Сторожинець, Сторожинецький район, Чернівецька область
Сторожинець — місто районного підпорядкування, центр району. Розташований на лівому березі ріки Сірету, біля підніжжя Карпат, за 20 км на південний захід від Чернівців. Залізнична станція на лінії Берегомет—Чернівці. Має автобусне сполучення з Чернівцями, а також з багатьма селищами й селами району та області. Населення — 10,1 тис. чоловіка.
Назва міста походить від однойменного слова («сторожинець» в давнину — укріплений пункт, де перебувала сторожа). Краєзнавці вважають, що тут розміщався форпост т. з. Шипинської землі. Лісоруби, які почали селитися біля укріплення, і поклали початок існуванню села.
Уперше в історичних джерелах Сторожинець згадується 18 лютого 1448 року, коли молдавський воєвода Роман подарував його якомусь Петру і сину Томи. Рештки поселення того часу виявлені в центрі міста, на лівому березі Сірету, на нинішній території райлікарні.
Як свідчать документи, село розвивалося дуже повільно. На час окупації Буковини Австрією у ньому разом з селом Комарівцями проживало тільки 42 родини. Згідно з законом Г. Гіки, мешканці Сторожинця відбували на поміщика 12 днів панщини, зобов’язані були возити дрова, підтримувати порядок в його садибі та приміщеннях. Крім цього, вони сплачували феодалові десятину з усіх видів зернових культур та фруктів, здавали по одній курці та мітку пряжі. Становище селян після окупації краю Австрією значно погіршилося. Рятуючись від злиднів та зростаючих податків, вони часто кидали обжиті місця. В 1815 році з Сторожинця емігрувало до Молдавії 59 осіб. Почастішали скарги селян на поміщиків. В одній з них мешканці Сторожинця заявили окружному управлінню, що поміщик Г. Совчан вимагав повинностей більших, ніж передбачено законом, що вони через здирства поміщика не мають хліба й посівного матеріалу.
Не припинялась і збройна боротьба трудящих проти експлуататорів. Жителі села безперервно поповнювали загони опришків. В 1815—1830 рр. в передгір’ях Карпат діяв загін народних месників, яких очолював сторожинецький селянин Василь Громада.
В 1847 році сторожинецьке помістя було поділено на дві рівні частини.
Одна — Нижній Сторожинець — належала Г. Флондору, а друга — Горішній Сторожинець — А. Штайнеру. Два феодали володіли 6820 йохами кращої землі, а понад 500 підлеглих їм селянських дворів користувалися лише 3250 йохами значно гіршої землі. Селяни-кріпаки змушені були відробляти на них панщину і сплачувати натуральні повинності. За визнанням самого Г. Флондора, мешканці відбували в цей час 27 видів повинностей, які не передбачалися законом Г. Гіки.
Після ліквідації кріпацтва залежність селян Сторожинця від поміщиків не зникла: на них лежали повинності за користування лісами й пасовищами.
З розвитком капіталізму посилюється розшарування селянства та розорення бідноти. Якщо 1847 року було 177 селянських господарств, які мали до 5 йохів землі, то в 1865 році їх стало уже 277. Число халупників відповідно збільшилося з 47 до 60.
В другій половині XIX століття населення Сторожинця швидко зростає. У 1880 році в ньому нараховувалося 5139 жителів.
Виникають промислові підприємства. У 80—90-х роках тут було збудовано цегельний завод, гуральню, водяну лісопилку та залізничну вітку Глибока—Сторожинець—Берегомет. З 1892 року проводяться ярмарки.
Але становище селянства не поліпшується. Тому еміграція не припиняється. Тільки за 1899—1900 рр. із Сторожинця емігрувало до Америки 82, а до Туреччини 7 чоловік.
В офіційних джерелах Сторожинець з 1854 року називають містечком, а в 1900 році порушується питання про те, щоб його перевести в розряд міст. Він тоді мав 7 тис. мешканців, 1700 будинків, в т. ч. декілька двоповерхових; п’ять молитовних домів, пошту, й телеграф, аптеку, бойню, пожежну команду. Тут працювали 10 судових і 6 банківських чиновників, 6 адвокатів, 5 лікарів, мешкало багато комерсантів і торговців. 21 травня 1904 року Сторожинець був затверджений містом. В ньому організовуються повітове управління і суд.
Населення міста займалося торгівлею, різними ремеслами і землеробством. За переписом 1910 року, в ньому налічувалося 535 ремісників і 304 торговці.
В Сторожинці хазяйнували угорські й румунські поміщики, чиновники, торговці та різні комерсанти. Українці зазнавали жорстокого національного гноблення.
Першу школу тут засновано 1858 року. На початку XX століття в місті діяли дві шестикласні школи, одна двокласна і одна однокласна. 1905 року засновано також і ремісничу школу. У 1911/1912 навчальному році її закінчило 45 учнів, з них — 30 німців, 6 поляків, 1 румун і лише 8 українців. Шкільна бібліотека мала 38 книжок.
У Сторожинці перебував Ю. Федькович (у міському парку йому нині встановлено пам’ятник). Помітну роль у літературному житті Буковини відіграла родина сторожинецького повітового лікаря Атаназія Окуневського, учасника міжнародного медичного конгресу 1897 року в Москві. Його дочка Софія Окуневська (1865—1926), перший лікар з жінок в Австро-Угорщині, була високоосвіченою людиною, знала багато мов. У неї часто гостювали письменниці Н. Кобринська і О. Кобилянська. С. Окуневська мала великий вплив на формування світогляду О. Кобилянської як української письменниці, що засвідчувала сама буковинська орлиця: «Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріла. Вона заговорила до мене українською мовою, переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу — по-українськи…». Вплив С. Окуневської та її чоловіка В. Морачевського (1867—1950) мав важливе значення і для творчості В. Стефаника. В будинку Окуневськиху Сторожинці він написав перші новели «Синьої книжечки», яка принесла йому визнання і літературну славу.
З розвитком промислового виробництва зростає також і чисельність робітників. Зосереджені па дрібних, кустарних підприємствах, вони були ще не досить організовані, але вже починали виступати на захист своїх класових інтересів. У 1896 році в Сторожинці виникла Загальна професійна спілка, яка об’єднувала робітників усіх національностей.
Під впливом російської революції 1905—1907 рр. боротьба трудящих міста ставала організованішою. На знак солідарності з російським пролетаріатом у травні 1905 року застрайкували робітники цегельного заводу, а 29 листопада цього ж року в місті відбулося віче і демонстрація з вимогою загального виборчого права.
Під час першої світової війни, у травні 1916 року, російські війська, перейшовши в наступ, визволили Сторожинець від австрійських окупантів. Революційні настрої солдатів передалися населенню. Після Лютневої революції в Росії, наприкінці березня 1917 року, солдати створили Сторожинецьку Раду солдатських депутатів.
І хоч на початку серпня 1917 року російські війська залишили Сторожинець і відійшли за Прут, все ж класова боротьба в місті не згасла. Після звістки про Велику Жовтневу соціалістичну революцію виступи проти соціального й національного гніту набрали особливо гострого характеру. Трудящі розпочали активну боротьбу за встановлення Радянської влади і возз’єднання з Радянською Україною. У жовтні 1918 року в Сторожинецькому повіті розгорнулася збройна боротьба проти австро-німецьких інтервентів. Владу в місті взяли до своїх рук озброєні робітники й селянські загони.
Після розвалу Австро-Угорської імперії війська королівської Румунії в листопаді 1918 року окупували Сторожинець.
Трудящі міста чинили запеклий опір румунським загарбникам. У військову комендатуру та жандармерію безперервно надходили повідомлення про те, що населення відмовляється визнавати окупантів. Поневолювачі запровадили «стан облоги з усією суворістю». Будь-які збори трудящих заборонялися. Рух на вулицях міста дозволявся лише від 6 години ранку до 6 години вечора, але не групами. В разі порушення цих «правил» поліції дозволялося застосовувати зброю.
Загарбники посилили наступ на економічне становище трудящих. Підприємці довели робочий день до 16 годин, значно скоротили заробітну плату. Особливо знахабнів один з найбільших поміщиків Я. Флондор. Він дійшов до того, що захопив майже всю землю дітей-сиріт, батько яких В. Штирбу загинув на війні, а мати померла. Я. Флондор навіть закрив дорогу, якою селяни гонили до ріпки худобу на водопій. Коли вони розібрали загорожу, то поміщик викликав до себе примаря та кількох селян. Один з них — Г. Харага заявив Я. Флондору: «Пан, батько мій позичив перед війною грошей у банку Зільцера й заплатив за дорогу, про яку ми сперечаємося зараз. Багато разів майно мого батька продавалося з молотка за невиплату боргу, і він і понині платив по ньому внески. Я, пан, не відступлюсь від старої дороги, хоч би ви і голову відрубали». Поміщик, який щойно виголосив цілу промову перед селянами про людяність та рівність, почувши це, до того розлютився, що накинувся на сміливця, побив його й вигнав із двору.
Окупанти заборонили українську мову в школах і установах міста. Не дозволялося навіть листуватися рідною мовою. Місто Сторожинець румунські власті перейменували на Флондорень, позбавили його трудящих будь-яких політичних прав.
Боротьба проти румунських загарбників дедалі наростала. Трудящі відмовлялися приймати румунське підданство, не з’являлися на призовні пункти. В наступні роки боротьба набрала ще гострішого характеру. В цьому особливу роль зіграло те, що крайовий комітет Комуністичної партії Буковини в 1926 році створив у Сторожинці повітовий партійний комітет, якій об’єднав і очолив комуністів міста і навколишніх сіл.
Сторожинецька партійна організація, знаходячись у підпіллі, повсякденно підтримувала тісний зв’язок з масами через профспілки, комсомол та організації МОДРу. Комуністи вели серед трудящих широку агітаційну роботу, займалися пропагандою марксизму, розповсюджували революційну літературу. Вони виховували трудящих у дусі солідарності з пролетаріатом Країни Рад.
Румунські окупанти переслідували комуністів, намагалися розгромити їх організацію. Наприкінці 1926 року їм удалося заарештувати її вожака С. Ю. Лопуляка й засудити його до ув’язнення на 5 місяців і штрафу в 5 тис. лей. 1929 року він був ув’язнений вдруге. Наступного року в Сторожинці та селах повіту було проведено масові арешти. До в’язниці потрапила ціла група комуністів. Через рік поліція склала списки «неблагонадійних» громадян. До них був записаний і С. Ю. Лопуляк.
Але репресії не залякали борців. І. Танащук, С. Захаріас, Л. Полянський, Д. Фурманеску та багато інших жителів мужньо продовжували боротьбу.
15—20 серпня 1930 року в місті було розповсюджено листівки, в яких викривалась антинародна політика румунських бояр, а трудящі маси закликалися до більш активної боротьби за возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною. 24 січня 1932 року комуністи широко відзначали день пам’яті В. І. Леніна, Карла Лібкнехта і Рози Люксембург. У цей день вони поширили листівки в місті та селах повіту. В них розповідалося про життя й діяльність В. І. Леніна, давалася характеристика кризи, яка охопила капіталістичні країни. Тут особливо підкреслювалося, що в СРСР відсутні кризи і пов’язані з ними безробіття та голод. Закінчувалися листівки полум’яними закликами: «Геть фашизм!», «Хай живе світова революція!», «Хай живе робітничо-селянський лад!».
У лютому 1932 року сторожинецька поліція зібрала відомості про центри комуністичних організацій, секцій і осередків, їх чисельність. У матеріалах поліції відзначалося, що особи, занесені в списки «неблагонадійних», у разі війни з СPCP повинні негайно відправлятись у концтабори.
Комуністи Сторожинця продовжували викривати антирадянську профашистську політику націонал-лібералів, закликали молодь не йти на службу до румунської армії. «На випадок війни,— підкреслювалося в одній із листівок,— необхідно повернути зброю проти ворогів трудящих і знищити капіталістичний лад». Відбувалися масові демонстрації. Так, 1 серпня 1934 року жителі міста демонстрували проти фашизму і війни. На багатьох будинках було вивішено червоні прапори.
Трудящі Сторожинця підтримували героїчну боротьбу іспанського народу проти фашистської навали, а уродженець міста Костянтин Бодян брав участь у запеклих боях за Мадрід і в листопаді 1936 року загинув смертю хоробрих, захищаючи прапор Іспанської республіки.
28 червня 1940 року Червона Армія визволила Сторожинець з-під боярського ярма. Населення міста з великою радістю зустріло свою визволительку. 29 червня 1940 року в міському парку відбувся мітинг, на якому з палкою промовою виступили ватажок комуністів-підпільників С. Ю. Лопуляк і робітник шкіряного заводу М. Г. Флоріян.
Трудящі міста включалися в нове життя. Натхненником і організатором соціалістичного будівництва стали районна і міська парторганізації, створені вже в перші дні після визволення. 25 січня 1941 року відбулася перша міська партійна конференція. На цей час у місті налічувалося 8 первинних парторганізацій, які об’єднували 64 члени і кандидати в члени ВКП(б). Почали діяти районна і міська Ради депутатів трудящих, профспілкові, комсомольські та інші громадські організації.
Радянська влада націоналізувала два лісообробні, шкіряний і спиртовий заводи, три друкарні, міську електростанцію, торговельні та інші підприємства. Безземельним і малоземельним селянам було передано 8153 га землі.