Драниця, Новоселицький район, Чернівецька область
Драниця (до 1947 року — Шендрень) — село, центр сільської Ради. Розташована на лівому березі Пруту, обабіч асфальтованої дороги Чернівці—Кишинів, за 59 км від Чернівців, за 25 км від Новоселиці та за 5 км від найближчої залізничної станції Мамалиги. По р. Прут, за півкілометра від села, проходить державний кордон СPCP з Соціалістичною Республікою Румунією. Населення — 1725 чоловік. Сільській Раді підпорядковане село Негринці.
Перші документальні згадки про село датуються 1646 та 1665 рр., коли його поділили між спадкоємцями поміщиків Хиждеу та Шандрю. Напевне, звідси й походить колишня назва села Шендрень (в перекладі — дранка, драниця).
Після приєднання Бессарабії до Росії село ввійшло до Хотинського повіту Бессарабської області. У 1817 році воно стало власністю поміщика Тодореке Чуре. На той час селяни Драниці відносились до категорії царан. За користування землею вони змушені були працювати у маєтку поміщика та виконувати ряд інших повинностей.
. Не поліпшили становища селян і реформи, проведені царизмом у Бессарабії протягом 60-х років. Селяни не могли ^платити непомірно великого викупу за землю і тому й надалі залишались у кабалі в тих же поміщиків. Безземелля, голод, злидні, виснажлива праця на глитаїв — таким було життя трудівників Драниці. Як зазначається в документальних матеріалах 1883—1884 рр., 39 проц. селян Драниці були безземельними. «А якщо до них причислити і 16 сімей, які мають тільки 54 пражини толоки і присадибної землі,— говорилося тут же,— то число безземельних збільшиться до 57 процентів. Село найбідніше у волості і одне з найбідніших у повіті». Про це ж красномовно свідчать і такі дані: в селі було 88 господарств, з них робочої худоби не мали 52 проц. тих, що володіли наділами, і 70 проц. тих, що були безземельними. Господарів, які мали наділи, але змушені були ходити на заробітки, налічувалось 68 процентів.
Землею в селі, як до реформи 60-х рр., так і після неї, в епоху капіталізму,— володіли поміщики, куркулі та церковники. Найбільші й найкращі масиви належали поміщикам Сонседським, Хилевським, Борчи-Буткевичам, Мошану та іншим. Взагалі 3—4 поміщикам та декільком куркулям і церковникам у селі належало землі вдвічі-втричі більше, ніж усім селянам. Протягом 1867—1917 рр. поміщики Драниці мали від 902 до 1042 десятин землі, тоді як у володінні селян було лише від 403 до 543 десятин землі.
В умовах жорстокої експлуатації, напівголодного існування, безпросвітної темряви, відсутності хоч якогось медичного обслуговування, приріст населення, збільшення кількості дворів були незначними. На 1771 рік у Драниці налічувалося 18 дворів, на 1817 — 69 сімей (дворів було значно менше), а у 1904 році село мало 158 дворів і 798 чол. населення, тобто за 133 роки з’явилося всього 140 дворів.
Аж до возз’єднання з Українською РСР у селі не було навіть фельдшерського пункту (один фельдшерський пункт на декілька сіл відкрився в сусідньому селі Костичанах тільки в 1905 році)7. До 1917 року не мало село і своєї початкової школи. Незначна частина дітей відвідувала початкову школу в сусідньому селі Негринцях.
Так, на 1886 рік з обох сіл училося всього 4 хлопчика (дівчаток серед учнів не було); із 326 мешканців письменних було тільки 7.
Не розв’язала питання про землю Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року. В селі з’явилися накази місцевих правителів — ставлеників Тимчасового уряду, з загрозою суворої розправи за захоплення поміщицьких земель. Більшовики 8-ї армії, окремі частини якої було розміщено в Хотинському повіті, вели серед селян діяльну агітаційну роботу, викриваючи маневри Тимчасового уряду, який «годував» селян обіцянками про передачу поміщицьких земель в орендне користування. Селян не задовольняли ці обіцянки, та вони й не вірили їм. Трудівники по-своєму почали розправлятися з поміщиками. Так, у серпні 1917 року, як доповідав Хотинський управі дільничний міліцейський пост, у Драниці були підпалені скирти хліба поміщиці Мошану. Слідом за цим селяни розподілили між собою церковну землю, відмовилися вносити орендну плату і обробляти панські землі; на 1917 рік лишились необробленими 255 десятин землі. Восени 1917 року селяни Драниці та навколишніх сіл стали рубати поміщицький Шендрянський ліс. Всі намагання хотинських властей перешкодити цьому були марними.
Велика Жовтнева соціалістична революція, ленінські декрети про мир і землю були зустрінуті селянами Драниці із захопленням. У січні 1918 року, із встановленням на території Хотинського повіту Радянської влади, у Драниці, як і по інших селах, сформувалися селянські комітети, що почали розподіл поміщицьких земель між біднотою. На мітингу, організованому колишніми солдатами П. Гуданом та М. Василакі, одностайно було прийнято рішення про повну конфіскацію поміщицьких земель і передачу їх селянам.
Та 28 лютого 1918 року Драницю зайняли австро-німецькі інтервенти, а в листопаді сюди вдерлися війська боярської Румунії. Для боротьби з окупантами створюється більшовицьке підпілля, яке очолив Ф. П. Кучук. За дорученням Хотинського підпільного центру воно готувало повстанські загони в селах Стальнівецької волості (куди входила і Драниця). Сформовані загони активно боролися з інтервентами, зокрема під час Хотинського повстання.
У період румунсько-боярської окупації становище трудівників Драниці різко погіршало. Дедалі більше селян потрапляло в кабалу до поміщиків і куркулів. Дрібні господарства розорялись. За т. зв. «аграрною реформою» 20-х років, спрямованою на відновлення поміщицької власності на землю, наполовину зменшилася кількість землі, яку селяни мали право одержати у поміщиків за викуп.
Напередодні визволення, на 1940 рік, у Драниці було 369 дворів. Поміщики і куркулі володіли більшою частиною- землі — 1312 га найкращих земельних угідь, тоді як понад 200 селянських господарств зовсім не мали землі і худоби, решта ж мала дрібні ділянки від 0,25 до 1 гектара. До того ж, земля, що належала біднякам, була виснаженою, наділи складалися з декількох клаптиків, що знаходились у різних місцях. Зате багатії володіли доброякісними суцільними земельними масивами. Поміщику Колонелу належало 190 га землі, Добжанському — 180, Мошану — 150, Богатшулу — 100 тощо.
Переважна частина селян майже не мала сільськогосподарського реманенту, .землю обробляли примітивними знаряддями — дерев’яними плугами і боронами, сіяли вручну. Звідси і мізерні врожаї — по 4—5 цнт зернових з гектара. Поміщики ж і куркулі одержували значно більші врожаї — у середньому по 10—12 центнерів. 350 бідарів Драниці, що наймитували у куркулів та поміщиків, за день виснажливої праці одержували всього по 15—20 лей. Для порівняння варто зазначити, що 1 кг макаронів коштував 22,75 лей, 1 кг цукру — 32 леї, 1 кг мила — 30 лей, коробка сірників — 2 леї. Навіть за офіційними даними 1937 року, голодна смерть загрожувала у Драниці 126 селянам.
В селі збереглося кілька хатинок, в яких жили селяни до червня 1940 року. Це жалюгідні, наполовину врослі в землю житла, напівтемні і вогкі, де сім’ї юрмилися разом з худобою.
Румуно-боярські окупанти зовсім не дбали про розвиток культури. Село з населенням 1409 чол. (за станом на 1930 рік) мало лише початкову школу, побудовану в 1936 році, з однією класною кімнатою. На 1930 рік у Драниці було 172 дітей шкільного віку (від 7 до 12 років), з них у школі навчалось лише 10. На той час у селі налічувалось 900 неписьменних, у т. ч. чоловіків — 369, жінок — 531. Письменних було 190 чол., з них 180 мали початкову освіту.
В день визволення Бессарабії і Північної Буковини — 28 червня 1940 року — все населення Драниці вийшло зустрічати Червону Армію. З сльозами радості люди вітали радянських воїнів. У селі відбувся мітинг, на якому з промовою виступив командир підрозділу. Він привітав селян з визволенням з-під гніту іноземних загарбників і урочисто проголосив, що віднині вся влада належатиме трудящим.
Зразу ж після визволення в селі створюється сільська Рада, першим головою якої став бідняк М. С. Левчик. Понад 1100 га поміщицьких і куркульських земель були конфісковані і передані в користування селян. Не стало безземельних господарств, зникла наймана праця. Радянська держава допомагала селянам кредитами (наприкінці 1940 року вони одержали 5400 крб. для придбання корів), посівним матеріалом, реманентом. Почав здійснюватися закон про загальне обов’язкове навчання. У 1940/41 навчальному році 5 класів Драницької неповної середньої школи відвідувало вже 175 учнів, навчання було безплатним. Розпочали діяльність клуб та бібліотека, які стали центрами культурного дозвілля драничан. Селяни вперше дістали змогу дивитись кінофільми.
Під керівництвом Новоселицького райкому партії розгорнули свою діяльність агітколективи, які вели серед населення велику роз’яснювальну роботу. 12 січня 1941 року — в день виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР — все доросле населення Драниці взяло участь у виборах і віддало свої голоси за кандидатів блоку комуністів та безпартійних. Цей день був для трудящих справжнім святом.
Та вільна радісна праця трудящих була перервана віроломним нападом гітлерівської Німеччини на СРСР. З липня 1941 року Драницю захопили німецько-румунські окупанти, разом з якими повернулися і поміщики та куркулі. У селі запанував ре^-жим терору та грабунків, над активістами Радянської влади чинилися масові репресії. Голову сільської Ради М. С. Левчика було прилюдно побито до непритомності. На каторжні роботи до фашистських Румунії і Німеччини окупанти насильно вивезли 98 чоловіків і жінок. Над кожним «підозрілим» було встановлено постійний жандармський нагляд, розширювалась мережа таємної агентури. У зв’язку з посиленням на території Хотинського повіту партизанського руху в селах було оголошено військовий стан. Після 10 години вечора під загрозою смертної кари заборонялося виходити на вулицю. Окупанти знущалися над селянами, били навіть за невідвідування церкви. Діти трударів знову були позбавлені змоги вчитися.
Фашисти завдали селу великих збитків: пограбували майно школи, сільської Ради. Крім того, вони забирали у селян домашнє майно, одяг, худобу, птицю; розбирали для оборонних споруд будівлі. Всього окупанти заподіяли жителям села збитків на суму близько 200 тис. карбованців.
Село було визволене 31 березня 1944 року воїнами 42-ї гвардійської стрілецької дивізії. До лав Червоної Армії пішло понад 200 жителів Драниці. Понад 80 жителів Драниці за героїзм нагороджені орденами і медалями СРСР, 80 чол. смертю хоробрих полягли в боях з фашистами. їх імена золотом викарбувані на гранітному постаменті пам’ятника, урочисто відкритого в центрі села 6 грудня 1966 року.
Тяжкими були перші, післявоєнні роки. Не було тягла, реманенту, війна значно скоротила працездатну частину населення. У 1945 році 37 господарств села зовсім не мали ніякої робочої худоби, тільки у 185 з 423 сімей були корови.
Селяни дедалі більше переконувались, що єдиним шляхом до заможного життя є шлях колективізації. У червні 1947 року в селі виникла ініціативна група по організації колгоспу, до якої увійшли селяни-бідняки С. Ф. Василакі, П. А. Шевчук, Г. В. Няун, І. Ф. Булдица, Ф. М. Мелентій. У серпні було створено колгосп ім. Будьонного, який об’єднав 157 дворів, що мали 887 га землі. На 1947 рік у господарстві налічувалося 15 голів великої рогатої худоби, 30 овець та 70 штук птиці. Та незважаючи на післявоєнну розруху, завдяки сумлінній праці і допомозі з боку держави, артіль почала неухильно зміцнюватися. Наприкінці року в селі було повністю завершено колективізацію. У вересні 1950 року колгосп ім. Будьонного об’єднався з колгоспом ім. Котовського (село Негринці) в одну укрупнену артіль ім. Будьонного, що 1956 року отримала назву «Зоря комунізму». В 1950 році тут було 4 рільничі, 2 кормодобувні та 2 овочево-городні бригади; налічувалось 1020 га орної землі, 270 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 33 корови; 257 свиней, 330 овець, 1480 штук птиці.
Велика роль у колективізації села, мобілізації трудящих на зміцнення економіки артілі, на боротьбу за соціалістичні перетворення належить партійній організації колгоспу, створеній у 1951 році. Спочатку вона налічувала 5 членів партії, у 1958 році — 12, а за станом на 1 січня 1968 року — 54 комуністи. В її складі 5 партійних груп — на тваринницькій фермі, у рільничій і тракторній бригадах, в автопарку, в полі.
В ряди Комуністичної партії вступають кращі люди села — передові доярки, механізатори, агрономи, бригадири, ланкові, рядові колгоспники, вчителі, лікарі.
3 54 комуністів Драниці 42 чол. зайняті безпосередньо в колгоспному виробництві. Це забезпечує здійснення повсякденного контролю та керівництво найвідповідальнішими ділянками колгоспного виробництва. Найефективніше використання резервів, підвищення продуктивності праці, застосування нових агротехнічних засобів, боротьба за високу врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва, поліпшення добробуту колгоспників, благоустрій села, ідейно-виховна робота — завжди в центрі уваги партійної організації.
Вірною опорою комуністів є комсомольська організація, що виникла невдовзі після визволення села. В 1956 році вона налічувала 76 членів ВЛКСМ, а в 1967 році — 169 комсомольців — передової молоді села, об’єднаної в трьох первинних організаціях (колгоспу, школи, лікарні). Юнаки та дівчата беруть активну участь у всіх виробничих процесах. У 1956 році за ініціативою комсомольців під керівництвом партійної організації було створено 4 комсомольсько-молодіжні ланки по вирощуванню цукрових буряків і кукурудзи, по вивезенню добрив та для снігозатримання. Між комсомольсько-молодіжними ланками широко розгорнулося соціалістичне змагання за підвищення продуктивності праці. На заклик партійної організації комсомольці і молодь пішли працювати на тваринницькі ферми, заготівлю кормів для худоби.
У 1956 році вісімнадцятирічний комсомолець Г. С. Василакі за високі показники по вирощуванню кукурудзи, картоплі, соняшнику і цукрових буряків нагороджений орденом Леніна.
Завдяки трудовим зусиллям усіх колгоспників, організаторській роботі партійної організації, колгосп «Зоря комунізму» невпинно зміцнювався. Вже у 1954—1955 роках він став економічно розвиненим, багатогалузевим господарством.
Земельні угіддя закріплено за артіллю навічно, вони являють собою великий цільний масив з однорідно-рівнинним рельєфом, лише в північній частині ланів місцевість стає гористою, покритою лісом. На півдні колгоспного масиву знаходиться озеро площею 65 га та розкинулась болотиста місцевість, густо поросла очеретом, який використовується для палива. На 1968 рік у колгоспі налічувалось 1513 га орної землі, 196 га луків і пасовиськ, 46 га сінокосу, 81,5 га саду, 2 га виноградників.
Значно зміцнилась і далі зростає технічна база колгоспу. Якщо в 1958 році поля обробляли 6 тракторів Стальнівецької МТС, то в 1967 році колгосп мав 13 власних тракторів, 3 зернові та 3 бурякозбиральні комбайни, 16 культиваторів, 19 тракторних сівалок, 12 вантажних автомашин та багато іншої техніки.