Іспас, Вижницький район, Чернівецька область
Іспас — село, центр однойменної сільської Ради. Розташований у передгір’ях Карпат, на правому березі Черемошу, за 67 км від Чернівців і за 8 км від Вижниці. Сполучення між селом, обласним і районним центрами здійснюється по залізниці Чернівці—Вижниця і шосейному шляху. Залізнична станція. Населення — 3592 чол. Сільраді підпорядковане село Майдан.
На північно-східній околиці села, в урочищі Долішньому Куті, знайдено рештки ранньослов’янського поселення черняхівської культури (II—VI століття н. е.).
Назва села, на думку краєзнавців, походить від слова пасовисько. В письмових .джерелах воно вперше згадується в літописі І. Некулче, де зазначено, що польський король з нагоди укладення миру з Молдавією наприкінці XV століття подарував Іспас разом з іншими населеними пунктами, розташованими на правому березі Черемошу, уповноваженому молдавського господаря на мирних переговорах логофетові Іону Теутулу.
Протягом тривалого часу село терпіло від частих турецьких нападів. У 1642 році турки спалили його. З тих пір східна частина Іспаса називається Згарищем.
Поступово село відбудувалось. 1784 року в ньому проживало вже 203 родини, які належали поміщикам Ю. Теутулу, О. Васильку, Й. Даріє і Й. Томузею. Пізніше село кілька разів переходило від одних власників до інших.
Напередодні селянської реформи найбільшою кількістю дворів в Іспасі володіли М. Ромашкан, М. Петрино, К. та І. Кочі. Крім них, тут було ще 13 дрібних поміщиків, кожному з яких належало від одного до дванадцяти дворів.
Селяни сплачували поміщикам натуральні податки та відбували панщину. Розміри феодальних повинностей визначалися угодами, які укладалися між іспасчанами й поміщиками. В 1799 році, за згодою між поміщиком Євстафієвичем та його підданими, кріпаки повинні були щороку давати йому по одній курці, по десятку яєць, десятину від урожаю та відробляти по 4 дні панщини від кожного йоха кращої землі і по 3 дні панщини від кожного йоха гіршої землі, яка перебувала в користуванні селян.
В 40-х рр. XIX століття феодальні повинності іспаських селян значно зросли. Поміщику В. Тотоєскулу піддані давали по одній курці, одному возу дров, одному мітку прядива та відробляли по 84 дні панщини на рік. В той же час поміщику М. Ромашкану іспасчани не платили ніякої натуральної данини. Зате вони відробляли панщину, яка доходила до 171 дня на рік та, крім того, працювали по 6 днів на ремонті панських будівель.
Селяни зазнавали від поміщиків жорстоких насильств і катувань. 30 липня 1817 року іспаські жителі Ю. Токар, В. Горюк, Г. Маковійчук, І. Михайлюк, В. Павлюк та інші (всього 32 підписи хрестиком) скаржилися імператору Францу І, що поміщик Ромашкан постійно знущається з них, за найменшу провину забиває буками до смерті, мучить їх важкою роботою на панщині, замість кількох відроблених панщинних днів зараховує лише один, насильно відбирає землю і приєднує до своєї.
Особливо тяжким було становище тих селян, двори яких здавалися поміщиками в оренду. Нові власники, прагнучи якнайбільше нажитися, різко збільшували повинності селян. Коли іспаський поміщик Г. Антохі здав свій маєток на певний час поміщику М. Ромашкану, то кріпак В. Тодорук через непосильну панщину, запроваджену орендарем, покинув рідне село і переселився до с. Вілавчого, де й помер. Залишений наділ М. Ромашкан одразу ж прилучив до своїх земель.
Важко відбивалися на становищі селян непосильні державні податки. Доведені поміщиками до розорення, іспасчани не могли вчасно сплачувати їх, а тому завжди були боржниками.
Справжнім лихом для жителів села були часті неврожаї. Лише на початку XIX століття вони пережили чотири неврожайні роки. Переважна більшість селян голодувала. За даними, зібраними окружним управлінням Буковини, восени 1815 року в Іспасі тільки шоста частина селян мала запаси хліба до нового врожаю, п’ята частина селянських родин могла прохарчуватися власним хлібом до весни, а решта уже в листопаді місяці не мала ніяких запасів.
Іспаські селяни увесь час боролися проти важкого феодального гніту. Вони не лише скаржилися місцевій адміністрації й австрійському цісареві та тікали, але й повставали. Тільки в 1815 році через злидні з села втекло 45 селянських родин. Кріпаки Іспаса одними з перших відгукнулися на заклик Л. Кобилиці виступити проти гнобителів. 17 листопада 1848 року, озброївшись мисливськими рушницями, косами, вилами і сокирами, вони вигнали поміщиків та їх слуг, захопили ліси й пасовища, забрали поміщицьку худобу й хліб. Для придушення виступу власті направили в село військо. Однак і після цього іспасчани продовжували боротьбу.
За звільнення від панщини та інших феодальних повинностей селяни змушені були заплатити величезний викуп. Під час реформи поміщики вчинили нечувані насильства над ними. Поміщиця А. Томузея відібрала в селянина О. Демка одну фальчу лук, а графиня Розалія Сегалла захопила 11 йохів 200 кв. сажнів землі у М. Гакмана. Останній кілька разів подавав скаргу до крайового управління в Чернівцях, однак і в 1877 році ця справа не була вирішена на його користь. Поміщики позбавили селян сервітутів. 23 квітня 1869 року громада Іспаса подала до крайової комісії для ліквідації кріпосницьких повинностей скаргу, де говорилося, що до реформи всі жителі села мали право випасати худобу в лісі та користуватися ним для огороджування посівів і садиб, але в 1848 році поміщик Ромашкан позбавив їх цього права. З іншої скарги видно, що 20 липня 1869 року поміщик А. Ямбоїс захопив пасовище площею в 42 йохи 272 кв. сажні, яке здавна належало іспаській громаді.
За даними Буковинського крайового статистичного бюро, в 1902 році іспаським поміщикам належало 3553 га землі, тоді як селяни мали лише 2400 га, в т. ч. 1077 га орної землі.
В другій половині XIX століття в Іспасі з’явилося кілька невеликих промислових підприємств. Зокрема, М. Ромашкан відкрив мідноробний завод, на якому протягом року з довізної сировини виготовлялося близько 100 цнт мідної бляхи та інших виробів. Обслуговували його 6 робітників.
Тоді ж тут діяли три гуральні, які давали до 5874 відер горілки протягом року. Відходами виробництва власники гуралень щороку відгодовували для продажу від 200 до 560 голів великої рогатої худоби.
На початку XX століття в околицях Іспаса було відкрито поклади бурого вугілля. В 1913 році навіть організовувалася кампанія по його видобутку. Незабаром вона припинила діяльність у зв’язку з нерентабельністю виробництва. Руїни покинутих шахт збереглись і до наших днів.
За переписом 1910 року, в Іспасі налічувалося 4955 жителів, із них — 4437 українців. Основна маса жителів села займалася землеробством, лише 12 чоловік — ремеслом і 30 — торгівлею.
З розвитком капіталістичних відносин процес розшарування селянства посилився. В селі постійно збільшувалася кількість безземельних і малоземельних господарств — з одного боку і куркульських — з другого. На початку XX століття третина іспаських селян мала лише невеликі городи до 0,5 га, а половина — ділянки від 0,5 до 3 га. З кожним роком зростала іпотечна заборгованість селянських господарств. Потрапляючи в кабалу до торговців-лихварів і куркулів, селяни не могли погасити борги й ставали жертвами безперервних екзекуцій. Лише в першому десятилітті XX століття зареєстровано 599 випадків насильного стягнення боргів.
Нестерпні умови життя змушували іспаських селян тікати за океан. До 15 вересня 1913 року з Іспаса емігрувало за кордон 325 чоловік.
Жителі села не раз виступали проти важкого соціального гніту. На зростання їх революційних настроїв великий вплив мала визвольна боротьба народних мас Росії. В 1906 році іспасчани палко вітали першу російську революцію. На віче, що відбулося в селі 21 січня 1906 року, зібралося понад тисячу чоловік. Вони прийняли рішення, де говорилося: «Привітаємо своїх братів у Росії в боротьбі за волю і шлемо їм самий щирий привіт і одночасно висловлюємо глибоке обурення російському уряду за його варварські подвиги».
На становищі селян важко відбивалась і їх неписьменність. Школа в селі була відкрита 1860 року. В ній навчалася лише незначна частина дітей. Відомий буковинський поет Юрій Федькович, який працював інспектором шкіл, у своєму звіті «Про стан навчання у Вижницькому повіті за 1871 рік» писав, що в селі Іспасі було 186 хлопчиків і дівчаток шкільного віку, з них записаних у школу — 48, а відвідували її — 15. З іспасчанами підтримував зв’язки Іван Франко. Селянин Гуленчук надіслав йому в 1892 році старовинний український рукопис, який Іван Якович надрукував в 1900 році як додаток до свого дослідження «Карпато-руське письменство XVIII вв.».
Наприкінці XIX та на початку XX століття на Буковині великої популярності набула творчість Гриця Щипавки (літературний псевдонім Осипа Шпитка), що був уродженцем Іспаса. Його дошкульні сатири «Хруніада», «Новомодні коляди», «Новомодний співаник», «Листи з пекла» та інші їдко висміювали існуючі порядки. У Чернівцях 1903 року навіть видавалася «Бібліотека Гриця Щипавки». Твори О. Шпитка викликали лють чернівецької націоналістично-клерикальної верхівки. «Листи з пекла» були піддані анафемі, а їх автор вимушений був залишити Буковину.
В тяжких умовах соціального і духовного поневолення в Іспасі розвивалося народне мистецтво. Зокрема, на початку XX століття в селі працювали відомі майстри художньої обробки дерева, учні великого митця Гуцульщини Василя Шкрібляка — І. Труфин та Д. Іванчук. У своїх творах вони розвивали прогресивні традиції українського різьбярства.
В роки першої світової війни Іспас опинився в районі боїв між російськими й австрійськими військами. Мобілізація чоловічого населення й безперервні реквізиції викликали розруху й принесли жителям села нові страждання й злидні. Більшість із них втратила коней, поля здебільшого лишалися незасіяними. Лісопильний і горілчаний заводи були зруйновані і припинили роботу.
Все це посилювало ненависть іспасчан до цісарських порядків, породжувало революційні настрої. Селяни уважно стежили за подіями в Росії, встановлювали зв’язки з солдатами-більшовиками, що знаходились у селі. Окрилені Великим Жовтнем, вони повстають і починають захоплювати поміщицьку власність. Тоді ж було вирубано понад 20 га поміщицького лісу.
З листопада 1918 року мешканці Іспаса М. І. Марфієвич, М. І. Угриновський та інші взяли участь у народному вічі в Чернівцях, де народні посланці одностайно висловилися за возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною. Та не судилося здійснитись народним мріям через окупацію краю королівською Румунією.
В роки панування на Буковині румунських окупантів кращими землями, як і раніше, володіли поміщики Більграй, Фішер та куркулі. Один лише Фішер мав 787 га. Поміщикам належали також спиртозавод, парова пилорама, 2 маслоробні та 2 водяні млини. Понад 200 га орної землі, сіножатей та інших угідь прибрали до своїх рук 14 куркулів. Водночас сотні іспаських бідняків тулилися на мізерних клаптиках землі. 104 господарства були зовсім безземельними, 419 — не мали корів, а 805 — коней. Поміщики й куркулі жорстоко визискували малоземельний і безземельних селян. Як писала газета «Боротьба», у поміщика Фішера «за 15—30 лей працюють робітники від ранку до пізньої ночі на полі або в тартаку і харчуються з своєї торби. Що можна за 15 лей купити? Півкілограма м’яса або дві пачки тютюну, папір і сірники. Кривавий прибуток посилає дідич своєму синові у Париж, який вже більше ніж 30 років п’є, гуляє та в карти програє по різних містах Європи. За худобу, що пасеться на його полі, Фішер бере 1200 лей, 2 кг масла і 2 робочі дні, За винаймлення півгектара трави 1200 лей, 2 кугути і 2 робочі дні. За складометр дрібного палива 150 лей».