Стара Жадова, Сторожинецький район, Чернівецька область
Стара Жадова — село, центр сільської Ради, розташоване за 24 км від районного центру. Село лежить у мальовничому куточку передгір’я Карпат, на 10 км простягається обабіч берегів Сірету та його притоки Жадівки. Через село проходить шосейна дорога та залізниця. Населення — 2848 чоловік. Сільській Раді підпорядковані населені пункти Дібрівка, Косованка і Нова Жадова.
Назва села, за переказами, пов’язується зі словом «жадати», а також із давньою назвою села — «Садова». Вперше воно згадується у грамоті молдавського воєводи Стефана III від 15 березня 1490 року, де визначається територія Радовецького єпіскопства: «… поченше от Сучавской волості 1 церков на Лукавиці і с попом, 2 церков жадовска і с попом, 3 церков станковска і с попом, 4 церков на Сторожинец і с попом…».
Наступні документальні відомості про Жадову датуються 1620 та 1640 рр., коли село згадується як власність феодала Гояна.
До 1775 року Жадова зазнавала неодноразових нападів татарських і турецьких орд. Про татарські й турецькі набіги, про зруйнування села та про його відновлення на іншому місці, за 2—5 км від знищеного, збереглося чимало народних переказів. В їх основу покладено, певно, історичні факти. Справді, за 285 років засвідченої історії, тобто від першої документальної згадки про Жадову і аж до перепису 1775 року,
село ніби зовсім не розвивалось. За цим переписом, у 1775 році в Жадові проживало 14 родин селян, 5 — дрібної шляхти і 2 родини священиків — усього 21 сім’я. Важко допустити, що в 1490 році кількість селянських сімей була набагато меншою. Безперечно, що на зростання й повільний розвиток села в цілому впливали і руйнівні набіги завойовників, і тяжке економічне становище селян. На 1776 рік Жадова була власністю феодалів Гояна, Влада та Ротопана, частина земельних угідь належала монастиреві.
Селянські родини жили на земельних володіннях, що вважалися власністю поміщика. Кріпакам доводилось щорічно відробляти від 72 до 144 днів панщини, віддавати панові десяту частину врожаю з поля і городу, а також десятину від бджільництва, мисливства й рибальства. Крім того, селяни змушені були заготовляти для панського двору паливо, здавати щорічно міток прядива (десятину з льону і конопель), птицю. До того ж, над ними тяжіло т. зв. право млина, за яким їм заборонялось молоти на своїх жорнах, а тільки за плату на панському млині, а також «пропінаційне право», що зобов’язувало селян купувати спиртні напої у панських корчмах.
Нестерпна експлуатація змушувала кріпаків кидати рідні оселі. У 1815 році із Жадови втекло 39 сімей кріпаків.
Селяни Жадови не мирилися з феодальним гнітом. Вони брали участь у антифеодальному повстанні, очолюваному -Лук’яном Кобилицею, вимагали скасування панщини, безвикупного наділення землею, відмовлялися працювати на поміщика. У донесенні обласного комісара Векса згадується про скаргу на селян жидівського дідича Гояна. Обласний комісар повідомляв, що він заарештував «бунтівників», яких назвали дідич та православний священик. «Ці бунтівники,— пише він,— у моїй присутності виступили як проводирі-агітатори». Для приборкання селян до Жадови було направлено загін солдатів.
Майже не змінилося становище селян Жадови і після реформи 1848 року. Більшість земельних угідь, як і раніше, залишалася в руках поміщиків. 6 поміщицьких господарств Жадови не тільки зберегли своє право на 9730 йохів 1558 кв. сажнів землі, що були в їх користуванні до скасування панщини, а й привласнили собі 252 йохи 600 кв. сажнів пасовиськ, що до реформи належали громаді. Спроби жадівських селян повернути втрачені землі через суд не дали бажаних наслідків — їх скарги не було навіть взято до уваги. 355 селянських родин Жадови володіли всього 2016 йохами землі, у т. ч. вигонами, пасовиськами та непридатними для обробітку пустирями.
У пореформений період зубожіння селян відбувалося особливо інтенсивно. На 1847 рік у Жадові було тільки 2 сім’ї безземельних, у 1856 році — вже 50, а в 1865 році — 60. Безземельні й малоземельні селяни змушені були орендувати землю у поміщиків. На 1896 рік орендна плата за фальчу орної землі досягла у Жадові 80 золотих ринських; за випас однієї корови на панських пасовиськах треба було платити від 8 до 14 ринських. Якщо ж на оренду землі не вистачало грошей, «вільний», але безземельний селянин повертався до «свого» пана наймитом.
З часом у Жадові починають розвиватись ремесла, що базувалися на найманій праці. На 1861 рік у жадівського різьбяра по дереву працювало 6 робітників. Дещо пізніше з’являються шевські, столярні, кравецькі та інші майстерні; на 1910 рік у Жадові налічувалось вже 39 ремісників.
У 1865 році в селі побудували винокурню, що виробляла від 828 до 1703 відер горілки на рік. Тут щорічно відгодовувалось на продаж 50—120 голів великої рогатої худоби. Перед першою світовою війною у селі запрацювала поміщицька лісопильня, де налічувалось близько 100 робітників.
Починаючи з 1886 року в Жадові стали проводитись щотижневі ярмарки, на яких торгували худобою, зерном, фруктами, будівельними матеріалами та різними промисловими товарами. На 1910 рік тут було 46 торговців.
У 1862 році в селі відкрили школу, де працювало 5 учителів. Це було значною подією в історії села, бо аж до 1940 року школа лишалася його єдиним культурним центром. Але ні приміщення для школи, ні кількість учителів не могли охопити всіх бажаючих учитися. З 688 дітей шкільного віку тут навчалося лише 272, для решти ж 416 здобути освіту було недоступним.
Злидні, безробіття, голод, особливо в неврожайні роки, змушували селян у пошуках кращої долі емігрувати за океан. У 1889 році з Жадови в Америку виїхало 2 чоловіки, у 1900 році — 8, а на 1913 рік рідне село покинуло вже 217 чоловік. Еміграція до США, Канади, Бразілії тривала і в 1914 році та після першої світової війни. Але й там злидарів чекала така ж доля — підневільна, виснажлива праця, безправ’я, хвороба чи смерть.
Емігранти писали до рідних у Жадову, що доля бідняків усюди однакова, бо «лиш там добре, де нас нема. Американські фермери нічим не кращі за австрійських поміщиків. Три місяці ми поневірялись у пошуках підходящого хомута на шию. Тут не знають, як бід своїх робітників відігнатись. Насилу впросили одного фермера, щоб взяв нас до себе робітниками на свинарник. До свиней він ставиться краще, як до людей».
Дехто з емігрантів повертався додому, але його чекав хутір «Америка», що з’явився під Жадовою як зла іронія над долею тих, хто покидав рідні місця і йшов шукати щастя за океаном. Засновником хутора був дід Януш. В молоді роки він спродав усе своє майно, щоб оплатити проїзд за океан. Поневірявся по Америці, а на старість повернувся, щоб хоч померти в ріднім краї. Та за все своє життя Януш не заробив навіть на придбання грунту і житла в самому селі і змушений був поселитись поза межами села, у відлюдному місці. Згодом поряд з ним поселились інші невдахи-заробітчани, що поверталися з Америки знесиленими жебраками. Декого через рік-два після повернення чекала смерть, як це трапилось з родиною Дияконюків, що майже вся вимерла від туберкульозу, «заробленого» на американських цементних заводах.
Під час румунської окупації краю майнова нерівність і розшарування селян Старої Жадови стали ще разючішими. Триста селянських господарств лишалися безземельними і майже стільки ж — малоземельними, а кільком поміщикам і куркулям належало 1150 га орної землі. Основна маса нужденних селян змушена була здобувати собі хліб наймами у поміщиків та багатіїв або гнути спину на панській чи куркульській ниві за десяте відро картоплі, дванадцятий сніп чи просто за лісовий хмиз. Багато знедолених селян йшло працювати на лісозаготівлі — добувати паливо для потреб залізниці. Коли ж деревину перестали закуповувати у гірських районах Сторожинецького повіту, замінивши дрова вугіллям, яке завозилося з Польщі, бідняки Старої Жадови втратили і цю можливість мізерного заробітку.
Занедбаною була справа освіти трудящих села. В одному класі навчалися діти різного віку — від 8 до 12 років. Окупанти перетворили школу в знаряддя румунізації — викладання всіх предметів здійснювалось румунською мовою, хоч переважну більшість населення Старої Жадови становили українці. Навіть на перервах і в поза-урочний час «шкільні наставники» забороняли дітям говорити рідною мовою. За найменше порушення дітей жорстоко карали. Окупанти всіляко намагалися придушити національну культуру, силоміць примушуючи селян розмовляти тільки румунською мовою.
Румунські окупанти зовсім не турбувались про охорону здоров’я трудівників. Більша частина населення не одержувала навіть найелементарнішої медичної допомоги, до того ж надто дорогої для бідняків. До лікаря селяни зверталися лише у крайньому випадку. Хворого треба було везти за 20—50 км до Сторожинця або Чернівців. Тільки за приватний огляд лікар брав 200—300 лей. Це означало, що поденний робітник мав працювати цілий місяць, щоб оплатити лише один лікарський огляд. А операція коштувала 1500—2000 лей.
Трудівники Старої Жадови не мирилися з жорстокою експлуатацією, безправ’ям та жандармським режимом, встановленим румунськими окупантами. Боротьбу трудящих очолили комуністи. З 1928 року в селі почала діяти підпільна комуністична група у складі 7 чол. на чолі з І. І. Бабієм. Її учасники розповідали трудящим про першу в світі соціалістичну державу та її творця В. І. Леніна, про ті історичні зміни, які приніс Великий Жовтень народам Радянського Союзу. Підпільники розповсюджували серед селян нелегальну літературу, зокрема комуністичні листівки, які кликали трудящих на боротьбу проти підготовки воєнного нападу на СРСР. Такі листівки закінчувалися гаслами: «Геть фашизм!», «Хай живе світова революція!», «Хай живе робітничо-селянський лад!».
Підпільна організація згуртовувала трудящих на боротьбу за поліпшення життєвих умов. У 1932 році на лісопильні графа Сигвантина вибухнув страйк 123 робітників, які вимагали скорочення робочого дня з 12 до 8 годин. Страйк тривав 6 днів і закінчився перемогою страйкарів.
Споконвічна мрія трудящих Старої Жадови про звільнення від ярма здійснилася 28 червня 1940 року, коли до села увійшли радянські воїни-визволителі. Сотні безземельних і малоземельних господарств безплатно одержали від Радянського уряду близько 2000 га земельних угідь. Б селі ширився рух за нове, колективне господарювання, його застрільниками були І. І. Бабій, О. Д. Ромашок, Я. Т. Шутак, Д. М. Яровий та інші. Старожадівський колгосп «Більшовик», організований 17 лютого 1941 року, був одним з перших не тільки в районі, але й в усій Чернівецькій області. В ньому об’єдналося 37 селянських господарств. Колгосп мав 300 га орної землі, 20 га лісу, 4 корови, 15 коней, вози, кінні сівалки, плуги та інше сільськогосподарське знаряддя.
У 1940 році в Старій Жадові стала діяти дільниця Сторожинецького ліспромгоспу, тут працювало 198 робітників, 5 інженерно-технічних працівників, 12 службовців, 4 чоловіка молодшого обслуговуючого персоналу. У селі відкрилися неповна середня та початкова школи з українською мовою викладання.
1 липня 1940 року вперше за багатовікову історію Старої Жадови в селі створили медичну амбулаторію, у січні 1941 року її персонал складався вже з 4 медпрацівників.
Такий далеко не повний перелік того, що дала Радянська влада трудящим Старої Жадови тільки за один рік. Але напад фашистських загарбників на СРСР затьмарив щастя вільної мирної праці. На початку липня село було окуповано.
У перші ж дні загарбники зруйнували й пограбували господарство артілі «Більшовик». Земля знову стала власністю боярина Сидоровича, графів Скали, Сигвантина та інших. Фашисти вчиняли погроми, центр села перетворили на концентраційний табір, де ув’язнили 130 мирних громадян Старої Жадови та близько 500 чол. з інших місць.
Окупанти переслідували й жорстоко карали кожного, хто поширював серед населення правдиві вісті про хід війни, підтримував віру в неминучу перемогу над фашистами. На початку квітня 1944 року Червона Армія визволила село.
Зразу ж після визволення на боротьбу з фашистськими окупантами до лав Червоної Армії стало 170 жителів Старої Жадови.
Одразу відновила свою діяльність сільська Рада, очолена Т. Г. Німачуком. Перші її заходи були спрямовані на якнайшвидшу ліквідацію наслідків злочинного «хазяйнування» фашистів. Селянам повернули відібрану в них поміщиками землю. Сільська Рада допомогла органам народної освіти відремонтувати школу, обладнати додаткові приміщення під шкільні класи. Відкрилася медична амбулаторія, вчителі і медпрацівники одержали житло, їх забезпечували паливом.