Селятин, Путильський район, Чернівецька область
Селятин — село, центр сільської Ради. Розташований в долині річки Сучави, за 25 км від районного центру, за 65 км від залізничної станції Вижниця. Населення — 1200 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Галицівка і Руська.
Село з усіх боків оточене горами. Від східних вітрів його захищають гори Костиль і Лупшин, вкриті вічнозеленими смереками і соснами. З півдня височать Дітча та Магара. На заході тягнуться верховини Штивйори і Мінти, над якими здіймається кругла Панюкова Кечера. На півночі долину замикають гори Плоска та Красний Діл, увінчений віковими буками, смереками, соснами.
Перші поселенці вважали долину в Карпатських горах, якою протікала річка, зручним місцем, де можна оселитися. Імовірно, це відбилося в назві населеного пункту, яка, до речі, свідчить, що засновниками його були слов’яни.
Вперше Селятин згадується в грамоті молдавського князя Стефана III 13 березня 1490 року як власність Путнянського монастиря.
Землю від монастиря одержувала вся громада. Громадський суд, що складався з сільського старости, т. зв. двірника, та присяжних, періодично розподіляв землю між членами громади. Не переділювалися тільки левади. Пасовиськами (толоками) громада користувалася спільно під контролем громадського суду. Під час володарювання молдавських князів, коли Буковина була вкрита великими лісами, селяни могли вільно ними користуватися, бо землевласники (в т. ч. й монастирі) були зацікавлені у викорчуванні лісових ділянок. Селяни мусили виконувати на монастир ряд повинностей. Крім цього, мешканці Селятина відбували ще по 2 дні панщини на попа. З 1632 року, як і всі монастирські селяни, вони повинні були платити державні податки.
Обов’язки кріпаків довгий час не були унормовані, а визначалися звичаєвим правом. Лише після 1766 року, коли була видана грамота воєводи Г. Гіки, панщина мала дорівнювати 12 дням на рік. Визначалися й норми виробітку. До того ж кріпаки повинні були платити десятину з врожаю.
Австрійський уряд після загарбання Буковини офіційно не скасував повинностей, встановлених Г. Гікою, але й нічого не робив, щоб обмежити їх. Наприкінці XVIII століття відбувається дальше посилення феодально-поміщицького гніту. Селян позбавили права користуватися лісом на паливо, полювати й рибалити. Тепер за все це необхідно було платити.
У 1786 році, після створення релігійного фонду, Селятин відійшов до його володінь. Посилилося гноблення та різні утиски з боку австрійських чиновників і релігійного фонду. Селян позбавляли найелементарніших прав, їм забороняли переселятися з однієї місцевості в іншу, збільшували феодальні повинності. Хто з селян не міг відробити панщини, той мусив платити грішми за кожен день по 16—20 крейцерів.
На початку XIX століття більша частина села відійшла до Радівецьких державних володінь, а його мешканці стали камеральними (державними) селянами, які були менше, ніж панські, обтяжені різними податками і повинностями.
Державними селянами відав т. зв. камеральний мандатор, призначуваний урядом. Він був необмеженим господарем над ними і зловживав своєю владою. Селятинці не раз скаржилися на мандатора Амброзіуса та радівецького управителя. З 1822 по 1843 рік до Буковинського обласного управління надійшли сотні скарг з Селятина й інших сіл про те, що урядовці відбирали у селян землі, лісові ділянки і віддавали їх в оренду багатіям. Селяни також скаржилися на завищені податки, які накладали на них, що приводило багатьох, як писали вони, до крайнього зубожіння.
Але скарги залишалися без відповіді роками. В 1824 році було організовано комісію, яка змушена була винести рішення про повернення захоплених у селян земель, а також визнала незаконним накладання додаткових податків на гірських поселенців. Проте після апеляції управителя рішення комісії було скасовано самим же обласним управлінням. Тоді селяни знову написали скаргу. Справа тягнулася кілька років, і в 1843 році було вирішено, що скарги селян мусить вирішувати сам радівецький управитель.
Тому разом з панськими селянами Русько-Кимполунзької округи в антикріпосницькому повстанні 1843—1844 рр. активну участь брали камеральні селяни з радівецьких державних володінь. У багатьох документах австрійські жандарми та інші урядовці називали селятинців бунтівниками, що не коряться властям.
За участь у повстанні в грудні 1843 року були заарештовані, покарані киями, а потім відправлені у Радівці жителі Селятина Михайло Величко, Олександр Маковійчук, Трифон Моркилек, Олекса Сердан і Гаврило Мотчук.
У 1848 році під впливом революційних подій в Австрії селятинці знову повстали. Спільно з селянами Русько-Кимполунзької округи вони боролися в цей час проти феодальної земельної власності та панського гноблення. Як доповідав буковинський обласний староста австрійському міністерству внутрішніх справ, мешканці громади Селятин «мали сміливість виявити безстрашно свої злонамірені вчинки проти законного порядку та безпеки».
На придушення селянського повстання австрійський уряд послав значні військові сили, частина яких в кінці листопада 1848 року вступила до Селятина. Вдираючись у селянські оселі, солдати грабували населення, забирали худобу й хатні речі, робили всякі безчинства.
І після скасування кріпацтва не поліпшилось економічне становище селян. В пореформений період відбувається дальше зубожіння переважної більшості населення Селятина, посилюється процес класового розшарування, про що, зокрема, свідчить зростання в селі кількості селян-халупників, які, крім хати, нічого не мали. Якщо в 1847 році їх нараховувалось 147, то через 18 років — 181. За цей же час тих, що мали землі до 10 йохів на двір, збільшилось у 9 разів. За даними на 1871 рік, земельна площа села становила 69 369 йохів, з яких майже 50 тис. йохів (близько 75 проц.) належало релігійному фонду, який здавав землю в оренду.
Селятинці терпіли в час австрійського панування не тільки від важкого матеріального становища — їх пригнічували політично, позбавляли всяких прав, обмежували можливість здобути навіть початкову освіту. Лише в 1864 році в Селятині була відкрита початкова школа, в якій навчалась незначна частина селянських дітей. В 1907 році з 520 дітей шкільного віку її відвідувала тільки половина.
Не краще було й з медичним обслуговуванням у Селятині. В селі не було навіть фельдшера, мешканці його змушені були ходити на лікування аж до Путили, де був один платний лікар на весь повіт. Серед жителів Селятина ширились різні хвороби, від яких понад 50 проц. дітей помирали у віці до 4 років.
Гостре безземелля, малоземелля і безправ’я штовхали багатьох на еміграцію в чужі краї. Вже у 1890 році з села виїхало до Америки 3 сім’ї.
Особливо ускладнилось становище мешканців Селятина під час першої світової імперіалістичної війни. Чоловіків було мобілізовано на фронт, а їх сім’ї терпіли тяжку матеріальну скруту. За браком робочої сили і сировини 2 лісопилки припинили роботу. В селі не вистачало борошна, солі, гасу. В жовтні 1916 року в Селятині почався голод. Коли російські війська внаслідок розгрому австро-угорської армії зайняли Селятин, трудящі зустріли їх з радістю. Тоді ж російські солдати побудували залізницю, що проходила через Селятин, з’єднуючи Вродин із Шепотом. Командування російської армії подавало матеріальну допомогу селянам.
У 1918 році трудящі Селятина разом зі всіма буковинцями потрапили під владу нових гнобителів. З перших років хазяйнування румунських бояр ще більш посилився соціальний і національний гніт. Трудящі Селятина відразу відчули вороже ставлення до себе окупантів. Чиновники позбавляли їх політичних прав, переслідували українську мову і культуру, стягували величезні податки. Вже навесні 1920 року кілька мешканців Селятина змушені були звернутися до румунського уряду зі скаргою на знущання урядовців.
Про тяжке становище трудящих Селятина в час окупації краю румунськими загарбниками свідчать навіть особи, яких неможливо запідозрити у співчутті до пригноблених і бідних. У книзі «Види прекрасної Буковини», виданій у 1925 році у Бухаресті, автори-румуни писали: «Селятин — остання станція, до якої підходить поїзд. Хати розміщено рідко, більшість з них крамнички з товарами, виставленими на дворі… І як скрізь, корчми і корчми з пляшками у вікнах, з бочками вина, відкритими на дворі у зелені… Здається, що це місто рабів, де людина купується щоденно: на місяць, рік, щоб важко працювати на роботі з деревом або камінням».
Нічого не дала бідноті й аграрна реформа, проведена румунським урядом в 20-х роках. Кілька сільських багатіїв володіли значними земельними масивами: Я. Тай (828 га), Л. Амброзій (730 га), С. Ткач (530 га), Г. Яницький (530 га). Основна ж маса селян була малоземельною. Щоб проіснувати, селянин мусив йти в найми до багатіїв або працювати на лісорозробках.
Особливо тяжким було становище лісорубів — довгий робочий день, низька заробітна плата, постійна загроза безробіття, невпевненість у завтрашньому дні. Лісоруби зазнавали жорстокої експлуатації не тільки з боку власників підприємств, а й з боку численних службових осіб, підрядчиків тощо. Так, управління лісопильним заводом «Інфор», який належав релігійному фондові, за формування і сортування лісу платило по 11 лей за складометр. Але наряд на ці роботи був переданий якомусь Василю, який не розумів даної роботи і взяв собі компаньйона. Робітники одержували за роботу вже не 11, а 9 лей. Підрядчик та його помічник клали в кишені чистого прибутку 2 леї за складометр. В середньому за робочий день на формуванні лісу робітник одержував 45 лей, на сортуванні деревини — 38 лей. Якщо додати до цього, що робітники повинні були мати свої шили і напилки і, що напилок після 3-денного вживання ставав непридатним, а новий коштував 40 лей, то зрозуміло, що ро-бітникам-лісорубам на прожиття залишалось дуже мало.
На жорстоку експлуатацію, політичне безправ’я і національне гноблення трудящі Селятина відповідали посиленням боротьби за свої права. Ця боротьба під впливом агітації і організаторської роботи комуністів-підпільників набирала все більш організованих форм. Одним з великих виступів був страйк 120 робітників-лісорубів 27 червня 1929 року. Страйкуючі вимагали скорочення робочого дня і підвищення заробітної плати.
В 1929 році з ініціативи комуністів у Селятині під виглядом спортивного товариства створено спеціальну групу пропагандистів для роботи серед лісорубів. Організатори планували зареєструвати товариство у відповідних румунських органах. Але поліція довідалась про справжні цілі його фундаторів і не дала згоди на реєстрацію товариства.
Комуністи шукали нових форм впливу на трудящих і продовжували роботу серед селятинців. 26 січня 1930 року в Селятині відбулися збори, на яких пропагандисти, що виступали, закликали робітників-лісорубів до страйку, а також вийти на демонстрацію в день 1 Травня.
Злиденний рівень життя більшості селятинців сприяв поширенню таких тяжких хвороб, як туберкульоз, трахома та ін. Представники Радівецької префектури, які обслідували санітарний стан жителів Селятина, повідомляли у міністерство охорони здоров’я 6 квітня 1930 року про високу смертність, особливо дітей, про нестачу ліків тощо.
День визволення Червоною Армією став переломним в історичній долі жителів Селятина. В липні 1940 року за активною участю трудівників села створено сільську Раду, яку очолив селянин-бідняк А. Ф. Костиль. Сільська Рада провела націоналізацію орної землі, лісу, пасовиськ і наділила ними безземельних і малоземельних селян. Селятинці одержали з рук Радянської влади 118 га орної землі, 1220 а сіножатей, 1132 га пасовиськ і понад 9 тис. га лісу. Були націоналізовані приватновласницькі підприємства лісової промисловості і на їх базі створено ліспромгосп.
Однією з найважливіших політичних подій в житті селян були вибори до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради Української РСР, які відбулися 12 січня 1941 року. Вперше в своєму житті на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, без будь-яких обмежень трудящі Селятина обирали депутатів до найвищих органів державної влади.
З встановленням Радянської влади трудівники Селятина дістали небачені можливості для піднесення загальноосвітнього рівня і культури, виявлення і розвитку своїх талантів і обдарувань. 16 вересня 1940 року в селі відкрито середню школу з українською мовою викладання. Сюди було направлено 9 учителів. Найбільш дітей (118) було прийнято до першого класу. Це тому, що в перший клас радянської школи пішли не тільки діти 7—8 років, а й старші, які раніше ніде не вчилися. Всього в школі навчалося тоді 255 учнів. Розпочалася також ліквідація неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Вчителі і сільські активісти організували вечірні заняття по десятихатках.
Восени 1940 року в Селятині були відкриті дитячі ясла6, лікарня на 16 ліжок7. Вогнищем культури на селі став клуб, при якому були створені гуртки художньої самодіяльності, проводились лекції, бесіди, голосні читки газет тощо.
Незабаром після початку Великої Вітчизняної війни для Селятина настали тяжкі часи німецько-румунського уярмлення. Окупанти принесли не тільки відновлення старих порядків, соціальний і національний гніт, а й кривавий терор, спрямований на масове знищення корінного населення. Німецько-румунські загарбники вивезли з Селятина і знищили понад 120 радянських громадян. Активісти Ольга Яворська та Савета Марусяк, яких обирали народними засідателями, і Олександра Дутчак були заарештовані і кинуті до в’язниці.
Замість української школи окупанти відкрили румунську, вчителями в якій працювали лише румуни. Ліквідували вони й лікарню. Лише в 1942 році в Селятині померло 27 малолітніх дітей. Цього ж року в селі було 8 випадків мертво-народжень.
Ненавидячи загарбників, селятинці саботували розпорядження окупаційних властей, сприяли діям партизанів. Зокрема, вони подавали велику допомогу партизанам із загону ім. Богдана Хмельницького, який діяв у Путильському районі в 1943—1944 рр. Зв’язок з партизанами здійснювали підпільники, серед них — завуч Селятинської школи М. М. Цапирін.
Німецько-румунська окупація завдала Селятину великих матеріальних збитків. Відступаючи з села, фашисти зірвали будинок адміністрації лісового господарства, лісопильний завод на 6 пилорам, зруйнували млин, спалили міст через річку Сучаву, пограбували багато худоби.