі, великі, пов’язані з викупом податки, висока плата за користування пасовиськами, брак інвентаря та тяглової сили ще більше погіршили і без того важке становище «визволених» селян.
У період капіталізму економічний розвиток Боян дещо пожвавився. Прикордонне положення села та побудова у 1884 році залізниці Чернівці—Новоселиця, яка пройшла через село, сприяли розширенню його торговельних зв’язків. Наприкінці XIX — на початку XX століть Бояни були зараховані до категорії торговельних містечок. Поряд з торгівлею розвивалась і промисловість. Крім діючих до цього часу млинів та винокурень, запрацювала примітивна фабрика мінеральних добрив. Економічне пожвавлення супроводжувалось зростанням чисельності населення. Якщо в 1857 році тут проживало 4656 чол., то в 1900—6694, а в 1914 році — 7468 чоловік.
Розвиток капіталістичних відносин ще більше посилив експлуатацію трудівників Боян. Гнані злиднями й голодом, вони йшли на заробітки. Частина, зневірившись, виїздила за кордон. Особливо посилилась еміграція з кінця 80-х рр. XIX століття. Тільки до Канади у 1889 році з села емігрувало 124 чол., в 1900 — 58, а на 1913 рік — 208 чоловік.
Австрійські власті змушені були визнати, що причиною масової еміграції було важке матеріальне становище селян, безробіття та низька оплата праці1. В Канаді боннські емігранти заснували поселення і в пам’ять про рідний край назвали його Боянами. Селяни емігрували не лише до Канади, але й до Аргентіни, Бразілії, США тощо. В 1913 році покинув рідне село і вирушив шукати щастя за океаном 15-річний підліток Дмитро Чеботар. Що примусило його покинути рідний край? Ті ж злидні, голод, що панували в кожному буковинському селі. «Не жили, а животіли,— згадує Д. Чеботар.— Тулились у старенькій хаті. Я спав роками у стайні. З дитинства ходив у найми до багатіїв-колоністів Готліба, Гайтнера, Меча. Працював від зорі до зорі. Коли пішла чутка, що в Америці можна легше заробити, туди подались два мої брати, а за ними влітку 1913 року помандрував і я. Америка зустріла не райським життям. Працював тяжко за мізерну платню, де тільки не довелося продавати свої руки: в шахтах, на заводах, на фабриках. Повернутися додому не міг, бо від братів і сестер одержував листи, в яких ті скаржилися на гірке й злиденне життя. Румунські окупанти гнітили й ошукували селян не менш, ніж австрійські барони. Моя рідня просила, аби я хоч трохи допомагав. Час від часу відривав від себе по долару, більше не міг — заробіток мав жалюгідний…».
Культурний та освітній рівень населення залишався дуже низьким. Переважна більшість селян була неписьменною, навіть староста общини не знав грамоти. Більшість дітей не могла відвідувати школу через матеріальні нестатки. Австрійські власті не турбувалися про освіту селян Боян. Приміщення школи було збудовано тільки в 1873 році, тобто лише через 50 років після її заснування.
Величезних втрат і страждань завдала жителям села перша світова війна. З самого початку тут проходила передова лінія фронту, відбувалися кровопролитні бої. Майже все населення було евакуйоване у віддалені губернії Росії. До осені 1916 року в селі проживало тільки 26 чол. Бояни багато разів переходили з рук у руки і були майже повністю зруйновані.
В 1916 році, коли до Боян вступили російські війська, значна частина евакуйованих жителів села повернулася. Але не було житла, інвентаря, посівного матеріалу. Становище лишалося тяжким, хоч російські власті і допомагали біженцям грішми, будівельними матеріалами, продовольством, медикаментами. Чимало жителів Боян, евакуйованих і військовополонених (з австрійської армії), залишились жити в Росії, частина з них брала активну участь у революційному русі і разом з російським пролетаріатом боролася за владу Рад. Так, І. Ф. Істинюк у складі першого Туркестанського кавалерійського полку, а згодом інтернаціональної бригади громив ворогів Країни Рад у Середній Азії та на Україні. Повернувшись 1920 року до рідного села, він тривалий час зазнавав переслідувань румунських жандармів.
У листопаді 1918 року, на час загарбання Північної Буковини Румунією у селі проживало 4603 чол., або 61,7 проц. довоєнного населення. Селяни терпіли через малоземелля та безземелля. Основна частина земель, як і раніше, належала поміщикам й куркулям. Здійснена румунськими властями земельна реформа анітрохи не розв’язала земельної проблеми. Боннські поміщики були власниками найбільш родючих земель. На початку 20-х років колоністи-румуни утворили в селі колонію Арборені: їм наділялося по 5 га землі, справжні ж господарі — боннські селяни — змушені були задовольнятись невеликими клаптиками — 0,5—1 гектар.
Умови життя трудящих Боян невпинно погіршувались. Селяни втрачали землю, худобу. Так, на початок 1940 року близько 30 проц. господарств мали земельні наділи менше 1 гектара. На 1827 сімей (6552 чол.) налічувалось всього 720 коней і 954 корови, включаючи худобу поміщиків та куркулів. Значна частина селян змушена була постійно ходити на заробітки. Крім поміщиків, бідноту Боян експлуатували і місцеві куркулі (їх налічувалось близько 50). Наймити працювали по 14—16 годин на добу за мізерну плату — 20—40 лей за день (коробка сірників коштувала тоді 2 леї). Про охорону здоров’я не могло бути й мови. За неповними даними, в 1940 році 24 жителі села хворіли на сухоти. На початку 1940 року понад 500 сімей селян не мали власного житла, зате було 12 корчем, 3 церкви.
Злидні й голод часто примушували трудящих шукати засобів існування в містах. Залишив рідне село і працював на різних підприємствах Чернівців бідняк Ф. В. Білик. Зазнавши жорстокої експлуатації, пройшовши школу революційної боротьби, на початку 30-х років він вступив до лав Комуністичної партії. З 1933 по 1940 рр. він був членом Чернівецького підпільного міськкому партії. За революційну діяльність його заарештовували 18 разів. Але ні в’язниці, ні катування не зламали волі борця за краще майбутнє своїх земляків. Події революційної боротьби тих років і, зокрема, участь у ній Ф. В. Білика, знайшли своє відображення в документальній повісті «За Прутом, у Садгорі».
28 червня 1940 року трудівники Боян, як і всієї Північної Буковини, радісно зустрічали воїнів Червоної Армії.
В перші дні після визволення була створена сільська Рада в складі 7 чол., її головою став В. В. Гаєвський. Землю одержали 289 безземельних та малоземельних сімей. Селяни-бідняки і колишні батраки М. Л. Василович, В. М. Ляхович, М. С. Матей та інші виступили ініціаторами створення колгоспу, заснованого у березні 1941 року. В артілі «Більшовик» об’єдналось 69 сімей з 302 га землі. Головою артілі колгоспники обрали колишнього поміщицького наймита В. М. Ляховича.
Розгорнулась робота щодо ліквідації неписьменності серед населення Боян. У 1940/41 навчальному році тут діяли чотири школи, двері яких широко відкрились для дітей трудящих.
У здійсненні соціалістичних перетворень на селі активну участь брала створена в лютому 1941 року комсомольська організація, секретарем якої був М. В. Ляхович.
5 липня 1941 року до села вдерлися німецько-румунські окупанти. В перші ж дні вони по-звірячому вбили 86 жителів Боян. Багато жителів потрапило до концтаборів, де їх і закатували. Тільки в Садгірський та Єдинецький табори були кинуті 17 жителів села, у т. ч. І. М. Ткач, В. М. Ляхович, М. Л. Василович, І. М. Віксич та інші. Окупанти розграбували громадське і особисте майно селян, землю знову відібрали поміщики та куркулі.
Трудівники села не корилися окупантам. В районі Боян і навколишніх сіл діяв партизанський загін. У жовтні 1942 року поблизу Боян партизани пустили під укіс ворожий ешелон зі зброєю. Внаслідок диверсії було знищено 32 фашистські солдати та офіцери, виведено з ладу залізницю.
28 березня 1944 року танки підрозділу Героя Радянського Союзу гвардії старшого лейтенанта В. Ф. Шкіля вступили до Боян з півночі, визволивши село від фашистських загарбників. Відновили свою роботу сільська Рада, школи. Трудящим повернули землю, вони взялися до відбудови зруйнованого окупантами господарства.
У вересні 1944 року відновила роботу комсомольська організація. Комсомольці проводили серед населення велику роз’яснювальну та агітаційно-масову роботу, брали участь у ліквідації наслідків війни, в боротьбі з ворожими елементами тощо.
Важливу роль у налагодженні мирного життя в Боянах відіграли створені влітку 1945 року земельні громади, які очолювали активісти В. М. Ляхович, В. С. Костел та інші. Велику організаторську і роз’яснювальну роботу в цей період розгорнула місцева партійна організація, яка виникла в червні 1946 року. В 1947 році вона налічувала 6 комуністів; її секретарем обрали М. С. Яцуру1. В селі розпочався рух за колективізацію сільського господарства. У вересні 1946 року відновив свою діяльність колгосп «Більшовик».