Мігове, Вижницький район, Чернівецька область
Мигове — село, центр сільської Ради. Розташоване за 63 км від обласного і за 26 км від районного центру, за 6 км від залізничної станції Берегомет. Населення —3110 чоловік.
Сільраді підпорядковане село Велике (стара назва Мега).
Назва села походить від назви річки Мигової (правої притоки, річки Сірету), по обох берегах якої воно розкинулося.
Спочатку Мигове було частиною села Луківців, від якого воно відокремилося в 1776 році. На той час в ньому проживало 67 родин.
Навколо Мигового ростуть смерекові й букові ліси. Великі площі займають пасовища і сіножаті. Орної землі було мало. Це визначило характер господарської діяльності населення. Мигівські селяни займалися в основному тваринництвом. Вони розводили велику рогату худобу і вівці. Був тут розвинутий і деревообробний промисел: виготовляли дошки, гонту, дранку тощо. Населення займалося також землеробством. На невеликих ділянках вирощували кукурудзу, овес, жито, городні культури — картоплю й капусту. Проте рільництво в їхній господарській діяльності посідало другорядне місце.
З часу виділення в окрему адміністративну одиницю і до скасування кріпацтва в 1848 році Мигове перебувало у володінні кількох поміщиків. Найбільша кількість земельних угідь і селянських дворів належала поміщикам Василькам, Флондорам, Богусевичам. За користування землею і сервітутами селяни виконували натуральні і грошові повинності та відробляли панщину. В кінці XVIII і першій третині XIX століття кріпаки давали поміщикам десятину від урожаю, по одній курці, десятку яєць, мітку пряжі, доставляли по возу дров, працювали по дню на ремонті панських будівель, а також відробляли по 12 днів панщини щороку. Починаючи з 1836 року, панщина була значно збільшена і досягла 78 днів на рік. Крім того, селяни, що мали по чотири одиниці тягла, мусили кожної весни протягом 18 днів виходити на оранку панського поля. Всі піддані працювали тоді по 6 днів на ремонті будівель поміщика та відбували ті ж, що й раніше, натуральні повинності. Здебільшого панщинні роботи нормувались. Так, за день панщини треба було змолотити 2 клані, очистити збіжжя та занести до комори. За 10 днів панщини селянин мусив скосити 2,5 фальчі трави, висушити її та скласти в копиці. Такий обсяг робіт у визначений строк виконати було неможливо, тому кріпаки працювали на панщині значно більше днів, ніж це було офіційно визначено. При виконанні ненормованих робіт селяни працювали від світанку до ночі з двогодинною перервою.
Поміщики весь час посилювали експлуатацію селян, відбирали у них землю, самовільно підвищували повинності, а за непокору жорстоко карали. 5 серпня 1817 року мигівські селяни Д. Думенко, І. Чорний, Я. Клим, К. Шутак та інші звернулися до австрійського цісаря зі скаргою на поміщика В. Василька, який мучив і бив до крові жителів села, накладав на них безліч повинностей, яких вони не могли виконати. І. Кричуна панські слуги вигнали на панщину хворим. Коли він заявив поміщикові, що не може працювати на повну силу, В. Василько наказав дати йому 50 буків. Внаслідок покарання І. Кричун став калікою. Д. Думенка поміщик змушував відбувати натуральні повинності і панщину у подвійному розмірі. Скаржники писали також про нечуване насильство В. Василька над селянином І. Чорним. Цей селянин купив у поміщика ділянку зарослої чагарником землі. Коли Чорний своєю важкою працею перетворив її на родюче поле, поміщик відібрав землю і не повернув грошей.
Селян виснажувала важка праця на панщині і в своєму убогому господарстві. Машин, які б полегшували її, тоді не було. Навіть в першій половині XIX століття, в останні роки існування кріпацтва, населення користувалося дерев’яним возом без жодної залізної деталі, незграбним важким плугом з дерев’яною відвальною плитою, дерев’яною бороною і дерев’яною лопатою, яка лише по краях була оббита бляхою.
Поля, як правило, не угноювались, а виснажені землі в умовах примітивного обробітку давали настільки низькі врожаї, що переважній більшості жителів села не вистачало власного хліба і доводилось голодувати.
У 1835 році поміщик В. Василько побудував у Миговому залізоробний завод. Як сировина використовувались руди, що неглибоко залягали на околиці села. Та швидко їх видобування припинилося, бо вони мали незначний вміст заліза. З 1845 року завод працював на металевому брухті, який привозили з Хотинської фортеці. У 1860 році цей завод припинив своє існування через нерентабельність. Ще й зараз в долині річки Мигової височать руїни залізоплавильної печі, які охороняються державою як пам’ятка старовини.
Будівництво заводу, а потім важка, цілоденна робота на ньому також лягали важким тягарем на селянські плечі.
Населення рішуче протестувало проти феодально-кріпосницького гноблення. У 1815 році, не стерпівши катування і жорстокого визиску, з села втекло 20 родин. Мигівські селяни брали участь і в повстанні під керівництвом Лук’яна Кобилиці. Вони захопили поміщицькі землі і відмовилися відбувати повинності. Поміщик С. Айвас 14 серпня 1848 року скаржився окружному управлінню Буковини, що піддані з села Мигового «наважились не тільки спустошити його власні ліси, але й насильно захопили домінікальні землі», що «багаторазові спроби стримати селян від подібних самоуправств лишились безуспішними». Він просив управління, щоб воно «якнайскоріше втрутилось і припинило ці безчинства».
Після скасування панщини становище селянства так само залишалося тяжким. Безземелля і малоземелля були основною причиною цього. Мигівська біднота втрачала мізерні клаптики землі, які переходили до рук сільських куркулів. З 1847 по 1865 рік кількість безземельних селян (халупників) у селі подвоїлась.
На початку XX століття баронесі К. Василько та чотирьом іншим поміщикам належало 4962 га землі, що становило понад 70 проц. земельної площі села, а всім селянам — 1982 га землі, з яких орної було лише 662 га. Та й ця земля розподілялася між окремими селянськими господарствами нерівномірно. Більшість мигівчан або зовсім її не мала, або ж володіла ділянками, які не перевищували 0,5 га. Основна частина селян не мала також робочої худоби. В 1890 році в селі нараховувалось тільки 166 коней. Безземельні і малоземельні селяни в пошуках засобів до існування та коштів для сплати податків змушені були постійно вдаватися до заробітків на лісорозробках місцевих поміщиків або йти за межі села.
З кінця XIX століття поміщики Василько і Богусевич провадили інтенсивні лісорозробки. У 1894 році для транспортування деревини з мигівських лісів до парової лісопильні в с. Луківцях побудовано вузькоколійну залізницю завдовжки 9,2 кілометра.
В Миговому працювала й гуральня, на якій у 1862—1871 рр. вироблялося від 1950 до 3471 відра спирту щороку. При гуральні відгодовувалося на продаж близько 200 голів великої рогатої худоби.
Лісопромисловці і власник гуральні наживалися на жорстокій експлуатації трудящих. Робітники на лісових розробках жили в «колибах» у жахливих антисанітарних умовах. Єдиним продуктом харчування було кукурудзяне борошно низької якості, яке підприємці продавали робітникам. Заробітної плати (5—10 золотих ринських на місяць) ледве вистачало для напівголодного існування, не говорячи вже про купівлю одягу, виплату податків тощо.
Тяжко жилося і сільським ремісникам, яких за переписом 1910 року було в Миговому 26 родин. їхні вироби не могли конкурувати з промисловими товарами, що надходили з Австрії, а тому продавалися по низьких цінах. Малоземельні селяни й ремісники змушені були звертатися за позиками під заклад нерухомого майна до кредитних установ, куркулів і лихварів. На початку XX століття бідняцько-середняцькі господарства села мали 1 090 926 крон боргу, або по 303 крони на 1 га землі.
Злиденним був і побут селян. У 1909 році в селі нараховувалося 585 будинків, в основному халуп, вкритих соломою або дранкою, з маленькими віконцями, низенькими стріхами. Переважна більшість хат мала одну кімнату з земляною долівкою, курні сіни без стелі, невелику комору.
Безпросвітні злидні породжували масову еміграцію селян. Лише за перше десятиліття XX століття з села емігрувало (переважно до Канади) 201 чол. Загострювались у селі й класові протиріччя. Під впливом першої російської революції в листопаді — грудні 1905 року трудящі Мигового та сусіднього села Бергомета виступили проти поміщика й лісопромисловця М. Василька. Вони зажадали від нього підвищення заробітної плати. Селяни вимагали також запровадження загального виборчого права.
Протягом тривалого часу мешканці села не мали можливості набувати освіти. Перша початкова школа в селі з’явилася лише в 1860 році. Заняття тут проводилися в одній кімнаті, яку наймали в селянина. Приміщення школи було побудовано тільки на початку XX століття. У 1906/1907 навчальному році в селі налічувалися 393 дитини шкільного віку, з яких навчалися 237, було ж атестовано — 199 учнів. Отже, майже половина дітей шкільного віку залишилася поза школою.
На початку XX століття в селі була відкрита читальня товариства «Руська бесіда», яка проводила освітню роботу серед селян.
За переписом 1910 року в Миговому проживало 3491 чоловік, в т. ч. українців — 2850, євреїв — 580, поляків — 48, румунів — 8, німців — 3, інших національностей — 2 чоловіка.
Перша світова війна принесла селянам чимало лиха. Понад 120 жителів Мигового загинуло на фронтах. Відстунаючи, австрійські власті реквізували значну кількість коней і силоміць вивезли всіх чоловіків призовного віку. Три чверті ланів було не засіяно. Населення терпіло голод і нужду.
Після зайняття Вижницького повіту російськими військами в 1916 році начальник повіту доповідав російському губернаторові в Чернівцях, що продуктів першої необхідності «потребує більша половина повіту», що «особлива потреба відчувається в кукурудзі, борошні, солі, гасі і, в зв’язку з гострою потребою в цих продуктах, бажано по можливості скоріше одержати їх». Російські окупаційні власті/ подали допомогу грішми і продовольством тим селянам, які опинилися в особливо важкому становищі.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції мала великий вплив на трудящих Буковини. У квітні 1918 року представники Мигового взяли участь у демонстрації та мітингу у Вижниці, а 3 листопада того ж року — в багатотисячному вічі у Чернівцях. Трудящі одностайно підтримали вимогу всіх учасників віча возз’єднати Буковину з Радянською Україною.