Берегомет, Вижницький район, Чернівецька область
Берегомет (до 1946 р. Бергомет над Сіретом) — селище міського типу (до 1963 р.— село), центр селищної Ради. Розташований у південно-західній частині Чернівецької області, в мальовничій місцевості карпатського передгір’я, вздовж лівого берега стрімкої гірської річки Великого Сірету. Протяжність Берегомета — 12 км. Відстань до райцентру — 18 км, до обласного центру — 65 км. Із районним та обласним центрами селище зв’язане автошляхом Чернівці—Вижниця—Путила, що проходить через нього. Кінцева станція залізниці Чернівці—Глибока—Берегомет. Населення — 9347 чоловік. Берегометській селищній Раді підпорядковане с. Заріччя.
Назва селища походить від слова берегомет — місце, де берег ріки намивається водою.
Найдавніша письмова згадка про Бергомет належить до 1696 року. Проте село виникло значно раніше. За народним переказом, це сталося в другій половині XV століття. Під час однієї війни з турками відзначився винятковою хоробрістю селянин Василь, який жив на невеликому хуторі, що знаходився між теперішнім Берегометом і Вижницею. За хоробрість і відвагу молдавський господар Стефан III наділив його землею (біля Заріччя — частини теперішнього Берегомета). Сім’я Василя, очистивши від лісу невелику ділянку, оселилася там. Згодом поряд з його садибою почали селитися інші жителі навколишніх місцевостей.
Село поступово розросталося. 1774 року в Бергометі над Сіретом проживало вже 63 сім’ї. Основним заняттям населення було скотарство і мисливство. Важливу роль у господарській діяльності відігравали деревообробний промисел (виготовлення дощок, дранки, гонти тощо), а з 1799 року, коли на околиці села було виявлено солоне джерело,— також і соляний промисел. Вироби з дерева селяни продавали на ярмарках у Вижниці, а за ропою прибували підводи навіть із Чорткова (Галичина).
У другій половині XVIII століття селом володіли поміщики М. Кешко, К. Русеш, В. і С. Васильки. Селяни відробляли на них по 30 днів панщини щороку, давали пряжу, по одній курці і возу дров, а ті, що не мали виїзду,— платили по 1 флорину. Крім того, з селян вимагали по 1 флорину в рік за право користуватися лісом для власних потреб.
В першій половині XIX століття повновладним володарем села стала поміщицька родина Васильків. Бергомет над Сіретом перетворився в центр їх обширної домінії, якій належало 68 793 йохи землі та велика кількість підданих селян. В селі перебували домініальна адміністрація, суд і в’язниця.
Експлуатація селян посилилася. За угодами, які 18 лютого 1826 року і 5 січня 1838 року уклав поміщик Й. Василько з своїми підданими, бергометські селяни повинні були доставляти дрова, віддавати поміщикові встановлену кількість пряжі й курей, ремонтувати панські будівлі та відробляти по 78 днів панщини. При не-нормованих роботах день панщини тривав «від досвітку до ночі», а при нормованих— визначався такий обсяг роботи, який селянин не міг виконати протягом дня. Фактично піддані Василька щороку відбували не 78, а значно більше панщинних днів. Поміщик виганяв підданих на панщину в недільні і святкові дні, піддавав їх жорстоким катуванням, кидав до в’язниці.
Селяни постійно боролися проти важкого феодального гніту, утисків і знущань. Зокрема, в околицях села діяли загони опришків. До наших днів дійшло багато народних переказів про боротьбу народних месників із гнобителями-кріпосниками. В одному з них розповідається, як під час нападу опришківського загону на маєток бергометського дідича жовнірам вдалося схопити опришка. Він був засуджений до страти. Ніхто не зміг його врятувати через посилену охорону. Засудженого прилюдно четвертували, й частини тіла кинули серед поля, наказавши селянам не торкатися до них. Але кріпаки Бергомета не могли байдуже дивитись на знущання над прахом свого захисника. Йдучи в поле, кожен з них набирав у пригорщі землі і висипав її на пошматоване тіло. Так виріс курган біля Бергомета, який називається тепер горою Стіжком.
Незважаючи на очевидну легендарність цієї розповіді, вона становить значний інтерес, бо показує ставлення бергометських селян до опришківського руху, їх співчуття і допомогу опришкам. Є свідчення, що опришки часто переховувалися від переслідування урядових військ в околиці Бергомета, під горою Стіжком, в т. зв. Гірській коморі. Бергометчани вдавалися і до такої форми боротьби як втеча. Лише в 1805 році з села втекло 30 родин.
У 1848—1849 рр., під час повстання під керівництвом Лук’яна Кобилиці, бергометські селяни відмовилися виконувати панщину, захопили поміщицькі землі, перестали визнавати розпорядження урядових органів. Обласний комісар Сиржистий 30 листопада 1848 року доповідав обласному управлінню, що в Бергометі над Сіретом «громада зовсім збунтувалася».
Бергометчани Федір Гнатюк, Олекса Думітро (Петрук) і Тодор Миронюк були найактивнішими учасниками повстання. Вони підтримували тісні зв’язки з Л. Кобилицею, передавали громаді його накази. Кілька разів був у селі і сам Л. Кобилиця. 22 березня 1849 року, прибувши до Бергомета над Сіретом, він закликав селян «відстоювати свої права і ні в чому не поступатися». Народний ватажок говорив, що селяни «самі стануть володарями своєї землі, лісів та пасовищ», для цього їм «треба по можливості добре озброїтися». Щоб привести селян до покори, на просьбу поміщика Василька в село були надіслані війська.
Антифеодальні виступи примусили австрійський уряд провести селянську реформу. За звільнення від панщини й інших феодальних повинностей від селян зажадали непосильного викупу. Над ними чинились нечувані насильства. В Чернівецькому обласному державному архіві зберігаються десятки скарг бергометських селян, у яких іде мова про захоплення Й. Васильком їхньої землі, худоби та іншого майна, про заборону користуватися лісами й пасовищами. 25 лютого 1849 року громада села заявила окружному управлінню Буковини, що поміщик забороняє селянам виганяти худобу в ліси, які з діда-прадіда належать їм, не дозволяє збирати хмиз для палива, внаслідок чого вони попалили всі свої тини й сади. Бергометські селяни М. Гриба, П. Мендришора, Г. Ткачук та .інші, апелюючи до карного суду Буковини, 30 листопада 1851 року писали, що Василько «з дня на день переслідує їх ще більше утисками й насильствами. Він забирає… земельні ділянки, наказує своїм лісникам й наймитам відбирати у них худобу, сіно, дрова, хліб, та хатні речі». 27 травня 1853 року бергометчани скаржились, що «стали жебраками, а діти їх нидіють в нужді та голоді».
Становище жителів Бергомета над Сіретом погіршувалось і тому, що протягом кількох років тут було розквартироване військо, введене в село 1849 року. Селяни зобов’язані були утримувати солдатів, витрачаючи на це останні свої заощадження. В скарзі, поданій 16 червня 1851 року до імператора, говорилося, що С. Саїн мусив утримувати двох солдатів протягом 9 тижнів і витратив на них 40 флоринів і 40 крейцерів. Селянин М. Берник утримував одного солдата, що коштувало йому 10 флоринів.
Насильства властей та поміщика над селянами, відкрите пограбування їх під час проведення реформи викликали не лише протести у формі скарг, а й переконували трудящих у необхідності старанної підготовки до нових масових виступів. Влітку 1853 року в Бергометі над Сіретом відбулося кілька таємних сходок. Поліції вдалося довідатися про них, і 27 учасників сходок були тяжко покарані: О. Думітро дістав 3,5 місяця ув’язнення й 25 буків, Є. Думітро — 25 буків, Г. Гнатюк — 20 буків, Т. Мендришора — 20 буків і т. д.
Барон Й. Василько, як і раніше, був господарем села. 29 вересня 1859 року він клопотався про виділення його володіння в окрему адміністративну одиницю, бо «площа його землі в Бергометі набагато перевищує площу громадської землі».
Після реформи в селі посилилося розшарування селянства. З 1847 по 1865 рік кількість безземельних дворів у Бергометі над Сіретом збільшилася у шість разів. За цей же час кількість дворів, що володіли земельними ділянками від 5 до 10 йо-хів, скоротилася більше, ніж в два рази.
В той час, коли бергометські селяни, втрачаючи землю й розорюючись, змушені були шукати заробітку за межами села, цісарський уряд з метою онімечення українського населення переселяв до Бергомета над Сіретом та інших сіл Буковини німецьких колоністів. Перша німецька колонія Олександердорф виникла тут у 1863 році. В ній проживало 150 чол. Колонію Катарінендорф з населенням в 260 чол. німці заснували 1869 року. Колоністи знаходилися в значно кращих умовах, ніж місцеве українське населення. Вони одержували від держави землю, хати, робочу худобу, необхідний інвентар та звільнялися від податків і всяких повинностей на 10 років.
Розвиток капіталізму на Буковині сприяв посиленню використання бергометських лісів, що належали баронові Васильку. В 60-х і на початку 70-х років XIX століття від продажу будівельного лісу, пиломатеріалів, гонти, дранки, дров і поташу Василько мав щорічно понад 40 тис. флоринів прибутку. Четверту частину цієї суми він одержував від продажу поташу.
В 1886 році були здані в експлуатацію залізнична лінія Глибока—Бергомет завдовжки 53 км і вузькоколійка Бергомет—Межиброди завдовжки 9,2 км. Залізниці вплинули на дальший економічний розвиток Бергомета над Сіретом, особливо на розвиток лісової промисловості. Вузькоколійка зв’язувала село з паровою лісопильнею в Межибродах, а залізниця давала вихід бергометському лісу і пиломатеріалам на внутрішній і зовнішній ринки. Крім лісу, цією залізницею вивозилася з Бергомета і навколишніх сіл худоба, а довозилися борошно, залізні та інші вироби.
Зростало в селі й населення. Якщо в 188.0 році тут налічувалося 2636 жителів, то в 1910 році село (разом з Черешенькою, Лопушною, Катарінендорфом, Олексан-дердорфом і Межибродами) мало вже 7296 чол., в т. ч. українців — 5645, німців — 460, румун — 11 чол. Основна частина бергометчан працювала в сільському господарстві і лісній промисловості, 109 чоловік займалися ремеслом і 120 — торгівлею.
Дальший розвиток капіталістичних відносин поглиблював зубожіння й обезземелення селян. Так, за період з 1884 по 1912 рік середній розмір селянських ділянок зменшився з 2,2 до 0,7 га1. Посилилось розорення селянських господарств і збільшилась їх заборгованість. Більше третини селян на початку XX століття мали іпотечні борги, загальна сума яких становила 382 337 крон2.
Селяни, які не могли погасити заборгованість, підпадали під екзекуції, внаслідок чого багато з них втрачали не лише землю, а й хати. У 1912 році 49 проц. бергометчан не мали ні хати, ні будь-якого кутка. Розорення й злидні примушували селян емігрувати за кордон. До 1913 року з Бергомета над Сіретом виїхало за океан 512 чоловік
Тяжке економічне становище, політичне безправ’я й національне пригнічення викликали протести бергометчан, підіймали їх на боротьбу проти визискувачів. У 1896 році в селі виникло відділення Загальної професійної спілки Буковини, яка об’єднувала, робітників різних національностей. Під впливом першої російської революції в листопаді 1905 року відбулися тут народне віче і демонстрація, учасники яких вимагали загального виборчого права.
В роки австрійської окупації більшість населення була неписьменною. Школу в селі відкрито тільки в 1861 році, але через матеріальні нестатки значна частина дітей відвідувати її не могла.
Крім читальні товариства «Руська бесіда», ніяких культурно-освітніх установ у селі не було.
Знайомлячись з Буковиною, вивчаючи життя її населення, передусім гнобленого селянства, в 1905 році у Бергометі над Сіретом побував І. Я. Франко. На початку XX століття сюди не раз приїжджала О. Ю. Кобилянська.
Багато горя принесла жителям села перша світова війна. Чоловіче населення було мобілізоване до австрійської армії, значна частина сімей позбулася худоби внаслідок безперервних реквізицій. В 1916 році припинив роботу лісопильний завод. Тоді ж спалахнув голод. У лютому 1917 року в Бергометі голодувало 168 сімей безземельних і малоземельних селян. Незадоволення трудящих існуючими порядками ще дужче посилювалось. Великий вплив на зростання класової свідомості трудящих мала Велика Жовтнева соціалістична революція, про яку розповідали колишні солдати австрійської армії, що поверталися з російського полону. Так, один з них — Юрій Татарчук, повернувшись до рідного Бергомета, закликав односельчан іти за прикладом російських братів і відібрати у барона Василька землю, ліс та пасовиська.