Гвіздівці, Сокирянський район, Чернівецька область
Гвіздівці — село, центр сільської Ради. Розташовані за 9 км на південний захід від Сокирян. Шосейним шляхом сполучені з Чернівцями й Сокирянами. Населення — 2595 чоловік.
Місцевість нинішнього села заселялася здавна. Археологічними розкопками виявлено поблизу села, в урочищі Гнила Річка, рештки поселення трипільської культури, а в центрі села, на правому березі річки Вілії та в урочищі Студена Криниця — рештки ранньослов’янського поселення черняхівської культури.
Перша згадка про Гвіздівці датується 1432 роком, коли молдавський воєвода Олександр подарував село боярам Івашку Владиченку та Петру Іордашку. Тяжкою була доля селян. Гвіздівці багато разів перепродувались. Лише в XIX столітті сім разів змінювалися його володарі, і кожен дбав лише про те, щоб більше пограбувати селян.
Це призводило до того, що село майже не зростало. У 1771 році в ньому налічувалось лише 34 двори. Після приєднання Бессарабії до Росії населення помітно збільшується за рахунок втікачів. У 1859 році тут уже було 160 дворів і 597 мешканців.
В умовах розвитку товарно-грошових відносин прагнення поміщиків збільшити прибутковість свого господарства супроводжувалось посиленням феодального визиску й розоренням селян. Це неминуче загострювало антифеодальну боротьбу. У 1823 році жителі Гвіздівців, озброєні косами, відібрали частину землі в сусіднього сербичанського поміщика Ф. Сандулакі, забрали у нього 20 возів, навантажили їх хлібом і відвезли до Гвіздівців. Справа розглядалась у суді протягом 6 років.
Доведені до відчаю постійними здирствами посесора Я. Поповича, селяни у 1826 році поскаржились на нього до суду. «Через цього пана посесора,— писали селяни,— ми повинні втратити шматок хліба, і тоді більш нічого не залишається, як іти жебракувати». Звичайно, царський суд був на боці посесора; після дворічної тяганини справу передали в архів, нібито через недоведеність вини посесора.
Грабіжницький характер реформи 60-х років XIX століття особливо яскраво виявився в Хотинському повіті, до складу якого входили і Гвіздівці. Селяни одержали тут найнижчі в усій Бессарабії наділи — по 1,9 десятини в середньому на ревізьку душу. Грошова повинність з однієї десятини на користь поміщика була найвищою в усій Бессарабії — 2 крб. 50 копійок. Трудівники одержали значно менші наділи проти передбачених «Положенням про поземельний устрій поселян (царан) Бессарабської області».
Переконавшись у тому, що реформа загрожує дальшим зубожінням, селяни піднімаються на боротьбу. У 1870 році під час впровадження уставних грамот і відведення селянам земельних наділів жителі Гвіздівців відмовились виконувати відробіткові повинності. До села прибув член сокирянського волосного правління, щоб втихомирити «непокірних», примусити виконувати відробіткові повинності та заарештувати призвідників. Та всі його намагання виявилися марними. Працювати на панське поле селяни не вийшли і не дозволили арештів. Всією громадою з’явились вони у волосне правління, вимагаючи скасувати відробіткову повинність та перевести її в грошову. Налякані власті викликали військову команду. Заворушення у Гвіздівцях було придушене. Оскільки переведення царан з відробіткової повинності на грошову затримувалось, то в квітні 1871 року селяни знову відмовились від сплати оброку. Для придушення нового виступу до села прибув батальйон Празького полку. Це заворушення було одним з найбільших у Бессарабії у відповідь на реформу. Щоб остаточно розправитись з повсталими, на вимогу командуючого каральними загонами генерала Рауха в травні 1871 року у Гвіздівцях розквартирувався батальйон царських військ.
Реформа 60-х років прискорила процес соціального розшарування селянства. Вже у 1883—1884 рр. 250 жителів Гвіздівців з 1416 залишились без землі. Господарств, що зовсім не мали худоби, було 30, а тих, що мали лише корову, налічувалось 15. Сімей, які не мали навіть власної хати, було 186. В Гвіздівцях нараховувалось 49 дворів (225 чоловік) т. зв. дарчих селян. Заборгувавши поміщикові, частина з них змушена була із свого наділу (сім десятин на двір) віддати чотири панові, а решту одержати без викупу. Дарчі селяни не одержали ні сінокосів, ні випасів. 80 проц. з них здавали свою землю в оренду, бо не мали своєї робочої худоби, щоб обробити її. Із 49 господарств 26 здавали поміщиці у довготривалу оренду частину своєї землі, а 7 дарчих господарств здавали всю свою землю. Близько двох третин дорослого населення Гвіздівців змушені були шукати заробітків за межами села.
На початку XX століття землі у селян залишилось ще менше. В 1910 році в Гвіздівцях було 411 господарств, в яких налічувалось 2443 душі. їм належало лише 1850,8 десятини землі, тобто менше, ніж по 0,8 десятини на душу. А тим часом поміщик володів 750 десятинами орної землі і такою ж кількістю лісу.
Місцеве волосне начальство в донесенні Хотинській земській управі змушене було констатувати, що селянські господарства з кожним роком занепадають через нестачу надільної землі та низький рівень культури землеробства.
Погіршення становища селян супроводжувалось загостренням класової, боротьби. На початку XX століття у Гвіздівцях вів революційну пропаганду, розповсюджував заборонену літературу вчитель О. Костенко, за що був засланий до Сибіру. Проте його діяльність залишила по собі добрі зерна. Після заслання О. Костенка поширення революційної літератури в селі не припинилося. А коли почалася перша російська революція, в селі сталися заворушення. Восени 1905 року селяни спалили хліб на панському току.
Мало що змінилося в культурному житті села і в другій половині XIX і на початку XX століття. У 1883—1884 рр. на 2416 чоловік населення припадало лише 4 письменних. Тільки у 1890 році тут відкрили початкову земську школу. Однак і після цього більшість жителів лишалась неписьменною. У 1901 році з 186 дітей шкільного віку школу відвідувало лише 424.
Через погане медичне обслуговування в селі часто спалахували епідемічні захворювання. В 1911 році у Гвіздівцях зареєстровано близько 200 випадків захворювань на дифтерит, коклюш, скарлатину.
В роки першої світової війни Гвіздівці опинились у прифронтовій смузі: почалися реквізиції, примусові мобілізації гужового транспорту тощо. Це ще більше загострювало класові протиріччя на селі.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції на селі посилюється боротьба селян за землю. В зростанні класової боротьби значну роль відіграли революційно настроєні солдати 8-ї армії, окремі частини якої влітку 1917 року були розквартировані у Гвіздівцях. 25 жовтня 1917 року місцеві жителі разом з солдатами вчинили самовільну порубку панського лісу. Власті виявились безсилими, щоб протидіяти цьому.
Велика Жовтнева соціалістична революція переконала селян, що лише партія більшовиків спроможна розв’язати земельне питання в їх інтересах. Ленінський декрет про землю відкрив шлях до революційних дій широких мас. Селяни захопили маєток поміщика Бібера (власник його втік за кордон), поділили землю. На площі, перед поміщицьким будинком, солдати 8-ї армії організували мітинг, на якому промовці закликали захищати права народу, висловлювались за підтримку нового ладу. У січні 1918 року в селі проголошено Радянську владу.
Однак першим крокам соціалістичного будівництва перешкодила австро-німецька окупація. Наприкінці лютого 1918 року інтервенти захопили Гвіздівці. Після розпаду Австро-Угорщини в листопаді 1918 року село загарбала боярська Румунія.
Кривавий терор, нещадне пограбування, примусова румунізація — ось що принесли з собою поневолювачі.
Відповіддю на жорстокість окупантів був новий спалах боротьби трудящих за свою соціальну і національну незалежність. Яскрава сторінка її — Хотинське повстання, в якому активну участь брали й селяни Гвіздівців. 8 січня 1919 року на чолі з М. І. Ткачем, А. М. Швецем, М. П. Кострижем, озброєні сокирами, вилами, косами, вони напали на жандармів і захопили кілька гвинтівок. Селяни перепиняли румунські обози з награбованим добром, повертаючи його населенню, знищували тих, хто чинив опір.
Щоб придушити повстання, румунський уряд кинув великі сили. Обстрілюючи село з броневиків, окупанти спалили 25 будинків. Карателі вчинили люту розправу: шість чоловік було розстріляно, а М. П. Кострижа і А. М. Швеця засуджено до 10— 15 років ув’язнення. 18 учасникам повстання вдалося переправитись через Дністер на радянську територію. Вони влились у кавалерійську бригаду Г. І. Котовського. Один з них — Марко Шеремет став командиром підрозділу, а Г. Ю. Олійник розвідником дивізіону.
Тяжко жилося гвіздівчанам за часів румунської окупації. Як і раніше, вони терпіли через безземелля. У 1919 році на 2445 жителів припадало 1415 десятин землі, тобто менш, ніж по 0,6 десятини надушу. В той же час поміщикові Біберу, який повернувся в обозі румунських окупантів, належало 70,5 десятини орної землі, попові — 12, куркулям — 79,5 десятини. Нестатки й злидні нестримно гнали селян у кабалу до багатіїв, а свої клаптики землі їм доводилось обробляти здебільшого вночі примітивним знаряддям. Нічого не змінила на краще аграрна реформа, здійснена румунським урядом.
Лише незначна частина селянських дітей могла навчатись у чотирикласній школі, в якій викладали чужою і незрозумілою румунською мовою.
Протягом всього часу окупації трудящі не припиняли боротьби з румунськими загарбниками та їх прислужниками з числа місцевих багатіїв за возз’єднання з Радянською У країною.
Наприкінці 20-х років у селі створюється підпільна комуністична організація, яка стає на чолі визвольної боротьби трудящих. Комуністи розповсюджували революційну літературу (листівки, прокламації), створювали гуртки, де вивчалися праці В. І. Леніна. Ні жорстокі переслідування, ні знущання румунських жандармів не могли зламати бойового духу підпільників.
Комуністична організація складалася з чотирьох підпільних груп. Її засновником і беззмінним керівником був С. С. Грушецький. Син сільського шевця С. С. Грушецький пройшов школу політичного гарту в роки першої світової війни в російській армії. Зустрічі з’ революціонерами-солдатами, колишніми пітерськими робітниками, їх розповіді про революційну боротьбу, про партію більшовиків, її вождя В. ї. Леніна назавжди визначили його життєвий шлях. Повернувшись до рідних Гвіздівців, він почав революційну пропаганду, став членом Румунської комуністичної партії з 1929 року, членом підпільного райкому з 1931 року, а з 1935 року — членом Хотинського підпільного повітового комітету.
Сміливими й відважними підпільниками були також жителі села М. П. Матковський, І. А. Видиш, П. С. Тимчук.
Напередодні 1 Травня 1932 року С. С. Грушецький із своїми бойовими товаришами розповсюдив у селах Романківцях, Гвіздівцях, Клокушній понад 1000 листівок із закликом до боротьби проти гніту окупантів. 1 серпня, у день боротьби проти війни, у Гвіздівцях жителі знаходили листівки на хатах, на парканах і навіть у церкві.
Комуністична організація працювала в глибокому підпіллі. «Нам, комуністам,— згадує С. Грушецький, — доводилось діяти в глибокій конспірації. Кожний знав лише кілька чоловік. Записів ніяких не вели, різних шпиків навколо нишпорило багато. Сходились разом не часто, більше на ходу удвох, утрьох вирішували те чи інше питання».
Жандармам вдалося натрапити на слід підпільників. Після викриття у 1934 році за допомогою провокаторів комуністичних осередків у Гвіздівцях та інших селах у вересні того ж року в Чернівцях відбувся судовий процес над 150 комуністами та комсомольцями. С. С. Грушецького засуджено до 6 місяців ув’язнення, позбавлення громадянських прав на 10 років і 10 тис. лей штрафу. Ув’язнення відбував у жахливій румунській тюрмі Дофтані, де тримали політичних в’язнів.
Незважаючи на переслідування й розправи над комуністами, революційна боротьба трудящих Гвіздівців не припинялась до 28 червня 1940 року.
В цей день місцеві жителі хлібом-сіллю зустрічали радянських воїнів-визволителів. Розпочалася нова доба в історії села. Розгорнула роботу сільська Рада, першим головою якої став С. С. Грушецький. Під керівництвом районних, партійних та радянських організацій трудящі здійснювали соціалістичні перетворення.
На час визволення у Гвіздівцях проживало 3210 чоловік населення, з яких 3201 українець, 6 молдаван, 1 росіянин та 2 представники інших національностей. Селянам належало 2191,89 орної землі і пасовиськ. Із 853 господарств 85 мали до 1 га землі, 445 — від 1 до 3-х, 255 — від 3-х до 5, а 68 господарств — понад 10 га. Сільська Рада розподілила між найбіднішими господарствами поміщицьку, попівську та частину куркульської землі. Поміщицький будинок було передано під школу, попівський— під сільраду. В селі відкрили клуб, бібліотеку.
Активну участь у здійсненні заходів Радянської влади взяли селяни І. А. Видиш, С. С. Грушецький, І. М. Дячук, М. Г. Матковський, В. С. Олійник, О. М. Остапчук, П. С. Тимчук, Я. О. Швець та багато інших.
В цей же час у селі створюється комсомольська організація. Її фундаторами стали вчителі-комсомольці В. С. Копійка та С. Н. Кумейко. Вечорами молодь слухала їх розповіді про Радянський Союз, Комуністичну партію, разом співали пісень. Першими комсомольцями стали О. С. Грушецька, О. В. Гуцул, М. П. Голяк, Г. Ф. Кучерява, Н. К. Груба, Н. С. Грушецька, В. О. Кучерявий, М. М. Видиш, М. С. Тимчук.
Значну школу політичного виховання пройшли селяни під час підготовки і проведення виборів до Верховних Рад СРСР та УРСР.
В липні 1941 року Гвіздівці захопили німецько-румунські окупанти. Розпочалась жорстока розправа над комуністами й активістами. В перші ж дні після жорстоких тортур були розстріляні П. С. Тимчук, М. П. Матковський та І. А. Видиш. Тіла їх довго лежали просто неба: сім’ям заборонялось ховати загиблих.
Згодом окупанти заарештували 11 місцевих жителів, які зазнали знущань і побоїв. Зрадники видали С. С. Грушецького, однак останньому пощастило врятуватись.
Румунські загарбники дуже пограбували село — вивезли всі товари з державних крамниць, у селян забрали 40 возів, 100 коней, 100 голів великої рогатої худоби, 5 тис. пудів зерна, знищили сільську бібліотеку.