Путила, Путильський район, Чернівецька область
Путила (давні назви — Путилів, Сторонець-Путила) — селище міського типу (з 1949 р.), центр Путильського району. Розташована за Карпатським перевалом Німчичем, у мальовничій долині річки Путили (притока Черемошу), за 45 км від залізничної станції Вижниця, за 115 км від Чернівців. З обласним центром сполучена шосейним шляхом. Населення — 3000 чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Паркулина і Рижа.
З давніх-давен поселилися в цій місцевості мисливці й скотарі, які рятувалися в горах і лісах від феодального гніту. Тяжкою працею відвойовували вони у лісових хащах землю, розчищали її від каміння. Завдяки наполегливості трударів цей край став придатним для життя людини. Не припинявся приплив населення в гори з сусідніх земель, де швидко посилювалося феодальне гноблення. І тут його уникнути вдавалося ненадовго — слідом за втікачами йшли пани з князівськими грамотами, які стверджували їх права на ці землі.
Вперше Путила згадується 1501 року. Поряд із іншими населеними пунктами, які передавалися польським королем у володіння феодалу Іону Теутулу за заслуги в справі укладення миру між Польщею та Молдавією, названо й Путилу.
Вже в першій половині XVII століття в гірській частині Буковини — Руському Кимполунзі — феодально-кріпосницькі відносини були встановлені феодальним законодавством і довголітньою практикою. Зокрема, грамота князя В. Лупула 1643 року підтверджувала раніше дані поміщикам права на землі у Руському Кимполунзі, а селян зобов’язувала платити встановлену князем десятину.
Розчищені від лісу ділянки селяни вважали своєю власністю. Вони відмовлялися виконувати повинності на користь панів і платити десятину. Виникали конфлікти, які часто розв’язувалися за участю князя. Наприклад, у грамоті згадуваного В. Лупула від 20 травня 1647 року писалося, що від селян Путилова і Розток Русько-Кимполунзької округи надійшли скарги про утиски бояр та монастирів.
На кінець XVII століття поміщики вже не вдовольнилися повинностями, встановленими грамотами попередніх князів. Знову посипалися скарги князеві на те, що пани вимагають від селян виконання тих повинностей, які встановлювалися тільки для підданих в долинах, хоч гірські жителі не мали родючих земель.
З грамоти К. Дуки (1693 р.) видно, що селяни Русько-Кимполунзької округи в XVII столітті платили панам данину: заможні давали по 9, середні по 6, а бідні по 3 курки, а за кожний кв. сажень зібраного сіна платили по 2 монети. За невиконання повинностей селян карали. Грамота К. Дуки встановлювала, що за селянами лишаються ділянки, які вони очистили від лісу власними руками, а землі, віддані ними в заставу, пани можуть повернути собі. Селянам заборонялося продавати грунти, встановлювався грошовий чинш на користь пана в таких розмірах: із багатших селян — 3 монети, з середніх — 1,5 монети, з бідних — 1 монета. Всі селяни повинні були платити по 3 монети за кв. сажень зібраного сіна, а з урожаю давати поміщикові десятину. Як і в попередні часи, залишалася десятина з мисливства та рибальства.
Ніякими князівськими грамотами не було обмежено намагання панів збільшувати повинності кріпаків. Спочатку деякі повинності вводилися як тимчасові, або «добровільні», а згодом під них починали підводити звичай, і вони ставали обов’язковими.
Селяни Русько-Кимполунзької округи платили і державні податки. Як видно з грамоти Г. Калімаха 1761 року, селяни тоді скаржилися на тяжке становище. Тому князь встановив на всю округу 2400 лей податку, виплату якого було розподілено на 4 терміни. Але при цьому залишено податок натурою — гоштину — 300 баранів на рік. З князівської грамоти видно, що лише під час стихійних лих селяни звільнялися від податку за пасовиська і десятини з пасік.
Після загарбання Буковини Австрією повинності, встановлені за часів панування молдавських князів, були підтверджені. Уряд не вносив корінних змін у відносини між панами та їх підданими. Зберігся й порядок установлювати обов’язки підданих до свого пана у формі договорів. Складена угода набирала сили закону, бо її затверджував обласний уряд.
В угоді 1803 року між панами Флондорами та їх підданими з Путилова говорилося, що селяни повинні платити від кожної хати, або «халупи» по 2 флорини на рік готівкою, десятину овочів та різного збіжжя — натурою, з кожного сажня сіна — З крейцери. Натурою повинні платити за полювання та рибальство, а також за гілки дерев для годівлі кіз і овець — смушок та вовну з однієї вівці. За згодою з селянами, всі повинності сплачувалися грішми, ця виплата називалася руптою. В зв’язку з цим піддані поділялися на 5 груп. Перша — платила 9 флоринів, друга — 6, третя — 4, четверта — 2, п’ята — 1 флорин на рік. Крім того, селяни, які мали коней, повинні були перевозити до панської корчми горілку. За полонини платили бринзою. Селяни повинні були ремонтувати «та тримати у доброму стані панські корчми і млини». Грошовий і натуральний чинш перепліталися з панщиною. Як і всюди на Буковині, тут яскраво виступала тенденція до збільшення панщини і різних повинностей. Всілякими способами пани намагалися забрати в селян землю і на ній випасати свою худобу.
В липні 1817 року селяни Путилова подали скаргу до імператора Франца Іг в якій вказувалося, що протягом останніх 10 років пани підвищили податок за землю в 10 разів, встановили новий податок вівцями. З тих, які не мали коней, за те, що вони не перевозили панської горілки, брали по 2 флорини, а якщо не міг заплатити — били киями. Скарга була передана обласному урядові в Чернівцях, який послав комісара для її перевірки лише в 1825 році. Проте, розслідування було проведене в інтересах поміщиків, здирства і сваволя яких не знали меж. Свідченням цього є численні скарги, що подавали селяни до різних урядових установ. Селянин з Путилова Влас Петран скаржився, що до 1822 року він платив земельного податку 5,5 флорина, податку під назвою келтунок — 1 флорин, 1 повісмо, 1 бербеницю бринзи і відбував т. зв. терхи (привіз горілки), що вважалося панщиною. З появою 1822 року нового поміщика Ромашкана В. Петран лише земельного податку почав платити 30 флоринів і 30 крейцерів, келтунку — 1 флорин, замість повісма — 9 флоринів, за рибальство — 9 флоринів; давав 1 бербеницю бринзи, 2 вівці з ягнятами, зобов’язуючись виростити цих ягнят і на третій рік віддати поміщикові. Крім того, повинен відробити 80 днів панщини на рік.
В. Петран від себе та за уповноваженням всієї громади кілька разів подавав до різних інстанцій скарги на поміщиків Флондора і Ромашкана. В 1827 році Ромашкан доручив своїм людям спіймати Петрана, але той, щоб уникнути знущань, переховувався. Панські слуги знущалися над його жінкою, потрощили речі в хаті, забрали худобу. Коли ж їм вдалося схопити Власа Петрана разом з його братом Миколою, вони їх побили, а потім прикували на ланцюзі до стіни і протримали так 20 тижнів. Лише за розпорядженням обласного уряду Петрани були випущені на волю. Та на цьому переслідування не закінчилося. Ромашкан виселив В. Петрана з його господарства, поселивши туди його сина Максима. Батько ж повинен був стати йому слугою. Не стерпівши цього глуму, В. Петран залишив село. Така розправа не була поодинокою. Буковинський обласний уряд в 1832 році змушений був звернути увагу обласного комісара на безчинства поміщиків Флондора, Джурджувана, Ромашкана, мандатора Малиновського.
Незважаючи на те, що скарги не вирішувались на користь селян, вони все ж продовжували їх подавати. В жовтні 1842 року від усіх громад Русько-Кимполунзької округи надійшла скарга до крайового уряду в Львові. В ній селяни писали про захоплення поміщиками лісів і полонин, надмірні податки і панщину,, зловживання мандатора Гординського та старшого стрільця Завадинського. Громади підкреслювали, що від поміщиків не одержували ніяких земель, тому відмовлялися від усяких повинностей на користь панів. Вони заявили, що хочуть бути цісарськими підданими, тобто державними (камеральними) селянами.
На скаргу від 20 січня 1843 року, за дорученням крайового уряду, Чернівецький обласний уряд відповів, що ліси в Русько-Кимполунзькій окрузі є власністю поміщиків. Останні ще більше посилили охорону лісів, заборонили користуватися навіть» тими деревами, які виросли на землі, ще раніше розчищеній від лісу. Без користування лісом у цій місцевості селяни не могли прожити. Тому вони вирішили силою захопити його та прогнати панських лісничих. З цього і почалося заворушення селян Руського Кимполунгу восени 1843 року.
В протоколах того часу відзначається, що селяни Путили та інших сіл вийшли з послуху, перестали ремонтувати мости, панські будинки, ходити до церкви, не мали ніякої поваги до своїх священиків і не хотіли слухати їх повчань. А на путильського священика Гусятинського навіть нападали, він змушений був просити військову охорону для відправлення служби.
Щоб придушити селянські виступи і «навести порядок», до Путили влада послала, військовий загін. Солдатів розквартирували по хатах найбільш активних повстанців.
На допитах селяни свідчили, що поміщики М. Ромашкан, Г. Айвас, Д. Флондор змушують їх платити надмірні податки не тільки за ті землі, якими вони користуються, але й за ті, що у них відібрані, Поміщики позбавляли селян права на ліси, хоч грошові податки були збільшені у декілька разів.
Основні вимоги селян були сформульовані їхнім керівником Лук’яном Кобилицею. Народився він у 1812 році в Путилі. Вже в 27 років став громадським делегатом, самовіддано відстоював інтереси і права громад. Селяни відмовлялися визнавати поміщицьку (домінікальну) владу, виконувати повинності, не корилися владі мандатора, усували небажаних війтів, виступали проти зловживань урядовців, оголосили ліси й полонини своєю власністю, вимагали відкриття шкіл по селах.
Жодна з цих вимог не була задоволена. Виступ селян був жорстоко придушений.
3 грудня 1843 року барон Ріперда заарештував 14 ватажків селянського руху, в т. ч. Лук’яна Кобилицю, Івана Галицю, Йосипа Вирлу та інших.
Каральна експедиція, очолена заступником обласного старости Збишевським, по-звірячому розправилася з селянами. Масова екзекуція над повстанцями почалася 4 грудня 1843 року і тривала до березня 1844 року. Киями або різками було покарано 231 чоловіка. В документах не відображено деталей катування, але вони збереглися в народній пам’яті. В одному з оповідань говориться: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали». Та все ж налякана селянським рухом влада змушена була звільнити ватажків повстання. Причини, що породжували незадоволення селян, залишалися і після придушення повстання. Поміщики ще більше посилили гніт.
В скарзі цісареві Фердінанду І 20 травня 1846 року, підписаній 25 мешканцями Путилова, зазначалося, що сваволя панів стала нестерпною і селяни вже подали в різні установи 11 скарг.
Внаслідок революційних подій австрійський уряд вимушений був видати конституцію, яка оголошена 25 квітня 1848 року. На початку червня були проведені вибори до рейхстагу. Від Вижницької виборчої округи депутатом був обраний Лук’ян Кобилиця.
Лук’ян Кобилиця брав активну участь у роботі рейхстагу. З його ініціативи і за його участю депутати-селяни подавали до рейхстагу скарги громад Буковини на місцевих поміщиків. Разом із депутатами від Галичини і Буковини він голосував за скасування кріпацтва без викупу, а також за те, щоб допустити на засідання і вислухати делегатів революційної Угорщини.
7 вересня 1848 року Фердінанд І видав патент про ліквідацію феодальних повинностей за викуп.
В кінці жовтня 1848 року, згідно з вказівкою імператора, рейхстаг перервав свої засідання. Повернувшись на Буковину, Лук’ян Кобилиця не тільки звітував перед виборцями про свою діяльність, але й вирішив активно боротись проти гнобителів та не повертатись до рейхстагу. Він говорив громадам, що домінії вже не мають влади, селяни повинні підкорятися тільки вищій владі і депутатам, обирати громадські органи влади. Селяни гаряче відгукнулися на його заклики.