Межиріччя, Сторожинецький район, Чернівецька область
Межиріччя (в австро-угорських документах Чудин, до 1946 року Чудей) — село, центр сільської Ради. Розташоване в мальовничій місцевості на схилах Карпат між ріками Малий Сірет і Сіретель, за 16 км від районного центру. Через село пролягає шосейний шлях Чернівці—Красноїльськ. Через Межиріччя протікає маленька річка Чудин, що впадає в Сіретель. Населення — 3579 чоловік. Живуть тут українці, румуни, молдавани, росіяни, поляки, євреї. Сільській Раді підпорядковане село Нова Красношора.
Місцевість, у якій розташоване село, заселялася людиною з давніх часів. Про це свідчить знайдений у висохлому руслі потоку молоток з темно-сірого каменю 9 см завдовжки, який зберігся з часів новокам’яного віку.
Про виникнення й назву села існує кілька легенд. В одній з них походження назви пов’язують з невеликим мінеральним джерелом, що є тут, водою якого начебто виліковували хвороби очей. Джерело визнали за «чудо». Згодом тут стали селитися люди. Від його назви і пішла назва поселення Чудей.
Перша документальна згадка про Чудей належить до 1707 року. У грамоті поміщиці М. Коміссо зазначено, що село подаровано нею монастиреві Путна. З кінця XVIII століття воно належало православному релігійному фондові.
Тяжкою була доля монастирських селян. Крім численних відробітків та натуральних повинностей, селян примушували працювати ще й на заводі, що виробляв листове скло. Завод почав працювати тут з 1803 року і діяв до початку XX століття. Місцеві селяни повністю залежали від сваволі управителя. їх зобов’язували привозити з лісу панові за рік від 17,5 до 27,5 сажнів дров, відробляти 5 днів на рік, косити й збирати сіно та виконувати багато інших повинностей.
Виснажлива-праця на заводі, у володіннях монастиря, натуральні повинності та різні податки вкрай розорювали жителів села. Це викликало неодноразові заворушення. Найбільшим був виступ у 40-х роках XIX століття. До повстання селян під керівництвом Лук’яна Кобилиці, яке почалося в гірських районах Буковини, приєдналися й жителі Чудея. Повсталі селяни не тільки забирали землі і ліси у поміщиків, а й відмовлялися виконувати феодальні повинності, виступали проти уряду.
Скасування панщини не полегшило становища селян. Кращі землі залишились поміщику та церкві. За феодальні повинності, що відмінялися, селяни змушені були платити викуп. З розвитком капіталістичних відносин посилився процес дальшого розорення та зубожіння селян. У Чудеї значно збільшилося число халупників — найбіднішої частини селянства. Якщо 1847 року їх налічувалось 5, то 1865 — вже 75. Загальна кількість господарств збільшувалась, але вони ставали дрібними, економічно занепадали. За 20 років у 4 рази зросла кількість господарств, які мали мінімальний земельний наділ до 2 йохів, у 1847 році їх було 20, у 1865 році стало 85.
За тих умов національного і соціального гноблення трудове населення Чудея не мало доступу до знань, до освіти. Перша школа тут відкрита у 1816 році. Вона не задовольняла селян. Намагання ж общини розширити початкову школу зустрічало опір офіційних властей. Понад двадцять років (з 1817 по 1837 рр.) тривало листування селян з урядовими інстанціями про добудову школи. Тільки 1844 року шкільне приміщення було дещо розширено.
На початку XX століття село значно зросло, тут виникли підприємства. Використовуючи чудові навколишні ліси, дешеву робочу силу, багатії відкрили лісопильний завод, різні майстерні, 2 млини, склади.
За перше десятиліття зросла і кількість населення. Якщо 1900 року тут проживало 2594 чоловіка, то 1910 року було вже 3167. Значний прошарок серед них становили робітники лісопильного заводу та інших підприємств і майстерень, а також поденні й сезонні робітники в сільському господарстві. Всі вони існували коштом заробітку. Та не всі могли знайти роботу в своєму селі і змушені були шукати її в інших місцевостях.
Тяжко жилося трудящим Чудея за часів окупації краю боярською Румунією. Родючі землі належали поміщикам та багатіям. У центрі села, в кращому будинку, містився суд, поряд, у такому ж капітальному будинку — тюрма.
З селян стягались великі податки. В селі не було лікарні, а лише невеличка амбулаторія. Медичну допомогу можна було одержати тільки за високу плату. Тільки за огляд хворого доводилось платити 60 лей. Переважна більшість населення залишалась неписьменною. В початковій школі, яка тулилась у невеличкому, мало пристосованому до навчання будиночку, навчалися діти переважно заможних селян. Тим часом у селі було 2 корчми, 2 церкви (православна й католицька), 3 синагоги.
Особливо тяжко жилося вчителям. Низьку заробітну плату вони одержували із запізненням на кілька місяців. Таке становище призводило до того, як про це повідомляла газета «Сlasul Bucovinei», що вчителі Чудея змушені були ходити по селу й жебрачити.
До погіршання і без того важких умов життя трудящих у 1931 році спричинився ще й голод, що охопив усі гірські та передгірські райони Сторожинецького повіту.
В цих умовах до боротьби за соціальне й національне визволення, що посилювалась на Буковині, приєднувалися і селяни Чудея. Тут розповсюджувались комуністичні газети та брошури.
Всією боротьбою керував комуністичний осередок. Окупанти не змогли викрити підпільників.
28 червня 1940 року, коли мешканці Чудея вже чекали підрозділів Червоної Армії, що йшли із Сторожинця, група підпільників вийшла їм назустріч з червоними прапорами. Та сталося жахливе. В селі Буденці, біля мосту через ріку Малий Сірет, їх перехопив відступаючий загін румунської армії і всіх тут же розстріляв.
Трудове населення з радістю зустріло радянських воїнів-визволителів. Для буковинців почалося нове життя. З встановленням Радянської влади почалося соціалістичне перетворення на селі. Сільську Раду очолив комуніст П. С. Загороднюк.
Багато було зроблено для трудящих Чудея вже за один передвоєнний рік. У безплатне користування держава передала селянам 1746 га лісу, 900 га пасовиськ, різний сільськогосподарський інвентар. Визначено норми одноосібного землекористування: до 10 га — в гірській місцевості, до 7 га в низинах. Цей акт Радянської влади значно підняв бідняцькі господарства.
На території села було утворено дільницю Сторожинецького ліспромгоспу. Тут працювало 482 робітники, 6 чоловік інженерно-технічних працівників, 17 службовців. Всі безробітні в минулому одержали роботу.
Значні зміни сталися і в підвищенні матеріального добробуту та культурному будівництві.
В селі були відкриті й почали працювати магазини, медичні установи. Всі діти пішли до школи. Розпочали роботу клуб та бібліотека.
Та скоро мирна праця була порушена. На початку липня 1941 року село окупували фашистські німецько-румунські війська. Настали чорні дні окупації.
В Чудеї окупанти та їх спільники влаштували табір для заарештованих радянських громадян. Для цього пристосували тюрму. З Чудейського табору ніхто не виходив живим. За час з 6 липня 1941 року по квітень 1944 в таборі смерті було вбито й замордовано понад 500 місцевих жителів і 634 чоловіка, привезених з навколишніх сіл. В німецьке рабство з Чудея вивезено 476 чоловік.
Безсоромну експлуатацію, безправ’я, знущання та побої довелось терпіти трудящим в умовах фашистської окупації. В цей час економічне становище села було вкрай підірване. Внаслідок систематичних пограбувань селяни навіть не мали чим обробляти та засівати землю. В 1943 році тут засіяли всього 110 га озимих (67 га жита і 43 га пшениці), в особистому користуванні 310 селянських господарств налічувалось всього 26 коней, 120 овець, 160 свиней.
Відступаючи, окупанти забрали всю худобу, пограбували бібліотеку, школу, вивезли все, що встигли.
В акті Надзвичайної комісії по розслідуванню злочинів фашистів зазначається: «В результаті всіх злочинств і пограбувань у селі Чудей залишились руїни житлових будинків, у південній частині, біля стін тюрми,— 6 великих могил, висохлі потоки людської крові. На стінах і підлозі чудейської тюрми збереглись сліди куль». Розкриття могил відбулось у серпні 1944 року. Із загальної кількості замучених з’ясовано прізвища 130 чоловік.
4 квітня 1944 року Червона Армія визволила Чудей. На 10 квітня 1944 року в селі налічувалось 310 дворів, 1624 мешканці. Одразу ж відновила свою діяльність сільська Рада, а слідом за нею — партійна та комсомольська організації. Від Радянської влади селяни одержали 1248 га землі, 900 га лук, 1746 га лісу та 18 га садів і виноградників. Розпочали свою роботу школи, медичні та культурно-освітні установи. Почалася відбудова підприємств Сторожинецького лісокомбінату — лісозаводу та лісопункту. За допомогою Радянської влади село загоювало рани. Вже через два роки після визволення кількість дворів з 310 збільшилась до 4504.
Навесні 1945 року почали діяти 2 земельні громади, які стали перехідною ланкою до усуспільнення-юдноосібних господарств. Так селяни прилучались до колективного господарювання. Вже у перший рік вони спільно обробили 1215 га землі. 5 червня 1948 року на загальних зборах було вирішено організувати колгосп, названий згодом ім’ям генерала М. Ф. Ватутіна.
Провідну роль у створенні артілі відіграла територіальна партійна організація села, яку на той час очолював начальник Чудейського залізничного депо В. А. Галушкін.
Першим головою колгоспу став місцевий бідняк.
Соціалістична перебудова здійснювалася в умовах жорстокої класової боротьби трудящих проти українських, румунських та молдавських буржуазних націоналістів. Переборюючи опір запеклих ворогів, трудівники села все більше переконувались у перевагах колективної форми господарювання. Колгосп міцнів, зростало число його членів, збільшувалась земельна площа.
В перші роки доводилось переборювати значні труднощі. Не вистачало насіння, робочих рук, техніки. У 1949 році, наприклад, в колгоспі було лише 20 плугів, 2 сівалки, 19 простих кукурудзосажалок, 2 віялки, 2 соломорізки, 17 возів. Налічувалось 75 голів рогатої худоби, 47 коней тощо.
Труднощі перших років ускладнювались також і тим, що не було потрібних кадрів, спеціалістів сільськогосподарського виробництва. Радянська влада подавала всебічну допомогу колгоспові в організаційно-господарському його зміцненні грошима та машинами. І це невдовзі позначилось на результатах.
На початок 1951 року колективізація в селі була завершена. Розширювались колгоспні посівні площі, підвищувалась урожайність, збільшувалося поголів’я громадського тваринництва.
Важливу роль у зміцненні господарства артілі відігравала Сторожинецька МТС.
Вся наступна історія колгоспу — це процес поступового, але неухильного піднесення його господарства, підвищення продуктивності всіх його галузей, їх розширення та зміцнення. Всю господарську й громадсько-політичну діяльність на селі спрямовує територіальна партійна організація, сільська Рада та правління колгоспу, їх активним помічником є комсомольська організація. Крім виробничих питань, вони приділяли значну увагу найактуальнішим питанням життя на селі — роботі школи, сільського споживчого товариства, бібліотек, клубу, жіночої ради.
У 1952 році восьмирічну школу реорганізовано в середню. Силами комсомольців та молоді було збудовано новий стадіон.
Ще ніколи жителі Межиріччя не виявляли такої турботи про відбудову села. Спорудження нових будинків, впорядкування вулиць, доріг здійснювалось за планом. Позитивну роль у цьому відіграло і новообране у 1951 році правління колгоспу, яке очолив комуніст Ф. М. Герасименко. Він учасник Великої Вітчизняної війни, з боями дійшов до Берліна. За бойові заслуги Радянським урядом нагороджений орденом Слави та медалями.
Багато зусиль доклали хлібороби для зміцнення економіки колгоспу. Вже у 1955 році вони зібрали в передгірських умовах високий врожай цукрових буряків, а ланка М. К. Думитрашкевич виростила по 450 цнт на кожному гектарі. Вона та колгоспниця Р. 3. Попеску були учасницями Всесоюзної сільськогосподарської виставки і нагороджені медалями.
Господарство артілі ім. М. Ф. Ватутіна з кожним роком зростало й міцніло. Розширювались посівні площі під найважливіші зернові культури — жито, пшеницю, кукурудзу, овес та технічні культури — цукрові буряки, льон. Добра організація праці, нова техніка, використання органічних і хімічних добрив — все це сприяло підвищенню врожайності колгоспних полів. Дальшого розвитку набувало громадське тваринництво. Вжиті заходи гарантували щорічне збільшення прибутків колгоспу.