Путила, Путильський район, Чернівецька область (продовження)
До Вижницької виборчої округи прибув комісар обласного управління, проте його зусилля зробити народ слухняним були марними. Громади заявили, що слухаються наказів тільки депутата рейхстагу Лук’яна Кобилиці. Тоді Буковинське обласне управління в найбільш неспокійні.місця направило військові підрозділи. При звістці про наближення війська Л. Кобилиця зник. Не був він присутнім і у рейхстазі, що відновив засідання у листопаді 1848 року.
10 грудня 1848 року мандатор Ласковський із Путили доносив буковинському старості, що селяни в горах «нікому не вірять, ні одному службовцеві домінії, ні представникам влади» … Він вважав, що спокій триватиме, поки будуть у горах війська. Коли ж вони відійдуть, то з’являться такі прихильники Кобилиці, як Василь Вирла, Влас Фошка та інші.
6 лютого 1849 року рейхстаг позбавив Л. Кобилицю депутатських повноважень, марно намагаючись зменшити цим його вплив на гірське населення.
Селянські заворушення тривали і далі. Посилаючись на те, що в патенті від 7 вересня 1848 року говорилося лише про землю, поміщики оголосили ліси і полонини своєю власністю та вимагали з селян плати не тільки за них, а й за ті ліси, що раніше вважалися рустикальними. Уряд їх підтримував, посилаючи в села для збору плати військові експедиції.
В травні 1849 року мандатор доносив обласній слідчій комісії про те, що мешканець Путили Яким Кропивницький так розтлумачив селянам патент від 7 вересня, що нібито всі ліси і пасовиська в Русько-Кимполунзькій окрузі належать гірському населенню. Ця звістка з швидкістю блискавки поширилась в горах. Громади заявили, що не даватимуть овець за користування угіддями. Зазначаючи, що місцева влада не в силі побороти опір 16 громад, мандатор просив військової допомоги.
Вимога мандатора була задоволена — в гори прибув військовий загін на чолі з обласним комісаром. Селян примусили заплатити податі панам за минулий рік і укласти угоду на наступний. Яким Кропивницький був засуджений до двомісячного ув’язнення, після відбуття якого був узятий під поліцейський нагляд.
На протязі 1849 року громади Руського Кимполунгу подали кілька прохань до різних установ, щоб Лук’янові Кобилиці, Василеві Вирлі, Степанові Степанчукові та іншим було дозволено повернутися додому. Але власті дали вказівку стрільцям живими або мертвими взяти Лук’яна Кобилицю, Вирлу Миронюка та ін. організаторів виступів селян. Навесні 1850 року стрільцям вдалося заарештувати Лук’яна Кобилицю. Після закінчення слідства його направили на поселення до м. Гурагумори. Внаслідок жорстоких тортур під час слідства Л. Кобилиця став калікою і тяжко хворим. В жовтні 1851 року він помер. Однак полум’яний борець за визволення народу від панського гніту живе в серцях вдячних нащадків. Й досі гуцули розповідають легенди і співають пісні про свого славного земляка. В с. Сергіях споруджено пам’ятник Лук’янові Кобилиці.
Протягом 50-х років XIX століття поміщицький гніт ще більше посилився. Класове розшарування села відбувалося прискореними темпами. В 1865 році в порівнянні з 1847 роком у Путилі кількість халупників, а також селянських господарств, що володіли земельними ділянками до 2 йохів, зросла майже вдвоє. Частина селян змушена була займатись ремеслом, виготовляти для продажу різні вироби з дерева, шкіри, вовни. Однак широкого розвитку ремесло не набуло. В 1910 році, наприклад, на 2027 чол. мешканців Путили було лише 48 ремісників. У значній мірі це зумовлено наявністю в горах лісорозробок, які особливо розвинулися в 70-х роках XIX століття. Деякі селяни в пошуках кращої долі емігрували за кордон. За даними 1913 року, з Путили виїхало 57 чоловік.
В 1786 році в Путилі відкрито двокласну школу, на кошти самого населення. Викладання в ній провадилося переважно німецькою мовою. Більшість дітей не була охоплена навчанням. Школа майже не розвивалась. Навіть через століття — у 1906/07 навчальному році — в ній було 2 основні та 2 паралельні класи, в яких працювало 4 вчителі.
На культурний розвиток села значний вплив мала громадсько-політична і літературна діяльність видатного українського письменника-демократа, уродженця Путили Юрія Федьковича. В 60—70-х роках XIX століття він активно виступав на сервітутових процесах, захищаючи інтереси селян.
Юрій Федькович поширював у Путилі і навколишніх селах поезії Т. Г. Шевченка, боляче переживав понімечення рідного народу, закликав рішуче «раз і назавжди покинути наш смішний і для нас так згубний сепаратизм, жити одним духом і тілом з прочим руським народом».
1875 року Ю. Федьковича відвідав український вчений і громадський діяч М. П. Драгоманов. Між ними встановилися дружні зв’язки.
Ю. Федькович порушував питання .про вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка. Тільки у березні 1901 року, з нагоди 40-х роковин від дня смерті Кобзаря, заходом щойно створеної філії товариства «Руська школа» відбувся багатолюдний вечір. На ньому з доповіддю про життя і творчий шлях Т. Г. Шевченка виступив педагог і композитор, автор музики до «Заповіту» Іполит Омельський. Селяни почули тут поему «Кавказ», вірш «Не той світ», пісню «Реве та стогне Дніпр широкий». Цього ж року мешканці Путили побачили п’єсу «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського. В ній виконували ролі представники місцевої інтелігенції.
На початку XX століття в Путилі частим гостем був український письменник, артист, мистецтвознавець, організатор першого гуцульського театру Г. М. Хоткевич. Перебуваючи в Галичині як політичний емігрант, він багато корисного зробив тут для розвитку української культури і літератури. Він об’їхав всю Галичину і Буковину, чаруючи людей своїм співом і грою на бандурі. Г. М. Хоткевич також вивчав побут гуцулів, їхній фольклор.
Під впливом буржуазно-демократичної революції в Росії трудящі Гуцульщини включилися в рух за демократичні свободи. 4 лютого 1906 року на віче до Путили зібралося близько 5 тис. чоловік. Віче висловило обурення з приводу «задавленої свободи нашого культурно-національного розвитку».
Імперіалістична війна важким тягарем лягла на плечі трудящих. Злидні, голод були постійними супутниками кожної трудової сім’ї. На кінець 1916 року багато повітів було охоплено голодом. Нестача борошна, солі і гасу стала звичайним явищем. Про це також згадано було на нараді представників адміністрації російських військ 20 вересня 1916 року в м. Вижниці. На нараді виявилось, що найбільше терпіли від голоду гірські села. Щоб хоч до певної міри попередити загальний голод, говориться в цьому документі, необхідно виділити для населення 15 вагонів кукурудзи, 8 вагонів житньої муки, 4 вагони пшеничної муки, 1 вагон солі і 1 вагон гасу, а також необхідно відкрити продовольчі магазини в кількох населених пунктах, в т. ч. й в Путилі.
Звістка про перемогу в Росії Великої Жовтневої соціалістичної революції окрилила трудящих вірою в краще майбутнє. Вона піднесла їх дух і волю до боротьби за соціальне і національне визволення, за возз’єднання з Радянською Україною.
Рішучим опором зустріло населення прихід королівсько-румунських загарбників, які встановили жорстокий окупаційний режим, проводили політику румунізації, переслідували українську культуру. В рапорті Вижницької сигуранци секретаріату внутрішніх справ Буковини за 1920 рік писалося, що житель Путили Михайло Анхелюк твердив, нібито Червона Армія незабаром прийде на Буковину, селяни відберуть у багатих землю та майно. Місцевий примар хотів його арештувати, але Анхелюк не підкорився, та ще й хотів побити примаря. Лише за допомогою жандармів Анхелюка було заарештовано.
Навіть самі окупанти змушені були визнати, що життя трудящих Путили злиденне. В інформаційному повідомленні Чернівецькому інспектору поліції від 7 травня 1931 року відзначалось, що в зв’язку з економічною кризою і безробіттям економічне становище населення гірської частини Путильського повіту було надзвичайно тяжким. В інформації підкреслювалося, що в повіті поширюється комуністична пропаганда, розповсюджуються листівки із закликами до боротьби проти румунських окупантів.
В рапорті претора королівському наміснику провінції Сучава від 5 вересня 1938 року говорилося, що населення Путильського повіту голодує. В селах відсутні споживчі кооперативи, скрізь погані дороги, в школах не вистачає класних кімнат. Викладання в школі велось лише румунською мовою, в ній працювало 3 вчителі-румуни. В Путилі 91 проц. жителів неписьменні.
Про медичну допомогу не могло бути й мови. Часті хвороби, висока смертність — характерні для тогочасної Путили. Особливо смерть косила дітей. Із 130 новонароджених 105 помирало. На весь повіт був лише 1 приватний лікар.
З усіх придатних для обробітку земель тільки 4 цроц. належало селянським господарствам, переважно куркульським. Основним засобом до життя більшості мешканців Путили була вільнонаймана праця на лісорозробках і сплаві лісу. Бідніші вербувалися на сезонні роботи до Румунії, інші в пошуках щастя їхали до Бразілії, Канади, США.
Омріяне віками визволення від гнобителів настало в червні 1940 року. В перші ж дні після возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною в Путилі були націоналізовані 2 бакалійні магазини — один з річним обігом 800 тис. лей, другий — 1 млн. лей, будівлі примаря тощо, передано селянам поміщицькі землі і маєтки.
На той час у Путилі було 1950 чол. населення. 515 господарствам належало 7184 га землі, в т. ч. орної — 180 га, сінокосів — 1126 га, випасів — 1622 га, лісів — 4256 гектарів.
Запровадження в життя радянських законів здійснювала сільська Рада, створена 5 липня 1940 року. Перші кроки радянського будівництва проходили під керівництвом територіальної партійної організації, яка налічувала в своєму складі 8 комуністів. Було відкрито початкову і середню школи з викладанням рідною мовою, лікарню на 30 ліжок, амбулаторію, санепідстанцію. Тільки в травні 1941 року 6 багатодітним матерям було подано допомогу по 2 тис. карбованців. Перед трудящими відкрились двері клубу, бібліотеки з фондом понад 1 тис. книг. Садиба письменника-демократа Ю. Федьковича була перетворена на літературно-меморіальний музей.
Дальші соціалістичні перетворення перервала війна. 5 липня 1941 року Путилу окупували німецько-румунські війська. Чорні сліди в історії села лишили й українські буржуазні націоналісти. Від їх рук загинуло 126 радянських громадян.
15 вересня 1944 року війська 1-го Українського фронту визволили від фашистських загарбників Путилу. Та від села залишилися одні згарища і руїни. Тому до 1947 року районні організації розміщувалися в Селятині. Відразу відновила діяльність сільська Рада. Відкрито школи, культурно-освітні установи. Зусилля мешканців села спрямовувалися на відродження господарства. Почали працювати лісгосп та ліспромгосп, які одержали значну кількість машин і механізмів із східних районів Радянського Союзу.
В лютому 1948 року створилася ініціативна група по організації колгоспу, до якої ввійшло 25 господарств. В жовтні засновано сільськогосподарську артіль ім. Юрія Федьковича, в ній об’єдналося 101 господарство.
Колективізації села перешкоджали банди українських буржуазних націоналістів. Вони вели ворожу пропаганду, вбивали активістів, спалили літературно-меморіальний музей Ю. Федьковича та багато житлових будинків. Але незважаючи на залякування, селяни вступали до колгоспу, наприкінці 1950 року колективізацію було завершено. За артіллю закріплено 3086 га землі, в т. ч. орної — 123 га, пасовиськ та сіножатей — 1300 га, решта — ліси і чагарники. В господарстві на той час нараховувалось 280 голів великої рогатої худоби, 480 овець та 33 коней.