Банилів, Вижницький район, Чернівецька область
Банилів (до 7 вересня 1946 року Руський Банилів) село, центр сільської Ради. Розташований у передгір’ях Карпат, за 18 км на північний схід від районного центру і за 52 км від Чернівців. Залізнична станція. Через Банилів проходить шосейна дорога Чернівці—Вижниця. Населення — 3555 чоловік. Сільраді підпорядковане село Бережниця.
На території села виявлено рештки кількох стародавніх поселень: в урочищі Коритниці — трипільської культури (III тисячоліття до н. е.), на південно-східній околиці — доби раннього заліза (І тисячоліття до н. е.), в урочищі Долішній Кут — давньоруських часів (XII—XIII століття). У 1885 році в селі знайдено скарб римських монет II століття.
Найбільш ранні письмові відомості про Руський Банилів належать до XV століття. Із записів у галицьких судових актах видно, що село в 1445—1457 рр. входило до складу Снятинської волості.
Знаходячись на кордоні між Молдавським князівством і Польщею, Руський Банилів довгий час був місцем тривалої боротьби між польськими королями і молдавськими господарями.
На території села збереглися топонімічні назви, пов’язані з турецьким пануванням на Буковині («турецький вал», «турецька дорога»), та залишки турецького сторожового поста.
У 1490 році Руський Банилів був подарований молдавським господарем монастиреві Путні. З середини XVI століття село стало володінням світських феодалів: у 40-х роках XVII століття воно належало поміщикові К. де Луковщо, пізніше — його спадкоємцям. У XVIII столітті селом володів монастир св. Спиридона, який у 1779 році обміняв його на магазини Л. Імбо в Яссах.
За переписом 1775 року, проведеним австрійськими властями, у Верхньому Банилові і Нижньому Банилові, які складали Руський Банилів, нараховувалось 187 селянських сімей, 6 сімей мазилів (дрібних поміщиків) і 4 попівські сім’ї — всього 197 сімей. Основна частина села в той час розташовувалась між рікою Черемошем і його рукавом Млинівкою. Приріст населення відбувався здебільшого за рахунок селян, які тікали з місцевостей, де феодальний гніт був важчим.
У другій половині XVIII століття повинності селян Руського Банилова на користь поміщиків визначалися т. зв. золотою грамотою воєводи Г. Гіки. За цією грамотою панщина дорівнювала 12 дням на рік. Крім неї, селяни повинні були давати панові десяту частину врожаю. Та фактично панщина була більшою. Після загарбання Буковини Австрією процес закріпачення посилився: пани за підтримкою властей почали збільшувати денні норми виробітку, встановлені золотою грамотою. В першій половині XIX століття, крім панщини, кінні селяни повинні були привозити поміщикові по одній підводі дров, працювати на ремонті його будинків, млинів, шляхів і т. д., а піші —давати десяту частину свого врожаю. До того ж селяни давали поміщикам по одній курці і одному міткові пряжі.
Уявлення про економічне становище жителів Руського Банилова можна мати на підставі таких даних: у 1836 році поміщикові П. Богосевичу належало 21 парокінне господарство і 41 безкінне. 19 поміщиків у 1847 році володіли 3458 йохами, а тимчасом 769 селянських родин користувалися лише 5058 йохами землі.
Селяни страждали від великих податків, недородів, падежу худоби. Великий голод був викликаний, зокрема, неврожаєм 1815 року. Навіть австрійська адміністрація змушена була визнати, що у селян немає «запасів хліба ніяких». Лише найнеобхідніша допомога селянам повинна була становити, за даними адміністрації, 11340 флоринів. Проте феодали відмовлялися давати безпроцентну позичку селянам. Тому біднота йшла з села на заробітки до Селятина.
Жорстока поміщицька експлуатація, часті неврожаї та рекрутчина загострювали далі класові протиріччя. Масового характеру набули втечі з села. Лише 1815 року з Руського Банилова втекло 44 селянські родини.
Під час повстання під керівництвом Лук’яна Кобилиці банилівці одними з перших стали в ряди борців проти соціальної несправедливості. Окружний комісар доповідав Буковинському управлінню, що жителі Руського Банилова та інших сіл «збунтувалися» і що «повна відмова підкорятися домінії є результатом вказівок, даних Кобилицею». Як видно з документа від 21 грудня 1848 року, громади багатьох сіл, у т. ч. і Руського Банилова, захоплювали поміщицькі землі й ліси. 31 березня 1849 року виборці Руського Банилова гаряче відгукнулися на заклик Лук’яна Кобилиці і Юрія Тимоша з’явитися на нараду до м. Чернівців. Але адміністрація, дізнавшись про наміри селянських депутатів, заборонила проводити цю нараду.
28 січня 1851 року депутати Руського Банилова поставили свої підписи (хрестиками) під протестом 81 делегата Чернівецького повіту проти незаконного арешту Лук’яна Кобилиці і свавілля поміщиків та адміністрації.
Скасування кріпацтва не виправдало сподівань селянства на одержання землі. Більшість кращих земель належала й далі поміщикам А. та В. Гафенкам, К. Богосевич й іншим. Поміщики захопили й селянські ліси та луки. З 1847 до 1864 року вони загарбали 580 йохів угідь. У 1862 році селянин Д. Колотило подав скаргу до повітового суду на поміщика Т. Богосевича. Раніше цей селянин користувався 7 йохами 1121 сажнем землі, в т. ч. лукою і лісом. Після скасування кріпосного права поміщик заявив, що ліс належить йому, і заборонив Колотилові користуватися ним, хоч податок за ліс платив селянин. У селянина І. Ільчука поміщик також захопив 1 фальчу 50 пражин землі, яка поросла лісом.
З аналогічними скаргами зверталися до суду й інші селяни. В 1864 році, наприклад, 76 селян апелювали до державного міністерства у Відні. Вони заявили, що ще в 1849 і наступних роках подавалися скарги до повітового уряду та до Буковинського крайового управління на поміщиків Т. і М. Богосевичів, які захопили їх луки і ліс, але влада завжди вирішувала справу на користь поміщиків. У 1881 році селяни І. Ільчук, Д. Колотило, Д. Шендро та інші подали подібну скаргу до самого цісаря.
Зрозумівши, що скарги не допомагають, селяни почали самовільно рубати ліс на захоплених у них землях. 17 квітня 1876 року поміщик К. Богосевич скаржився крайовому управлінню на В. Колотила, О. Чорнокожа і Д. Шендра, які зрубали 210 дерев.
Після селянської реформи посилився процес розорення селянства. Якщо в 1847 році у Руському Банилові було 30 халупників, то у 1865—141. Кількість малоземельних селянських господарств, які мали до двох йохів землі, збільшилась за той час з 125 до 230. Зросла також кількість і малоземельних селян, які мали ділянки від 2 до 5 йохів (з 130 до 194). За рахунок середняцьких господарств росли куркульські господарства. Якщо в 1847 році їх було 5, то в 1865 — 163.
Після реформи в селі з’являються промислові підприємства, головним чином гуральні. Перша гуральня була побудована ще в 1840 році, через 20 років їх було вже три. У 1871 році вони випускали 4083 відер горілки.
1869 року в Руському Банилові відкрили пошту. Кожного дня звідси відправлявся поштовий кур’єр на Вашковецький поштамт. З 1880 року було дозволено проводити в селі щосереди ярмарки. В кінці 90-х років XIX століття тут розпочато будівництво залізниці Неполоківці—Вижниця, яка проходила через Руський Банилів. В селі була відкрита залізнична станція. Це посилило зростання населення. В 1871 році воно становило 3686 жителів. У 1900 році в Руському Банилові вже налічувалося 1024 будинки і 5152 жителі.
Тяжкі злидні, безземелля та малоземелля змушували селян залишати рідні місця і виїжджати до інших країн. В 1898 році до Канади емігрувало 17 сімей, у 1899 році— 11 сімей, у 1900 році — 4 сім’ї. Але там їх чекали ще більші злидні. Г. Колотило, повернувшись з Канади додому, розповів землякам про бідування емігрантів. Його розповідь справила сильне враження на мешканців села. Як видно з донесення банилівського жандармського поста повітовому жандармському управлінню, повідомлення Колотила «про нужденність, в якій емігранти знаходяться тепер у Канаді… настільки віднадило всіх, хто думав про еміграцію, що тепер про неї ніхто не говорить». Але ж через деякий час еміграція відновилась. На 15 вересня 1913 року з села емігрувало 502 чоловіка.
Перша початкова школа в Руському Банилові була побудована в 1856 році. Але з 558 дітей шкільного віку навчалися лише 32 хлопчики та 1 дівчинка. В 1871 році, коли школу відвідав Юрій Федькович, до неї записалося 69 дітей, а заняття фактично відвідувало тільки 29. Шкільний будинок був дуже запущений і міг, за свідченням Ю. Федьковича, у найближчий час завалитися. У 1906/1907 навчальному році з 629 дітей шкільного віку навчалося 412. У школі було 5 класів, із них -два паралельних. Викладання вели 7 вчителів.
1911 року в селі відкрито читальню — філію товариства «Руська бесіда», яка поширювала освіту серед дорослих. Приміщення для читальні збудовано на кошти селян.
Перша світова війна принесла з собою нові злидні й страждання трудящим Руського Банилова, прирекла родини мобілізованих на повне розорення. У селян не вистачало робочої худоби, корів, посівного матеріалу і продуктів харчування. Різко скоротилися посівні площі. Населення голодувало. У травні 1917 року в селян вилучили останню робочу худобу, що не дало змоги провести весняну сівбу. Закрились гуральні. Десятки робітників залишилися без роботи. Все це викликало не лише невдоволення й численні протести, а й посилювало революційні настрої.
Звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції жителі села сприйняли з великою радістю. Зібравшись на збори, вони відкрито заявили про своє бажання жити в одній сім’ї з усім українським народом, що почав будувати нове життя. Та несподівана окупація села буржуазно-поміщицькою Румунією перешкодила здійсненню цієї мрії.
Як і раніше, селяни Руського Банилова зазнавали жорстокого соціального і національного гніту. 822 га кращої землі належали поміщикам, куркулям і церкві. Поміщикам і куркулям належало також 6 водяних млинів потужністю від 10 до 22 кінських сил. Зате 41 селянське господарство не мало землі зовсім, а 791 — мало її не більше, ніж по 2 га. Безземельні та малоземельні селяни становили 69 проц. усіх мешканців села. 896 селянських господарств були безкінними, 597 — безкорівними. На все село була тільки одна школа та одна амбулаторія, працювали 8 вчителів і один лікар.
Як і за часів австро-угорських поневолювачів, зубожілі селяни шукали заробітків за кордоном. Та й цих людей спіткало там те саме лихо, що й раніше — голод, тяжкі знущання хазяїв, виснажлива праця. Про свої поневіряння в Канаді селянин Т. Гекера розповідає: «Мені важко згадувати 1930 рік, коли я пішов шукати кращу долю за океаном, а ще важче пригадувати ті 27 років, які я працював у Канаді… Я вирішив шукати щастя в Канаді, але там мене зустріло те саме злиденне життя та гірка доля… Часто я був безробітний. Я хотів давно покинути Канаду і приїхати в своє рідне село, але не було коштів на дорогу…».