Дихтинець, Путильський район, Чернівецька область
Дихтинець — село, центр сільської Ради. Розташований у Карпатах, за 7 км від районного центру, за 35 км від залізничної станції Вижниця. Через село протікає річка Путила. Населення— 588 чол. Сільраді підпорядковані населені пункти Греблина, Замогила і Малий Дихтинець.
Уперше село згадується в письмових джерелах 1774 року. Тоді тут проживало 115 сімей1. Своєрідність гірських умов і брак придатних для поселення місць позначилися на забудові села. Воно має хутірський характер.
Власниками землі, як і селян, в першій половині XIX століття були поміщики М. Ромашкан і брати М. і Г. Айваси2. За право користування землею селяни відбували феодальні повинності, розмір яких регулювався насильно укладеними угодами. За однією з них від 1828 року кожний з 83 кріпаків був зобов’язаний платити поміщикові Ромашкану від 2 до 20 флоринів на рік, привезти 2 бочки горілки з с. Іспаса в панські корчми; здати по 12 повісм лляної пряжі; косити та скиртувати поміщицьке сіно, ремонтувати панські будівлі. Крім цього, кріпаки платили і державні податки, вносили натуральний оброк на утримання сільського священика, т. зв. маріяші, та відбували 2 дні панщини в рік на користь сільського старости. В руках поміщиків були і такі знаряддя економічного пригнічення кріпаків, як сервітути та право пропінації. Тому в селі на 150 дворів було відкрито 5 корчем. Спиртне часто насильно нав’язували селянам. Як скаржились дихтинчани разом з іншими селянами Русько-Кимполунзької округи в 1843 році, «їх змушують купувати напої у корчмах, через що вони в такій мірі заборгували, що в них повідбирано хати й грунти».
Поміщикам належало і так зване право млина. Воно існувало з часів перебування Буковини у складі Молдавії. Селянин змушений був молоти зерно лише в млині свого пана. А коли відстань від садиб до млина перевищувала одну милю, селянам дозволялось молоти вдома на жорнах, але й у цьому разі вони зобов’язані були платити панові 15 крейцерів на рік.
У справі судочинства Дихтинець підпорядковувався Путильській домінії. На чолі її стояв пан (в різні часи це були Айвас, Флондор, Джурджуван), який судив селян. Його помічником був мандатор5.
В міру загострення кризи феодально-кріпосницької системи господарства натуральні та грошові повинності селян все більше зростали. Підданих змушували додатково давати поміщику оброк вівцями, в кілька разів збільшувалися і грошові побори.
Посилення феодального гніту викликало повстання селян Русько-Кимполунзької округи 1843—1844 рр. Активними учасниками його були й трудящі Дихтинця. Незважаючи на заборону властей, протягом кількох місяців селяни збиралися у громадських делегатів (уповноважених) 3. Маршевки, С. Степанчука, Л. Кобилиці. Обговорювали скарги на панів та місцевих начальників. Коли ж урядовці заборонили збори, селяни заявили, що не визнають влади домінії. Вони оголосили своєю власністю ліси, прогнали панських лісничих. У протоколі допиту від 29 листопада 1843 року зазначено, що селяни «…вийшли цілком з послуху, перестали ремонтувати мости, панські будинки тощо … Водночас перестали ходити до церкви, не мали ніякої поваги до своїх священиків і не слухали їх повчань».
В Дихтинець, як в одне з «найбільш неспокійних» сіл, за розпорядженням обласного управління від 18 грудня 1843 року послано військовий загін — 20 рядових і одного офіцера. Виступ селян було придушено. Найбільш активні його учасники Іван Кричуняк, Микола Фокшик, Іван Фокшик, Петро Чвіль, Федір Микитчук, Василь Леберда, Прокіп Кричун та багато інших були покарані киями. Про стійкість мешканців Дихтинця свідчить і те, що карателів відкликали звідси тільки на початку лютого 1844 року.
Однак причини повстання не було усунуто. Економічне становище дихтинчан ще погіршилося. Майнова нерівність зростала. На 1847 рік в Дихтинці з 232 селянських господарств 4 були халупниками, 36 мали до 2 йохів землі, 80 — від 2 до 5, 92 — від 5 до 10, 12 — від 10 до 20; в той же час 8 господарств мали кожне понад 20 йохів, а 3 поміщики — 650 йохів землі.
Не залишились селяни Дихтинця осторонь повстання під проводом Лук’яна Кобилиці в 1848—1849 рр. На заклик Лук’яна Кобилиці вони переобрали сільського війта, захопили поміщицький ліс і перестали виконувати повинності на панів. Посланий в округу каральний загін не зміг справитись з повсталими селянами. Хоча в серпні 1848 року австрійський уряд скасував кріпосне право, селянський рух не припинявся. Депутат рейхстагу Лук’ян Кобилиця, повернувшись в листопаді з Відня, говорив своїм виборцям, що домінії вже не мають влади. Він закликав громади Русько-Кимполунзької округи обирати місцеві власті, а поки що слухатися лише депутатів. Дихтинецькі селяни гаряче відгукнулися на ці заклики. Обласний комісар, який прибув для наведення порядку, переконався, що селяни слухаються лише Л. Кобилиці. Тоді на його вимогу обласне управління направило сюди війська.
Становище селян не поліпшилось і після скасування кріпацтва. Щоб користуватися лісами, селяни повинні були укладати кабальні договори з поміщиками. У Микити Смука, який не уклав такої угоди з поміщиком Ромашканом, панські посіпаки в 1849 році забрали «5 баранів, дійну корову; з батьківського грунту вивезли 4 кв. сажні сіна і вимагали 5 флоринів», а в 1850 році забрали «4 баранів, 31 ягня, 1 дійну корову разом з телятком, одну кобилу, одну сокиру, одну шкуру з корови, 3,5 м тонкого сукна».
До 1876 року поміщики тримали в своїх руках і право пропінації. Дальше зубожіння селян спричиняв і податковий гніт. Крім внесення 55 проц. надбавки до прямих податків, яка йшла у фонд викупу кріпацьких повинностей, селяни платили державний поземельний податок, утримували на свої кошти общинне управління, церковних співаків та ряд інших осіб.
З розвитком капіталістичних відносин посилюється процес розшарування селянства. Як свідчить тодішня статистика, на 1870 рік у Дихтинці налічувалося 124 господарства, в т. ч. 22 куркульські, 29 халупників, 61 малоземельне. Із 1235 йохів загальної кількості землі куркулям належало 743 йохи. Пересічно на малоземельне господарство припадало по 5 йохів землі. Однією з причин малоземелля була також неспроможність бідняцьких господарств розширювати свої ділянки за рахунок лісів. Адже необхідно було докласти багато сил і часу, щоб викорчувати дерева, очистити місце від каміння, а іноді й завезти сюди землю з долин. Ті ж, кому вдавалося це зробити, часто, потрапивши у скрутне становище, змушені були за безцінь продавати клаптики землі глитаям.
Зубожілі селяни потрапляли в кабалу до поміщиків та куркулів, залізали в борги. Наприклад, вже 1873 року 22 господарства мали іпотечну заборгованість перед Чернівецьким земельним банком.
Через скрутне матеріальне становище, селяни змушені були за безцінь продавати свою робочу силу місцевим лісопромисловцям, молдавським плантаторам. Займались також ремеслом, різними підсобними промислами. Виготовляли вироби з дерева, шкіри, вовни-, займались вишиванням, художньою обробкою металів. Славу майстра художніх металевих виробів здобув І. Д. Федюк (1831—1932). Заслуговують на увагу виготовлені ним топірці, защипки до кожухів, кільця, обручки, намисто з монет та інше, що зберігаються тепер в Українському державному музеї етнографії та художнього промислу АН УРСР у м. Львові.
Австрійські власті не дбали про освіту українських селян. Лише 1862 року в Дихтинці відкрито двокласну школу, в якій працювало всього 2 вчителі, навчалось 127 дітей, тобто лише половина дітей шкільного віку.
Хоча село відзначалося майже суцільною неписьменністю, визвольні ідеї доходили й до Дихтинця. Ю. Федькович пропагував революційне слово Т. Г. Шевченка. Українське культурне піднесення відчувалося також і тут. Кілька мешканців села вступило до путильського культурно-освітнього товариства «Руська школа». В березні 1901 року дихтинчани були активними учасниками вечора пам’яті Великого Кобзаря. Зокрема, жителька Дихтинця Євдощак читала його вірші.
В 1911 році в селі було засновано відділення товариства «Руська бесіда»4, яке також проводило культосвітню роботу. У бібліотеці товариства влаштовувалися читання книг, газет, організовувались бесіди з питань ведення господарства. Та практично це мало що змінювало, бо селяни були задавлені нуждою. Шукаючи кращої долі, до 1913 року за океан виїхало 28 родин5.
Під час першої світової імперіалістичної війни Дихтинець перебував у смузі воєнних дій — через село в Карпати вела єдина гірська дорога. Бої тут вів 326-й полк 82-ї дивізії російської армії.
Руйнування, злидні й голод, заподіяні війною, лишилися й в повоєнний час. Нові гнобителі — румунські бояри лише експлуатували багатства краю та його людей. На бідування селян часом вказували навіть представники офіційних органів румунської влади. В донесенні Чернівецького облінспекторату поліції від 7 травня 1931 року зазначалось, що через кризу припинилися роботи на лісорозробках і дрібних деревообробних підприємствах, і жителям ніде заробити грошей, щоб купити необхідну для харчування кукурудзу і картоплю.
Власті проводили політику насильницької румунізації. Рідне слово, пісня заборонялися. Все українське переслідувалося, придушувалося.
Поглибилося класове розшарування села. На початок 1940 року 14 куркульських господарств зосередили в своїх руках 565 га сільгоспугідь, багато корів, коней, овець та іншої худоби, а 89 бідняцьких господарств зовсім не мали ніякої худоби.
В умовах окупаційного режиму, коли за місцевим населенням стежили агенти сигуранци, лунали заклики до боротьби з загарбниками. Серед селян поширювалися листівки, в яких говорилося про возз’єднання з Радянською Україною. Революційну роботу в Дихтинці проводили комуністи Георгій Гнатюк та Мойсей Григорій.
Час визволення з-під іноземного гніту, з кабали глитаїв настав улітку 1940 року. 28 червня дихтинчани радо зустріли червоноармійців — в селі відбувся мітинг. 5 липня 1940 року в Дихтинці створено сільську Раду депутатів трудящих. Першим її головою був Д. С. Готліб. Рада націоналізувала поміщицькі землі, магазини торговців та будинок урядовця. Було відкрито початкову школу з рідною мовою викладання, медпункт, клуб та бібліотеку. Від Радянської держави значну допомогу одержали багатодітні матері. 8 із них видано по 2 тис. карбованців.
12 січня 1941 року дихтинчани вперше віддали свої голоси за народних посланців до Верховної Ради CPСP та Верховної Ради УРСР.
З початком Великої Вітчизняної війни стали на захист Батьківщини Д. С. Готліб, Т. Г. Фокшек, І. Г. Чав’юк, В. Г. Ковбиш та інші. В липні 1941 року Дихтинець зайняли німецько-румунські війська. Встановився жорстокий окупаційний режим. У селян відібрали землю, переслідували активістів. За роки окупації селу завдано великих матеріальних збитків. Досить того, що загарбники спалили 30 житлових будинків.
16 вересня 1944 року бійці 138-ї стрілецької дивізії 4-го Українського фронту визволили Дихтинець від німецько-румунських окупантів. Відновила свою діяльність Дихтинецька сільська Рада. Вона повернула селянам 653 га землі, відібраної окупантами. Розпочали роботу медпункт, школа та бібліотека.
До Путильського ліспромгоспу, створеного в 1945 році, ввійшли і ділянки лісу, конфісковані у місцевого лісопромисловця. Переважну більшість робітників становили жителі Дихтинця. Працюючи на радянському підприємстві, вони по-новому почали ставитися до праці. Саме дихтинчани 1947 року звернулись до трудящих району з закликом достроково виконати план лісозаготівель і заготовити понад план З тис. куб. м та вивезти 6 тис. куб. м деревини. Взяті зобов’язання було виконано. Селяни Дихтинця завоювали перехідний Червоний прапор Путильського РК КП України і райвиконкому. Особливо відзначились на лісозаготівлі брати Андрій, Василь, Танасій, Олексій, Дмитро Павловичі Кричуни, Ю. І. Бурак та І. М. Терен, які виконали своє завдання на 200 процентів.