Банилів-Підгірний, Сторожинецький район, Чернівецька область
Банилів-Підгірний (до 1946 року — Банила над Сіретом, до 1963 року — Банилів) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташований в передгір’ях Карпат, у долині річки Малого Сірету, за 25 км на південний захід від районного центру та за 16 км від найближчої залізничної станції Чудей. Село сполучене автобусним шляхом з районним та обласним центрами. Населення — 4012 чоловік.
В історичних джерелах Банила над Сіретом уперше згадується у грамоті від 17 серпня 1428 року, згідно з якою молдавський господар О. Добрий подарував її боярину Станчулу. Відомості про власників села зустрічаються і в документах XVI— XVII століть.
За часів панування на Буковині молдавських господарів вся орна земля в Банилі над Сіретом перебувала у володінні феодалів, і селяни змушені були відбувати на них найрізноманітніші повинності. До початку XIX століття панщина і натуральні повинності селян регламентувалися т. зв. золотою грамотою Г. Гіки. Пізніше розмір повинностей визначався угодами, які укладали поміщики з своїми підданими. Тексти угод свідчать про безперервне зростання панщини.
Непосильні повинності та знущання панів над селянами загострювали соціальні протиріччя в селі, штовхали селян на збройну боротьбу. Багато банилівців у 40-х роках XVIII століття перебували в рядах опришків Олекси Довбуша. З покоління в покоління в селі передається легенда про те, що на вершині гори Рогізної, в чарівнім лісі Росішному, за 12 км від центру села, О. Довбуш зберігав зброю і разом зі своїми соратниками звідти пішов бити панів. Найбільш примітну і мальовничу скелю на цій горі жителі села називають Довбушевою.
Майже до кінця XVIII століття село було невеликим населеним пунктом і внаслідок тяжкої феодальної експлуатації розвивалося дуже повільно. Так, у 1774 році в ньому мешкало 44 сім’ї, а в 1784 році — 55 сімей.
Після загарбання Буковини Австрією становище селян погіршало. Починаючи з 1800 року, до села прибувають польські поселенці, а згодом і німецькі колоністи. В 1830 році на околиці Банили над Сіретом німецькі колоністи заснували поселення Аугустендорф. Поміщики та колоністи поступово заволоділи найкращими землями. У 1847 році 145 поміщикам та колоністам належало 24 620 йохів 580 саженів землі. В той же час 414 селянських господарств мали всього 4239 йохів 777 сажнів малородючої землі. Майже половина селянських господарств мала не більше, ніж по 2 йохи землі, а 14 з них були халупниками.
Після революції 1848 року, яка примусила уряд скасувати панщину, становище селян Банили над Сіретом майже не поліпшилося. Зберігалися значні пережитки феодалізму, ще інтенсивніше йшло класове розшарування. Посилився процес обезземелення селян, збільшилася кількість халупників. За рахунок розорення селян зміцнювалися господарства поміщиків, куркулів та німецьких колоністів. Поміщики захоплювали у селян ліси й пасовиська. Якщо у 1820 році в общинному користуванні селян було 496 йохів і 264 сажні пасовиськ, то в 1860 — всі вони опинились в руках поміщиків. Один лише поміщик М. Гоян мав 8500 йохів пасовиськ та лісу.
Все це викликало безперервні скарги й протести банилівців, 23 вересня 1860 року З уповноважені від 56 селян звернулися до крайової комісії з вимогою, щоб поміщик М. Гоян повернув общині пасовиська та ліс, які він привласнив. Вони добивалися також права обирати суддів, укладати договори, оскаржувати неправильні рішення властей. У липні 1863 року 6 селян скаржилися, що 30 озброєних охоронців панського лісу пошкодили селянські посіви, відібрали землю і передали її священику, а їм, селянам, залишили тільки пусті хати. Незадоволення селян сваволею поміщиків посилювалося. Лише 17 жовтня 1868 року крайова комісія розглянула 11 скарг із Банили над Сіретом і відхилила їх.
З 70-х років XIX століття важливе місце в поміщицькому господарстві посіли лісорозробки. В 1878 році поміщик Грос заснував у селі лісопильний завод, а в 1907 році стає до ладу гуральня. Коли в 1871 році в Банилі над Сіретом проживало 2876, то в 1880 році — 3511 чоловік.
На протязі майже 150-річного панування австрійських загарбників трудящі села були позбавлені можливостей користуватися навіть елементарними здобутками культури. До середини XIX століття село не мало школи. Лише 1860 року для дітей німецьких колоністів було відкрито семикласну школу, в якій працювало 4 вчителі. З 1862 по 1903 рік у селі з’явилося ще 6 шкіл в однокімнатних приміщеннях, здебільшого орендованих. Доступ до освіти дітям українських сімей фактично був закритий, адже навчання велося тільки німецькою або румунською мовами. В 1890 році газета «Буковина» писала, що в селі Банилі над Сіретом при наявності 134 дітей німецької національності, 202 — румунської і 375 — української у школі не було української мови навіть як предмета.
В 1906/1907 навчальному році з 727 дітей вчилося лише 108. Неписьменність серед дорослого українського населення була звичайним явищем. Про це яскраво свідчать документи часів австрійського панування, в яких, замість підписів селян, стоять хрестики. Медичного обслуговування в селі не було зовсім.
Обплутані боргами й брехливими обіцянками вербувальників, багато бідняків залишали село й вирушали за океан, до Америки, шукати кращої долі. Тільки на 1913 рік емігрувало 68 чоловік.
Особливо погіршилося становище банилівців у роки першої світової війни. Військові власті Австро-Угорщини силоміць забирали у них продукти, сіно, коней. Майже все чоловіче населення було мобілізоване до діючої армії. Це викликало не лише незадоволення та масові скарги, але й упертий опір трудящих села діям властей.
Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції боротьба трудящих Банили над Сіретом за соціальне і національне визволення значно посилилася. Восени 1918 року селяни зробили спробу забрати панський хліб і поділити поміщицьку землю.
У листопаді 1918 року в село вдерлися румунські загарбники, які встановили тут жорстокий окупаційний режим. Банилівці не визнавали влади румунських окупантів, боролися з ними і вимагали возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною. В 1919 році селянин Яковійчук, виступаючи у млині перед групою односельчан, говорив, що Буковина буде належати до України, а не до «великої Румунії», що король потрібен тільки боярам. 19 березня 1919 року газета «Гласул Буковиней» повідомила, що селяни Банили над Сіретом почали ділити між собою поміщицькі землі. Вона погрожувала селянам і водночас закликала їх спокійно чекати аграрного закону.
Але хоч у 20-х роках і відбулася аграрна реформа, однак корінних змін не сталося. Багато селянських господарств мали ділянки по 0,2—0,3 га, один кінь припадав на 5—6 дворів. У пошуках засобів до існування біднота йшла працювати за низьку плату на поміщицькі лісорозробки, лісопильні та спиртовий заводи, в млини.
В період світової економічної кризи 1929—1933 рр. лісорозробки припинилися, підприємства закривалися, внаслідок чого робітники втрачали навіть мізерний заробіток.
Зазнавали банилівці й національного гніту. їх всупереч бажанню оголошували румунами, позбавлявши права навчатися рідною мовою. Більшість дітей не одержувала навіть початкової освіти. «… Послухайте, якою була колишня «наука»,— згадував старожил села О. В. Рипка.— Віддавали дитину до коваля, кравця або шевця’. Перший рік «школяр» пас худобу, на другий — працював у господарстві чи бавив дітей, лише на третій майстер починав учити ремеслу. Не вчив, а калічив. Ото була і вся «школа» для бідняцьких дітей».
Жодної загальнодоступної культурно-освітньої установи на селі не було. Замість них тут діяли 9 церков і 13 корчем.
Погіршення становища трудящих села вело до дальшого посилення їх боротьби проти соціального й національного гніту, за возз’єднання з Радянською Україною. Так, 15—20 серпня 1930 року в селі були розповсюджені листівки із закликом до боротьби проти румунського уряду, проти підготовки війни, за возз’єднання Буковини з Радянською Україною.
Незважаючи на те, що сигуранца вживала суворих заходів до припинення комуністичної пропаганди, розповсюдження листівок у селі продовжувалося. 30 серпня поліція знайшла комуністичні листівки у жителів К. Козьми, братів М. і В. Канчуків. Як з’ясувалося, вони підтримували зв’язок з комуністом Л. Заметом, який служив тоді в румунській армії. Поліцейські обшуки та репресії посилилися. Переслідували і тих мешканців села, які одержували приватні листи від громадян Радянського Союзу. В 1932 році сигуранці вдалося розкрити в селі комуністичний осередок, до складу якого входило 5 чоловік. Але боротьба трудящих села проти румунських окупантів не припинялася аж до возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною.
В перші ж дні після визволення села від румунських загарбників було створено сільську Раду депутатів трудящих на чолі з В. М. Попетою. Було націоналізовано три лісопильні та спиртовий заводи. Селяни одержали в безкоштовне користування землю. Відкрилися медична амбулаторія та лікарня на 25 ліжок. У школах розпочалося навчання рідною мовою.
На лісопильному заводі «Гільча», де працювало 125 робітників, виникла комсомольська організація, що налічувала в своїх лавах 20 юнаків і дівчат.
15 листопада 1940 року в селі створено територіальну первинну партійну організацію. До її складу входило 5 членів та 2 кандидати в члени партії. Секретарем партійної організації було обрано головухільської Ради В. М. Попету, який 27 січня 1941 року увійшов до складу Сторожинецького райкому КП(б)У.
Партійна та комсомольська організації разом з сільською Радою, опираючись на актив, очолили трудящих Банили над Сіретом у боротьбі за соціалістичну перебудову села й успішне здійснення виробничих планів.
Лісопильний завод «Гільча» план 1940 року виконав на 132 проц. Перевиконані були також плани випуску продукції на двох інших лісопильних заводах села. Селяни Банили над Сіретом успішно завершили посів озимих культур, своєчасно виконали свої зобов’язання перед державою.
Підготовка і проведення 12 січня 1941 року виборів до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради Української РСР сприяли дальшому зростанню трудової і політичної активності трудящих. Робітники лісопильних заводів розгорнули змагання за успішне виконання виробничих планів 1941 року. Селяни в стислі агротехнічні строки завершили весняну сівбу, організували старанний догляд за посівами. Сільські вчителі наполегливо працювали по ліквідації неписьменності серед дорослого населення та навчанню дітей в загальноосвітніх школах. Працівники лікарні провели значну роботу щодо ліквідації і профілактики інфекційних захворювань, зокрема туберкульозу. З мешканців села було підготовлено 130 значківців «Готовий до санітарної оборони» І ступеня. Вони стали активними помічниками медичних працівників.