Сокиряни, Сокирянський район, Чернівецька область
Сокиряни (до 1944 року Секуряни) — місто районного підпорядкування, центр однойменного району Чернівецької області. Розташовані в долині річки Сокирянки, правої притоки Дністра, за 150 км від Чернівців. Однойменна залізнична станція від міста за 3 км. Населення — 8,7 тис. чоловік.
У травні 1960 року Сокиряни були віднесені до категорії селищ міського типу, а в листопаді 1966 року до міст районного підпорядкування.
Перша письмова згадка про Секуряни датується 1666 роком. Щодо назви села існує кілька легенд. В одній з них говориться, що перших поселенців, які прийшли сюди з сокирами, щоб розчистити собі місце в густих лісах, називали «сокирянами», звідси ніби й назва нинішнього міста. Назва Сокиряни зустрічається в документах XVII століття. Пізніше українське «сокира» доповнювалося молдавським відповідником «секуре», звідси і з’явився варіант Секуряни. Вигідність географічного розташування також сприяла розвитку села. У 1771 році в ньому налічувалося 37 дворів, а вже з 1772 року тут почав діяти ярмарок. Основним заняттям населення було землеробство і скотарство. Частина займалася ремеслом і торгівлею.
В середньовіччі Секуряни входили до Молдавського князівства і його мешканці терпіли всі ті соціально-економічні утиски, які припали на долю селян Молдавії.
Після приєднання Бессарабії до Росії Секуряни стали волосним центром. Та й після цього становище трудящих мало змінилося. Царський уряд силою примушував селян підкорятися поміщикам та відбувати повинності за користування землею. В «Положенні» від 1819 року ще раз узаконювалось це право землевласників.
Та селяни не мирилися з своїм становищем і чинили опір поневолювачам. Про це свідчить і скарга секурянців 1824 року на посесора. В ній перелічувалися численні зловживання поміщика, який не тільки відібрав толоку, але й примушував селян працювати в своєму маєтку понад встановлену норму, косити сіно і возити пошту до Окниці, своїми плугами орати його землю. Коли ж селянин замість себе посилав у поміщицький маєток своїх дітей чи дружину, то посесор наказував своїм дворовим людям бити селян нагаями, зганяти їх з свого поля до роботи на посесорській землі, а в цей час селянські хліба осипались на корені. Посесор примушував селянських жінок і дітей працювати на полі, а якщо хто намагався увечері піти додому, того страшенно били. До того ж поміщик на свій розсуд збільшував розміри податків натурою. Замість однієї курки посесор відбирав у селянина чотири. Та поданням скарг селяни нічого не добивалися. Намагаючись звільнитись від сваволі поміщика, селяни у 1828 році просили у губернатора дозволу переселитись на казенні землі. Доведені самоуправством поміщика до відчаю, вони в жовтні 1830 року підпалили ліс, що належав поміщикові, і відмовились гасити пожежу. Згоріло 18 десятин лісу. На вимогу поміщика земський суд засудив п’ятьох селян, запідозрених у підпалі.
Мало змінила становище селян і реформа 60-х років. Навпаки, вона прискорила обезземелювання селян. Якщо до 1868 року в Секурянах було 89 безземельних господарств, то незабаром їх стало 113, що становило 29 проц. від загальної кількості господарств.
В той же час двом поміщикам належало понад 3 тис. десятин землі.
Безземелля і малоземелля примушувало селян орендувати землю у поміщиків. В Секурянах 135 господарств орендували 223,1 десятини землі. Становище орендарів було надзвичайно важким. На це звертав увагу В. І. Ленін, підкреслюючи, що тільки злидні примушували брати землю в оренду з половини або за відробітки і що по Хотинському повіту заробіток селянина-половинщика був нижчий, ніж заробіток поденного наймита. Злидні, зумовлені безземеллям і малоземеллям, доповнювались багатьма поборами властей, яких сільська община Секурян сплачувала у 1897 році на суму близько 6,5 тис. карбованців.
Крім цього, 24 проц. наділених землею, 57 проц. безземельних господарств не мали коней, а корів мали тільки 18 проц. наділених землею та 6 проц. безземельних господарств. Таке становище збереглося без змін аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції.
В другій половині XIX століття у Секурянах почала розвиватись місцева промисловість. У 60-х роках тут вже працювали гуральня, пивоварний завод, 12 свічкових заводів, 3 водяні млини. Всі вони належали багатіям.
Наприкінці XIX — на початку XX століття у Секурянах з’явились маслоробний завод, 2 підприємства по виготовленню мінеральних і фруктових вод. Швидко розвивалась і лісообробна промисловість. Лісоматеріали були одним із найважливіших предметів торгівлі. Лише в 1860 році у Секуряни було доставлено по Пруту 24 360 штук колод, 182 174 штуки дощок, 67 000 пачок гонти і драниці6. Із зростанням промисловості і розширенням торгівлі збільшувалося і населення. З 1771 по 1875 рік кількість дворів збільшилась з 37 до 8367. Розвиток торгівлі сприяв виникненню в 1908 році в Секурянах товариства взаємного кредиту.
У другій половині XIX століття сталися зрушення і в галузі освіти. В 1864 році було відкрито початкову школу, в якій навчалося всього 33 учні (27 хлопчиків і 6 дівчаток). Пізніше, в 1910—1918 роках, вже діяли 2 земські школи та гімназія. Але ці учбові заклади були доступні тільки для багатих. Діти селян та робітників залишалися неписьменними. В Секурянах діяла одна бібліотека, де налічувалось 500 книг. На той час у селі почав працювати медичний пункт.
Позитивну роль у справі розвитку культури в Секурянах і у волості відіграв прогресивно настроєний М. К. Лішин — син генерала. Під впливом Л. М. Толстого Лішин на власні кошти побудував школу і навчав дітей селян та робітників.
На початку XX століття в Секурянах поширюються соціал-демократичні ідеї. В роки першої російської революції тут діяла організація РСДРП. Вона продовжувала існувати і в 1908 році, мала свою бібліотеку, підтримувала зв’язок з Могилевом-Подільським. Жандарми та охоронний відділ уважно стежили за нею і розгромили її.
Під. час першої світової війни трудящі села зазнали нових страждань. Багато сімей лишились чоловіків. Збільшились податки, повинності. Зубожілі селянські сім’ї за безцінь продавали куркулям і торговцям худобу, землю, а самі поповнювали ряди пролетаріату, батраків.
Звістка про Лютневу революцію в Росії була сприйнята селянами з радістю. За ініціативою революційних солдатів у Секурянах було створено селянський комітет.
Але перебування далеко від революційних центрів і відсутність на той час більшовицької організації зумовили те, що трудящі Секурян, беручи вперше активну участь в політичному житті, на початку революції ще довірливо ставились до різних дрібнобуржуазних партій. Про труднощі боротьби за завоювання мас більшовиками, викриття антинародного характеру дій дрібнобуржуазних партій та контрреволюції яскраво розповідають у своїх спогадах більшовицькі агітатори, що працювали в той час у Секурянах. Один з них — Румянцев — згадує, що навесні 1917 року в Секурянах не відбувалося ні мітингів, ні демонстрацій. Солдатів муштрували на площах, а поміщики жили під охороною козаків. Змучені імперіалістичною війною, солдати почали вимагати проведення мітингів, просили зробити доповідь про міжнародне становище, про війну і про те, що буде з землею. Такий мітинг був організований представником з Москви Ільїним, представником з Хотина і Румянцевим. Після доповіді солдати особливо цікавились політикою Тимчасового уряду, і тим, чи скоро закінчиться війна.
Обмануті Тимчасовим урядом, обурені селяни під впливом революційно настроєних солдатів, які стояли в Секурянах, почали захоплювати землі поміщиків, рубати ліс. З ентузіазмом зустріли мешканці Секурян звістку про Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Свою солідарність з новим урядом — Радою Народних Комісарів — вони висловили на мітингах. У грудні 1917 року, за рішенням Секурянського революційного комітету і Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, з лісництв, що були на території волості, були вигнані службовці і заборонено власникам заготовлювати дрова. В розв’язанні земельного питання на користь селян значну роль відіграли солдати 623-го полку 17-го корпусу. Вони допомогли розподілити між селянами поміщицькі землі та майно економій.
В січні 1918 року в Секурянах проголошено Радянську владу. Обраний виконавчий комітет почав запроваджувати в життя рішення Радянського уряду. Велике значення для зміцнення Радянської влади в селах краю мав Ії-й з’їзд селян Бессарабії, одним з делегатів якого був мешканець Секурян І. В. Очинський. Під впливом революційних сил з’їзд ухвалив, що земля повинна перейти до селян без викупу. Виконуючи рішення з’їзду, мешканці Секурян, Ломачинців, Романківців під керівництвом комітетів конфіскували у поміщика Крупенського і його родичів 9357 десятин землі.
Та не судилося тоді біднякам скористатися наділеною землею. Незабаром село окупували австро-німецькі війська.
Землі, конфісковані Радянською владою, були повернуті поміщикам. Селянам заборонялося вивозити за межі села продовольство, худобу. Всі продукти відбирались на користь окупантів. Порушників цього розпорядження карали штрафом у розмірі до 10 000 крон або ж арештом до 6 місяців.
Імперіалістична війна і австро-німецька окупація призвели до крайнього занепаду економіку Секурян. У 1918 році з 2197 десятин селянської землі було засіяно лише 549 десятин. В той же час за рахунок напливу біженців із інших районів країни населення Секурян значно збільшилось і досягло у листопаді 1918 року 11 182 чоловік. Це викликало значні продовольчі труднощі.
У листопаді 1918 року на зміну австро-німецьким прийшли війська королівської Румунії. Жорстока окупаційна політика румунських властей, відкритий грабіж українського і молдавського населення активізували боротьбу трудящих проти інтервентів за національну незалежність. Під керівництвом більшовиків почали виникати військові революційні комітети та бойові загони.
20 січня 1919 року партизанські загони, очолені секурянцями В. Г. ПІтеплюком і М. П. Скутельником, з’явилися в районі Секурян і, піднявши на повстання місцеве населення, вигнали окупантів з села.
Мешканці навколишніх сіл, почувши про повстання, обеззброювали і проганяли окупантів, а самі йшли на допомогу секурянцям. В районі Турецької долини та станції Секуряни розгорілися жорстокі бої. Незважаючи на слабку озброєність, малочисельність і недостатню організованість, повстанці весь день 20 січня і до ранку 21 січня мужньо билися проти регулярних військових частин окупантів.
Та сили були нерівні. Румуни застосували артилерію, підвели нові сили. Повстання було придушене.
Захопивши Секуряни, каральні загони вчинили над населенням жорстоку розправу. Всіх чоловіків, яких вдалося зігнати на площу, жорстоко били та топтали кіньми.
Приміщення примарії та тюрми були забиті арештованими. На кладовищі розстріляли 19 юнаків, з яких вдалося врятуватися М. Ф. Кулію. Багатьох етапом погнали до Бєльців, де їх судив румунський військовий трибунал.